Заперечення існування приватного права в колишньому СРСР.

У період тоталітаризму в колишньому Радянському Союзі існувала достатньо розвинута методологія права на філософському, а точніше, ідеологічному рівні — методологія, яка повністю заперечувала приватне право. Юристи у своїх діях керувалися принципом, закладеним у фразі В. Леніна, яка стала "крилатою": "Нічого приватного ми не визнаємо, для нас усе в галузі господарства є публічно-правовим, а не приватним".

Для розуміння методології права часів СРСР зосередимося на ленінській ідеї щодо повного заперечення всього "приватного", в тому числі й приватного права. "Звідси, — писав він, — необхідно розширити застосування державного втручання у "приватноправові" відносини; розширити право держави скасовувати "приватні" договори; застосовувати до цивільних відносин нашу революційну правосвідомість…"1

Для виконання цієї вказівки в текст проекту Цивільного кодексу РРФСР 1922 р. було внесено суттєві корективи: встановлено в першій же статті залежність самого захисту цивільних прав від їх соціального значення; запис про кабальні угоди та ін. Активне втручання держави у майнову сферу громадян, яка до того часу вважалась гарантованою від будь яких зовнішніх посягань, виявлялося як у повному вилученні із цивільного обороту цілої низки об'єктів, так і в різних юридичних обмеженнях, що поширювалися на особисте майно, у відносинах зобов'язально-правового характеру, у спадкових юридичних відносинах. Навіть правоздатність приватних осіб не визнавалася законодавством як абсолютна юридична цінність. Вона мала, так би мовити, делегований характер, надавалась їм пролетарською державою суворо на функціональних засадах — "з метою розвитку продуктивних сил країни" (ст. 4 Цивільного кодексу РРФСР 1922 р.).

І влада, і репресивний апарат дуже широко користувалаися можливістю обмеження правоздатності. Головною метою було вилучення із проекту Цивільного кодексу абсолютно усього, що перешкоджало втручанню держави в "приватні угоди", скасування невигідних владі договорів, визнання недійсними небажаних пролетарській державі відносин власності. Ці корективи призвели до суттєвого вихолощення приватноправових засад із цивільного законодавства (порівняно з оригіналом, а не з наступними радянськими цивільними кодексами).

Перший цивільний кодекс пролетарської держави, проект якого, підготовлений юристами дореволюційної Росії, міг би стати одним із зразків світової цивілістики, був суттєво спаплюжений. Наступні цивільні кодекси ще більшою мірою втрачали риси класичних юридичних конструкцій. За влучним висловом С. Алексєєва, цивільне законодавство того часу — це "немічні, принижені кодекси, ... позбавлені своєї душі — приватного права — це право не просто безсиле, занепале; с позицій високої юридичної матерії та цінностей, це право — принижене, гнане" .

Так само реформувався і цивільний процес. Цивільні процесуальні республіканські кодекси тих років розглядали цивільні спори в суді зовсім не як приватну справу двох осіб. Оскільки їх майнова правоздатність була делегованою, суд ставав не тільки органом захисту порушених або оспорюваних прав, а й охоронцем передусім державних інтересів у цивільному процесі. Звідси невідома класичному праву активна роль суду і прокуратури у цивільному судочинстві, якої позбавилися лише нещодавно, завдяки "малій" судовій реформі. Прокурор міг порушити цивільну справу за власною ініціативою або залучитися до вже початої справи на будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагала "охорона інтересів держави або трудящих мас" (ст. 2 Цивільно-процесуального кодексу РРФСР 1923 p.). За певних умов суд міг вийти за межі вимог позивача; в основі такого рішення мали бути (за відсутності чинного законодавства) загальні засади "політики Робітничо-селянського уряду" (ст. 4 Цивільно-процесуального кодексу РРФСР 1923 р.).

Багато правовідносин взагалі не могли бути предметом судового захисту. У відносинах "особа — держава, державні органи" людина була майже повністю безправною. Суди, судова влада виступали (разом із законодавчою владою) як додаток виконавчої влади, переважно як засіб "боротьби із злочинністю".

Отже, в країні було створено право тоталітарного типу, доцільність і необхідність якого "науково" обґрунтовувались. По суті, право спіткала та сама доля, як і всі інші суспільні інститути, — воно було одержавлене, поставлене на службу не інтересам суспільства в цілому, а партійно-державному апарату. Ці сили перетворили право на політичний інструмент для вирішення власних програмних завдань, практично згубили і право, його соціальну цінність, і юридичну науку. Методологічною основою останньої стала політична ідеологія, яка повністю витиснула попередні теоретичні концепції, що розроблялися дореволюційними юристами і вченими-теоретиками першого покоління радянських юристів.

Таким чином, зміна політичного курсу України, його лібералізація вимагають "розкручення" цього механізму в протилежний бік, тобто перетворення публічно-правових відносин на приватноправові. Саме тоді право досягає своїх справжніх цілей — забезпечення прав і свобод людини. І нині це відчувається як в економічній, так і в політичній сферах прийняттям відповідного законодавства, здійсненням політико-правових, економіко-правових і судово-правової реформ. Проте позначається відсутність науково обґрунтованої доктрини, яка б мала бути результатом відповідних розробок у галузі філософії права, теорії права і держави та методології права. Робота у цьому напрямі чиниться навмання, методом спроб і помилок. Звідси і проблеми у розробленні сучасного законодавства: відсутність власної національної стратегії права державотворення, законотворчості призводить до непослідовності у реалізації приватизаційного курсу в межах нового земельного законодавства, до суперечності та дублювання положень Цивільного і Господарського кодексів тощо. Так само розвивалася юридична наука і в радянський період — тягнулася позаду практики, лише апологетично виправдовуючи законодавчу політику офіційної влади.

Методологією колишнього соціалістичного права була, як зазначалося вище, марксистсько-ленінська філософія, за якою безумовний пріоритет у публічній політиці мали інтереси державного апарату. Оскільки право за своєю потенційною можливістю і системотвірними властивостями має протилежну спрямованість, то фактичними цілями пролетарської держави було обмеження права, переведення його у декларативну, бюрократичну площину.

Багато сучасних учених вважає, що за радянських часів створювалося, утверджувалося публічне право. Але це не так. Адже справжнє публічне право, опосередковуючи ставлення держави до особи, відображає інтереси суспільства в цілому. Методологічним засобом для досягнення цієї мети на конструктивному рівні виступає розмежування цих інтересів. "Держава, — писав Вл. Соловйов, — має за мету загальну користь. Якщо б користь була дійсно загальною, тобто якщо б усі були дійсно солідарні у своїх інтересах, то не було б необхідності в державі та її законах, які виникають саме для погодження інтересів". І далі: "Таким чином, власною метою держави є не інтерес як такий, що становить власну ціль окремих осіб і партій, а розмежування цих інтересів, що уможливлює їх спільне існування".

Отже, публічне право — це право інтересів суспільства в цілому, а не право інтересів державного апарату. Право, що не розмежовує і не погоджує всі окремі інтереси, а утверджує лише один якийсь інтерес, не є справжнім публічним правом. Це щось інше. Тому право, яке утверджує інтереси державного апарату, називатимемо етатич-ним, тоталітарним або бюрократичним. Під етатичним, тоталітарним правом розуміємо право політичне, право як елемент політико-правової надбудови. Саме таке право створювалося в колишньому СРСР, а "наукові" положення, які виправдовували і обґрунтовували його (вже за фактом створення), називали марксистсько-ленінським вченням про державу і право, теорією держави і права.

Радянське право не служило інтересам суспільства в цілому, а лише обслуговувало потреби правлячої верхівки. Отже, щодо оцінки права як соціальної цінності, то це була формальна його видимість. Тоталітарне право — це псевдоправо, антиправо (за термінологією Гегеля), бюрократичне право (термін, введений нами [237]). Саме тому, як підтвердження нашої тези про формальність, бюрократизм соціалістичного права, воно ототожнювалось зі специфічною формою його виявлення — з юридичною нормою, встановленою державою і санкціонованою її примусовою силою.

Характерними, системотвірними властивостями тоталітарного, бюрократичного права є:

1) спрямованість на позбавлення людини п природних прав і, зокрема, економічних засад особистої свободи, їх юридичного забезпечення. Як приклад можна навести, скажімо, руйнівні рішення щодозаборони підприємницької діяльності, обмеження діяльності особистих підсобних господарств громадян тощо. Такі рішення, як відомо, приймалися суто з політичних мотивів за роки "суцільної" колективізації. Підприємницька діяльність вважалася за часів колишнього СРСР злочином. Жорстоко каралося також перевищення обмежень щодо розмірів підсобного господарства (наприклад, якщо в ньому замість п'яти курчат, регламентованих у відповідних постановах уряду, виявлялось шість);

2) декларативність. Декларативними були норми радянських конституцій, багатьох законів щодо прав людини, положення яких суттєво обмежувались або зовсім виключались наступними відомчими актами;

3) розвиненість відомчих правових норм, а також так званого "телефонного права", що суттєво звужувало, зводило нанівець дію законодавства.

Саме тому можна стверджувати, що тоталітарне право є "видимістю" права (антиправом).

Таким чином, усі норми правових актів, які ми раніше відносили до права, можна поділити на ті, що відповідають призначенню права (дійсне право), і такі, що не відповідають цій меті (псевдоправо, антиправо). Але, знову ж таки, за Гегелем, істина цієї видимості полягає в тому, що вона нікчемна, і що право поновлюється запереченням свого заперечення.