Українська державно-політична традиція в ХІV – ХV ст.

Завершення епохи Середньовіччя й перехід до нового часу на заході й сході Європи – за всіх відмінностей розвитку обох її частин – виявив насамперед схожі процеси. Так, спільними були, насамперед, тенденції до остаточного подолання феодальної роздробленості й створення централізованих станових монархій. Але й на заході, й на сході Європи феодальна знать не хотіла примиритись зі втратою у зв’язку з цим свого становища. Добре відомими є, зокрема, переходи французьких васалів зі своїми земельними володіннями до англійського короля і від нього – знову до короля Франції, що мали місце впродовж усього ХV ст. Аналогічні явища спостерігались на порубіжні Литовської й Московської держав, де українські князі переходили від одного монарха до іншого.

Так, у 1427 році князі Одоєвський, Новосильський, Воротинський зі своїми землями подалися під владу литовського князя Вітовта. Наприкінці ХV ст. кілька князів цих уділів один за одним переходять від Казимира до Івана ІІІ. Вільна комендація феодала на Заході і сході не являла собою загальновизнаного явища. За феодальним правом васал міг залишити свого сюзерена лише відмовившись від свого феоду. За умови переходу новий сюзерен повинен був бути достатньо сильним, щоб захистити землю й самого васала. У зв’язку з цим такі переходи робили, як правило, дрібні удільні князі порубіжних земель.

Такі значні правителі, як Вітовт, Сигізмунд, Казимир неодноразово здійснювали походи на українські й білоруські землі з метою втримати їх у покорі. І кожного разу руські князівства підкорялись Литві тільки поступаючись силовому тиску. Умови, на яких вони визнавали владу великого князя литовського, визначалися так званими уставними земськими грамотами, які були результатом компромісу між литовським урядом і населенням областей, що приєднувалися. Зміст багатьох уставних грамот віддзеркалював властиве середньовічному суспільству уявлення про великокняжу або королівську владу, яка мала бути гарантом справедливості й дотримання давніх традицій.

Для європейського середньовічного суспільства ліквідація династії чи її заміна зовсім не означала ліквідації національно-державного життя чи якихось радикальних змін у суспільстві. Можна згадати перебування приблизно в ці часи на угорському престолі Анжуйської династії, в Чехії – династії Люксембургів, у Нідерландах – династії Габсбургів тощо. Мали місце й претензії українських правителів на австрійську спадщину, польський престол, литовське княжіння. Тому українські князівства ХІV – ХV ст. під егідою литовської династії Гедиміновичів цілком вписуються в західноєвропейський політичний контекст, для якого об’єднання чи просто перебування під владою спільного династа різних політичних організмів було абсолютно нормальним явищем.

Можна говорити про тривале існування Київського князівства як самостійного політичного організму на чолі з династією Ольгердовичів – від 1382 до 1470 рр. І хоча час від часу Київські князі заміщувалися литовсько-княжими намісниками, Київське князівство зберегло свій статус значною мірою незалежного державного організму. На відміну від удільних князівств Чернігово-Сіверщини, які виявляли після повної загибелі династії Рюриковичів тенденцію до подрібнення, Київське князівство виявляло спільний до європейського процесу потяг до об’єднання й національно-політичної орієнтації. Його суспільно-політичний розвиток свідчив про продовження державотворчого процесу на українських землях, який не перервався з ліквідацією Галицько-Волинської держави. Цей процес тривав, навіть незважаючи на те, що суперечив розвитку Великого князівства Литовського, яке, подібно до більшості країн Західної Європи, тяжіло до подолання феодального сепаратизму.

Наміри Київських Олельковичів зберегти цілісність Київської держави в цей час можна порівняти з протидією бургундського герцога Карла Сміливого французькому королю Людовику ХІ. Хоча форми протистояння в цих випадках були різними. Олельковичі (Олександр і Семен) не наважилися на збройний виступ проти литовського князя. Це зробили їхні наступники – вже позбавлені князівських уділів, отож тоді, коли зручна нагода для такого виступу була вже втрачена

ХІV – ХV ст. були добою гострих феодальних усобиць, які набирали характеру також боротьби за домінування у Великому Литовському князівстві польсько-литовських (католицьких) елементів з україно-білоруськими (православними). У цій дуже запеклій боротьбі стара українська феодальна аристократія – носій попередньої державницької традиції – зазнала істотних утрат. І чи не найбільшим ударом для неї була поразка в битві під Вількомиром (1435 рік), де польсько-литовські війська розгромили квіт україно-білоруської військової еліти. Тільки князів було вбито чи взято в полон числом 42. Це викликало тріумфальні настрої в Польщі.

Чимало представників старих українських аристократичних родів було знищено під час так званих «князівських заколотів», значна частина їх була позбавлена власності, багато з них емігрувало в Московське князівство. Внаслідок зміцнилася позиція тих литовських політичних кіл («автономістів»), які вже не вважали за потрібне рахуватися з українськими й білоруськими феодалами, відсунувши їх на другий план у державно-політичному житті Великого князівства Литовського. В результаті литовська аристократія дуже швидко відчує на собі наслідки, втративши значною мірою свої привілеї під тиском більш сильної польської аристократії. «Хто посіє вітер, той пожне бурю» – аксіома, яка доказів не потребує.

Якщо на Заході ліквідація феодальної опозиції привела до зміцнення однонаціональних держав, то в Україні нищення литовським урядом самостійницьких прагнень української князівської аристократії на довгий час позбавило її державницьких потенцій. У Франції й Англії середнє дворянство підтримало королівську владу, чим відіграло позитивну роль у зміцненні національної державності. В Україні ж боярство й шляхта у своєму прагненні досягти для себе вольностей на зразок польської шляхти не підтримали князівську опозицію й тим різко звузили соціальний ґрунт боротьби за державність. Утім, і державність ця вже зовсім не була українською, що спиралася б на давні традиції княжої доби, а литовською. Тож, напевне, й підтримувати тих, хто «сіяв вітер», було вже не варто.

Посилення феодального гноблення, подальше закріпачення селян у поєднанні з іншими формами національного й релігійного гніту – насамперед на українських землях, захоплених Польщею, викликали спротив українського народу. Кінець ХV – початок ХVІ ст. в Україні. як і в інших країнах Європи, відзначився сильним антифеодальним рухом. Ще наприкінці ХV ст. по Галичині, Буковині й Західному Поділлі прокотилося могутнє повстання селян під проводом Мухи, яке ніби продовжувало традиції чеських таборитів, яких очолював Ян Жижка, й яке передувало Великій селянській війні в Німеччині, що спалахнула в 1525 році.

В Україні з її своєрідним геополітичним становищем і відносно слаборозвинутим життям міст, що не мали такого ступеня свободи, як на Заході, закріпачене селянство знаходило порятунок в інших місцях. Ними стали незаймані степові простори, де не було феодалів, княжої чи королівської адміністрації й де можна було господарювати не оглядаючись на пана. І хоча умови життя на незайманих землях були надзвичайно тяжкими, потік утікачів у мало залюднені й зовсім не освоєні землі України з кожним роком зростав. Втечі селян на окраїни Поділля й Київщини стали поширеною формою селянсько-плебейського протесту проти феодального ладу. Осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми, ні від кого незалежними, й почали називати себе козаками, що тюркською мовою означало «вільні люди». Козаки змогли створити не тільки багато більш ефективне від кріпацького господарство, а й оригінальну соціальну організацію, яка всім своїм єством була спрямована проти феодальних порядків. Виникнення коша в результаті об’єднання окремих козацьких груп і слід уважати утворенням Запорізької Січі – нової організації козацтва, яке перебувало за Дніпровими порогами. Її було засновано, на думку В.О.Голобуцького, на острові Томаківка, що лежить на південь від острова Хортиця.

Від заснування Запорозької Січі до ліквідації її російським урядом у 1775 році вона була могутнім опертям українського народу в боротьбі проти кріпацтва, національного та культурного гніту іноземних загарбників.

ТЕМА 3

Зовнішня політика Козацької України