Зовнішній та внутрішній чинники впливу на зовнішню політику України.

Зовнішній чинник

З перших же днів незалежності Україна опинилася в епіцентрі глобальних геополітичних зрушень і перед її зовнішньополітичною службою постали масштабні організаційні, концептуальні та практичні завдання. Не маючи усталеного досвіду існування в новому суверенному статусі, Україні довелося одночасно вирішувати принаймні два принципових питання:

1) змінити своє усвідомлення навколишнього світу, бачення власного реального місця в ньому й постійного врахування динаміки змін ситуації на світовій арені з метою пристосування до їх наслідків;

і 2) надати світу адекватну інформацію про себе з метою забезпечення зміни ставлення до України з боку інших державі всієї світової спільноти.

Всі роки незалежності перед Україною стояла і стоїть і досі проблема цивілізаційного рівня: «Схід – Захід».Це вилилось у формування серед політичної еліти України двох моделей подальшого розвитку країни: євроатлантичної та євроазіатської. Взагалі проблема «Схід – Захід» кореспондується насамперед з цивілізаційною специфікою України. Вона належить до розряду цивілізаційно-розколотих країн, перебуває на межі двох світів, двох культур і ментальностей, двох різновекторних цивілізацій, що вже саме по собі обумовлює складність українського державотворчого процесу, справи консолідації суспільства.

На зовнішньополітичну ситуацію в Україні великий вплив здійснює те, що сама Російська Федерація ще досі остаточно не визначилась з тим, яким шляхом вона сама піде у майбутнє. На сьогодні існує два базових варіанти цивілізаційної ідентифікації Росії.

Перший (ідеологи – М.Шмельов, В.Шенаєв, С.Рогов) виходить з того, що Київська Русь була європейською країною зі східно-християнською культурою. Росія має ідентифікувати себе як частину європейської культури.

Другий же варіант (ідеолог Г.Павловський та ін.) – з того, що Росія є особливим, самостійним типом східноєвропейської цивілізації, продовжувачем Московського царства, центром східнослов’янської цивілізації.

Крім того, існує ще одна думка в російському суспільстві, а саме, що Росія як самостійне цивілізаційне утворення є мультіетнічною євразійською цивілізацією (Див. книгу: «Наш путь. Стратегия, перспективы развития России». – М.,1999, створену колективом авторів).

Однак за будь-яким варіантом Україна розглядається росіянами як складова частина Росії.

Як же бути Україні? Де тут проходить «лінія цивілізаційного зламу» (за С.Гантінгтоном)? А найбільші конфлікти ж і будуть спостерігатися саме в таких місцях. За С.Гантінгтоном цивілізаційний кордон розтинає Білорусь і Україну. Вони є «зоною цивілізаційних збуджень». З цим можна однозначно погодитись, адже пасіонарні поштовхи якраз і є проявами таких збуджень. Перспектива тут нерадісна, адже ще В.Липинський твердив, що українська нація нездатна на соціальну й політичну консолідацію саме через свою духовну межовість. Остання витікає з геополітичної й географічної межовості (вічний конфлікт ландшафтів Лісу й Степу) і є недержавотворчим чинником. Проти об’єктивних процесів важко щось зробити, але й підвалину синтези двох бінарних опозицій Лісу й Степу вже час таки знайти. Зіткнення – це творення, ґенеза ж (розвиток) – продукт взаємодії (А.Дж. Тойнбі). Здається, перспектива України – тільки в цьому.

Слід сказати й про такий зовнішній чинник, як неготовність міжнародної спільноти до припинення існування СРСР як геополітичної реальності. США, деякі інші держави майже до останнього підтримували зусилля М.Горбачова врятувати СРСР. Вони вкрай насторожено, якщо не сказати вороже, спостерігали за намаганнями радянських республік звільнитися від лабет Москви, всіляко не допускаючи розширення їхньої міжнародної присутності. Навіть після прийняття Декларації про державний суверенітет УРСР делегація УРСР не отримала статусу спостерігача на Паризькій зустрічі у верхах НБСЄ. У листопаді 1991 року міністр закордонних справ УРСР А.Зленко на знак протесту навіть вийшов зі складу радянської делегації, очолюваної М.Горбачовим, і залишив французьку столицю (див. докл.: Зленко А. Дипломатия и политика. Украина в процессе динамичных геополитических перемен. – Харьков, 2004). А виступаючи 1 серпня 1991 р. перед Верховною Радою УРСР президент США Дж. Буш недвозначно заявив: «Свобода – це не те саме, що й незалежність. Американці не підтримують тих, хто прагне незалежності, з тим, щоб замінити колишню тиранію місцевим деспотизмом».

І це говорилося за 23 дні до прийняття Верховною Радою України Акту проголошення незалежності України.

Внутрішній чинник

Свідомість українського суспільства початку 90-х рр. ХХ ст. не була підготовлена достатньою мірою до розбудови власної держави. Незалежність стала результатом не стільки цілеспрямованої боротьби, скільки збігу історичних обставин, зв’язаних з руйнацією світового комунізму.

Швидкий прорив України до суверенітету й незалежності породив у людей широку гаму настроїв – від ейфорії до розгубленості, що було зрозумілим, адже в складі СРСР як тоталітарної централізованої держави в Україні давно вже була сформована система управління, яка майже не відрізнялась від звичайної колоніальної адміністрації з суто виконавчими функціями часів Російської імперії. Тому-то на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р., коли понад 90% громадян, що взяли в ньому участь, сказали «так» незалежності України, значна частина мешканців Сходу й Півдня України керувалась не стільки політико-державницькими, скільки прагматичними міркуваннями, пов’язаними зі сподіваннями на швидке піднесення рівня життя. Нереалізовані очікування змін на краще викликали невдоволення значної частини населення, на чому розпочали політичні спекуляції цілий ряд політичних сил, а найперше ті, які фактично обстоюють ідею відродження Російської імперії.

Інтелектуальний і кадровий потенціал України також бажав кращого, до чого додалися економічні, політичні та ідеологічні негаразди. Але все це не перекреслює базового висновку про об’єктивну історичну закономірність того, що Україна стала незалежною державою.

Однак і дотепер Україна все одно залишилася в «зоні невизначеності», в основі чого лежить усвідомлення того, що Україна не може підтримувати нормальні стосунки тільки з одним регіоном, а членство в НАТО вимагає такого пристосування до традицій Західної цивілізації, яке може назавжди зламати все накопичене протягом всієї історії культурно-цивілізаційне багатство України. Вочевидь, тому домінантною установкою вітчизняної зовнішньої політики впродовж 1991 – 2004 рр. було усвідомлення того, що Україна не бере участі в жодних об’єднаннях, які вороже ставляться до Російської Федерації або не знаходяться у сфері її впливу, адже це могло б порушити баланс інтересів у посткомуністичній європейські системі міжнародних відносин. Проте й декларована адміністрацією Л. Кучми «багатовекторність» була нічим іншим, як тією ж амбівалентністю зовнішньої політики, що проявлялась в України й багато раніше нашого часу. «Маятникові» ж коливання між Заходом і Сходом ніколи не давали жодній країні очікуваних позитивних результатів. Як правило, це закінчувалося все більшою втратою авторитету такої країни.

Формування зовнішньополітичного курсу України та його устійнення.

Перші кроки, спрямовані на те, щоб концептуально визначитись у сфері зовнішньої політики в умовах, які склалися в СРСР, були зроблені в УРСР ще в період «перебудови». Зокрема, ще 29 квітня 1990 р. Колегія МЗС УРСР розглянула питання «Про участь МЗС УРСР у розробці концепції діяльності УРСР на міжнародній арені». В такій постановці проблема розглядалась уперше за весь період повоєнного перебування України в складі СРСР. І цей факт сам по собі був уже промовистим. Але далі обговорення цього питання справа не пішла: Кремль не міг допустити, щоб союзні республіки отримали реальні важелі для визначення й реалізації власної зовнішньої політики. Сміливі на той час пропозиції щодо приведення зовнішньополітичної діяльності УРСР у відповідність до національних інтересів республіки стали важливою частиною інтелектуального й політичного досвіду, який відіграв у подальшому розвитку державотворчих процесів в Україні важливу роль.

Однак повноправним суб’єктом міжнародного права Україна стала тоді, коли вона набула статусу держави. Особливо слід сказати про правовий статус державного кордону. 4 листопада 1991 р. ВР України прийняла Закон «Про державний кордон України», який проголошував його недоторканість, визначив порядок охорони та правила переходу. Важливу роль відіграли й такі документи ВР України, як «Про правонаступництво України» (12 вересня 1991 р.), «Про дію міжнародних договорів на території України» (10 грудня 1991 р.), «Про встановлення дипломатичних відносин з державами – суб’єктами колишнього СРСР» (11 грудня 1991 р.), «Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 р.» (16 листопада 1994 р.) та інші закони, а також заяви з приводу різних конфліктних питань, зокрема територіальних претензій Румунії та Російської Федерації до України.

Тим не менш, слід сказати, що Україна не мала ні відповідної концепції, ні необхідних законодавчих документів, які б визначали чіткі орієнтири державотворчих процесів, що, природно, негативно позначилось і на становленні зовнішньої політики молодої держави. Документ, який формулював зміст, пріоритети на основні напрямки зовнішньої політики України, був прийнятий Верховною Радою лише 2 липня 1993 р., тобто аж через два роки після проголошення незалежності. Як наслідок, продумана стратегія зовнішньополітичної діяльності була відсутня, не було й належного уявлення про кінцеву мету заходів, що вживалися, багато рішень приймались під впливом емоцій і втілювались у життя непослідовно.

У динамічному процесі визнання України іншими державами було закладено великий кредит довір’я Україні, який треба було, безумовно, віддавати. А українська дипломатія протягом цілих трьох років вимірювала свої успіхи головним чином кількістю посольств, відкритих за кордоном, та посольств іноземних держав, відкритих у Києві. Але хіба тільки цим вимірюється ефективність зовнішньої політики? Та й тут можна поставити багато питань. Чому, наприклад, дипломатичні відносини з Буркіна-Фасо, Королівством Лесото чи Республікою Маврикій були більш пріоритетними і встановлені раніше, ніж з тим же Туркменістаном – країною, що володіє колосальними запасами енергоносіїв і яка географічно ближча до України, ніж названі країни? Посольство України в Туркменістані ж було відкрито тільки в 1995 році, тобто майже через три роки після встановлення дипломатичних відносин. І приклад з Туркменістаном – не єдиний.

Та й самі законотворчі процеси в Україні відставали від динамічного життя. Так, ставши незалежною в 1991 році, Україна майже шість років ще жила за старою, тобто радянською, конституцією, що теж негативним чином позначалось на стані її зовнішньої політики. Лише 28 червня 1996 р. Верховна Рада України прийняла новий Основний Закон держави, що мало особливе значення для зміцнення міжнародно-правової правосуб’єктності країни. Цим документом формування правових основ зовнішньої політики України було завершено.

Загалом у зовнішньополітичній діяльності незалежної України наука виділяє три періоди.

Перший – адаптаційний. Він охоплює час від проголошення незалежності України до других президентських виборів, тобто 1991 – 1994 рр. Найпершим завданням у цей час було забезпечення визнання України іншими країнами, встановлення з ними дипломатичних відносин, розбудова договірно-правової бази та розвиток рівноправного співробітництва, забезпечення міжнародного визнання державних кордонів і територіальної цілісності України, відкриття дипломатичних представництв за кордоном.

Другий період охоплює т.зв. «добу Кучми», тобто 1994 – 2004 рр. Він був відзначений суперечливими тенденціями. З одного боку, у цей період європейський вектор України поступово стає пріоритетним, а курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію – на ключову стратегічну ідею розвитку українського суспільства. Утім, все це не йшло в практичну площину. Як вимушений був зауважити сам Л.Кучма на зустрічі з учасниками наради послів України в європейських державах у серпні 2000 року, «Протягом тривалого часу уся пара йшла в гудок, а потяг так і не зрушив з місця». Зовнішньополітичні кроки України наприкінці другої каденції Л.Кучми навіть дали підставу багатьом політологам говорити про відмову української влади від європейського вибору, про перемогу головної мети зовнішньополітичної концепції Російської Федерації й політики президента В.Путина щодо України – повернення її до східнослов’янської спільноти, повноцінної інтеграції в рамках СНД, а з 2003 року ще й до Єдиного економічного простору та Євразійської цивілізації.

Третій період розпочався з часу «Помаранчевої революції» 2004 року й триває донині. Україна зробила серйозну заявку на відновлення свого позитивного іміджу та європейської ідентичності, у зв’язку з чим перед нею відкрилися нові можливості, в тому числі й на міжнародній арені.