Правовідносини у міжнародному приватному праві

Для виділення приватного права із сім'ї подібного необхідно спершу розкрити сутність базового родового поняття права, а потім з'ясувати видові ознаки приватного права. Проте на сьогодні немає визначення базового поняття права, що значно ускладнює тлумачення будь-якого похідного від нього об'єкта. В сучасній юридичній літературі цій обставині приділяють мало уваги. Тому варто звернутися до українських та російських правознавців і філософів ХІХ — початку XX ст. У галузі права поширеною є думка про те, що визначення права має бути сформульоване саме в межах філософії права. Так, Л. Петражицький зазначав, що "явище пошуку визначення і невдачі багатьох відповідних спроб повторюються і з приводу інших загальних понять як абсолютно, так і відносно юридичних", тому що "...ці поняття не можуть бути належними науковими поняттями, поки не вирішено проблеми про верховне поняття, про поняття права як такого." Вчений підкреслює неспроможність науки не тільки у сфері так званого загального вчення про право (allgemeine Rechts-lehrе), а й щодо спеціальних юридичних дисциплін — приватного, публічного і особливо державного права. Він писав: "Приватне право поділяють на зобов'язальне, речове, сімейне право... Але яка, наприклад, специфічна природа зобов'язань, яка відмінність їх від обов'язків сімейного права тощо, — це знову питання спірне і нез'ясоване..." При цьому автор наводив іронічний вислів І. Канта: "Юристи ще й досі шукають визначення свого права" (до речі, сформулювати таке визначення не вдалося навіть самому Канту) і поділяв вчених-пра-вознавців на три групи: 1) ті, хто визнає неможливість пізнання сутності та визначення поняття права; 2) ті, хто обходить ці питання; 3) ті, хто наводить своє (так зване робоче) визначення, яке відповідає лише цілям конкретного дослідження, не намагаючись зрозуміти, чому до них навіть геніальні попередники не змогли зробити цього. Виділяли ще й четверту групу — тих, хто розглядає право як багатоаспектне явище та, досліджуючи його як у державному, так і наддержавному вимірах, об'єднують усю гаму визначень у межах так званої синтетичної, інтегративної школи права.

Пошук синтетичної форми права тривав ще за часів дореволюційної Росії. На думку відомого українського правознавця Б. Кіс-тяківського [7], право є і державно-організаційним, і соціальним, і психічним, і нормативним явищем. Державно-організаційне, або державно-наказове, поняття права визначається як сукупність норм, виконання яких забезпечується державою. Тобто право — це те, що держава наказує вважати правом. Соціологічне поняття права український правознавець ставить на друге місце. У його інтерпретації це є правовідносинами. Психологічне поняття (посідає третє місце) — це, по суті, визначення права за Л. Петражицьким (сукупність тих психічних переживань боргу або обов'язку, які мають імперативно-атрибутивний характер). І, нарешті, четверте, нормативне визначення — право є сукупністю норм, які містять ідеї про належне, що визначають зовнішні взаємовідносини людей. Проте, незважаючи на численність визначень права, Б. Кістяківський сподівався на існування якоїсь "синтетичної форми", яка б об'єднала усі ці поняття "у новий вид пізнавальних єдностей". Визнавши той факт, що не можна створити єдиного наукового поняття права, він зазначав необхідність визнання "теорії множинності наукових понять права" і бачив можливість виявлення цієї синтетичної форми у вигляді "загального вчення про право". Такого роду класифікацію вчених-юристів за їх поглядами на феномен права можна здійснити в наші дні. Слушна думка щодо багатоаспектності такого явища, як право, завжди акцентувалося в роботах П. Рабіновича, Ю. Шемшученка та ін. Ця думка є основоположною у дослідженнях останніх років. Не заглиблюючись у гносеологічні корені проблеми, сформулюємо загальновизнані положення сутності права. Саме це може бути шляхом формування єдиного поняття "право".

Загальновизнані положення щодо сутності права:

1.Право не є законом, це зовсім різні об'єкти.

2.З-поміж численних теорій (шкіл, концепцій) є дві основні правові теорії — теорія природного і теорія позитивного (легістського) права, в межах яких досліджуються відповідно такі об'єкти, як право (лат. —jus) і закон (лат. — lex). Враховуючи ці положення, введемо додаткові, які теж мають бути використані при визначенні приватного права.

3.Право є об'єктивна реальність — здатність володарювання над природою ("І сказав Бог: створимо людину... і нехай володарюють вони над рибами морськими, і над птицями небесними (і над звірами), і над всією землею..."(Бут. 1: 28, 29), а також свого роду шкала цінностей (добро — зло), що надається людині. Вказана реальність є вічною, підґрунтям так званих загальнолюдських цінностей. Вона передбачає також властивість людини усвідомлювати свої наміри, дії, оцінювати їх за допомогою цієї шкали.

Таке авторське розуміння права узгоджується з визначеннями деяких юристів-філософів минулого. Багато з них, визначаючи право, звертали увагу на його об'єктивну заданість, безумовне добро для людства. Так, Я. Козельский, видатний український і російський філософ, правознавець, у своїх "Философских предложениях" (розділ "Юриспруденция") писав: "Підстава всілякого доброго або безстороннього, тобто ні худого ні доброго, в міркуваннях усіх тварин, що відчувають, справи називаю я правом або правостію, або справедливістю; наприклад, право є людині любити свого ближнього, харчуватися, тому що ця справа хоч не приносить ні користі, ні шкоди іншим людям, але вона потрібна для збереження життя людині. Це право називаю я божественним, тому що воно походить від самого Бога, вічним — що з ним перебуває і перебувати повинне, необхідним — що без нього усі тварини, які відчувають, страждати повинні, неодмінним — що не залежить від тварини, а від Творця. Щодо залежності чи наміру право, або загальне право, розподіляється на багато особливих, як то: на право натуральне, право всесвітнє, або право народів, право ци-вільне та інші".

4.Поява у людини зазначеної об'єктивної реальності (права) не пов'язана з іншими людьми, із суспільством, тобто ця реальність надається людині (правоздатність) творцем (наддержавний характер права обґрунтовується і в межах інших концепцій, шкіл права — історичній, психологічній, соціологічній). Таке поняття права від повідає гегелівському його визначенню як об'єктивного духу.

Цю саму думку покладено і в основу філософії права видатного вченого-юриста Е. Гуссерля (1859-1938) — фундатора феноменологічної теорії права, що набула розвитку в деяких країнах Західної Європи (зокрема, у працях А. Рейнаха і Ф. Кауфмана). Його ейдоси (монади Лейбніца) — ідеальні поняття духу, які людина пізнає особливою логічною інтуїцією, норми — встановлені Вищим Розумом. У такому понятті права знімаються протиріччя між правом і мораллю, логічним є їх об'єднання в межах категорії моральності. Не випадково багато видатних юристів минулого розглядали сутність права як парну категорію права і моральності.

5.Закон — це модель того, "як" має бути; модель, що надається Богом (релігійні закони) або законодавцем (знову ж таки Творцем, але через законодавця, через світські правила).

6.Право є об'єктом пізнання. Його можна здебільшого пізнавати і лише деякою мірою, за допомогою закону, творити, регулювати (збільшувати або зменшувати). Закон, навпаки, — переважно об'єкт творіння і значно меншою мірою об'єкт пізнання (нормативістська та аналітична школи права).

7.Державі притаманна така властивість, як публічність (публічне право — публічна влада). Ця властивість (як і держава, державна влада) теж має трансцендентальну природу (як сказано в Біблії, "людські влади Богом установлені").

Саме такі ознаки можна, на наш погляд, віднести до загальновизнаних, а отже, наблизитися до формулювання єдиного поняття права. Цей філософський прийом теорії пізнання (від часткового до загального) є досить поширеним в науці, перевіреним і надійним. Він гармонує з теорією систем, системним підходом, даючи змогу формулювати вказане визначення як відкриту (до залучення інших ознак) систему.