Україно-російські взаємовідносини.

У відносинах України й Російської Федерації всі роки української незалежності було чимало проблем. Це не було випадковим, і причини цього коріняться не тільки в тих чи інших необ’єктивних щодо України позиціях російської сторони. Сама Україна в перші роки незалежності майже всі свої надії покладала на Захід. Ігнорувався той об’єктивний факт, що історично, територіально й геополітично Україна й Росія були приречені на співіснування, підтримку мирних, добросусідських стосунків. Якщо до цього додати ще й економічний чинник, то стане цілком зрозумілою важливість україно-російських відносин для обох країн.

Сподівання на те, що стосунки України й Росії будуть добросусідськими, з’явилися ще наприкінці існування СРСР, коли і Росія, і Україна разом виступили проти диктату центру і проголосили свій суверенітет. У серпні 1990 року представники українського парламенту, згуртовані в Народну Раду, та російські політики з блоку «Демократична Росія» підписали «Декларацію принципів міждержавних відносин між Україною та РРФСР», в якій проголошувалось взаємне визнання обох держав як суб’єктів міжнародного права, невтручання у внутрішні справи одне одного, непорушність державних кордонів, відмова від територіальних претензій. Ці принципи згодом були закладені в офіційний договір між Росією й Україною, підписаний Л.Кравчуком та Б.Єльциним у Києві 19 листопада 1990 р. Обидва парламенти ратифікували Договір протягом кількох днів, хоча в Москві вже тоді висловлювались сумніви, зокрема пов’язані з Кримом.

Проте після проголошення незалежності України скоро виявилось, що близькість між обома республіками була ситуативною й скоро зникла. Варто, напевне, тут згадати знаменитий «ефект Винниченка», а саме: «Російський демократ закінчується там, де починається українське національне питання». Ситуація розвивалась саме за законами цього «ефекту». Ускладнили взаємовідносини між Україною й РФ і такі питання, як розподіл іноземних боргів, закордонного майна та активів колишнього СРСР. Україна так по сей день і не отримала належної їй частини закордонних активів Союзу, а це – капіталовкладення та нерухомість. Керівництво РФ по-більшовицькі конфіскувало валюту українських вкладників у зовнішніх економічних банках.

В Росії дедалі голосніше лунала антиукраїнська риторика, що доходила аж до територіальних претензій відносно України. «Кримська карта» стала просто розхожою в середовищі російського політикуму. 21 травня 1992 р. Російський парламент прийняв резолюцію, в якій зазначалось, що декрет Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. про передання Криму УРСР нібито не має законної сили з моменту його прийняття. Постійний представник України при ООН В.Батюк аргументовано опротестував цю резолюцію, довівши, що оформлення акту передання Криму до складу УРСР відбулося в повній відповідності до вимог чинної на той час Конституції СРСР. Крім того, зазначав він, РФ не є одноосібною правонаступницею СРСР і тому не правомірна сама скасовувати акти, прийняті Союзом РСР. Але парламент РФ продовжував тиск і прийняв Заяву від 22 травня 1992 р., в якій у категоричному тоні дозволив собі самому вирішувати, що відповідає, а що не відповідає інтересам українського народу. А це вже була знайома з часів імперії «пісня».

Верховна Рада України 2 червня 1992 р. прийняла Заяву, в якій на підставі принципу ІІІ Декларації принципів Гельсінкського Заключного акту було доведено, що розгляд парламентом РФ питання, яке торкалось правового статусу Криму, було прямим втручанням у внутрішні справи України. Невдовзі в Дагомисі відбулись переговори між делегаціями України та РФ і 22 червня 1992 р. була укладена «Угода між Російською Федерацією та Україною про подальший розвиток міждержавних відносин», а згодом – «Угода між РФ і Україною про принципи формування МВФ Росії і ВМС України на базі Чорноморського Флоту колишнього СРСР» (Ялта, 3 серпня 1992 р.). Але подальші події засвідчили, що ці угоди не працюють. Більш того, 5 грудня 1992 р. на VІІ з’їзді народних депутатів РФ було прийнято рішення, за яким Верховна Рада РФ повинна була розглянути питання про статус м. Севастополь. Президія Верховної Ради України відповіла на це Заявою від 9 грудня 1992 р., в якій наголошувалось, що м. Севастополь є невід’ємною частиною України, і його статус може визначатись тільки Україною і ніким іншим.

Однак напруженість навколо «кримського питання» не зникла. На півострові виникли регіональні політичні партії, які заявили про своє бажання приєднати Крим до РФ. Дестабілізуючим чинником у Криму стало обрання президентом Криму Ю.Мєшкова, який проводив сепаратистську політику, ігнорував українські закони, намагаючись створити такий собі «державний острів Крим». Верховна Рада України, виходячи зі своїх повноважень, ліквідувала в Кримській автономії посаду президента.

Російська сторона свідомо йшла на загострення ситуації. Вона на повну силу використовувала такий аргумент, як залежність України від російських енергоносіїв. Газ і нафта стали чи не головним методом тиску на Україну, яка в цій ситуації вимушена була йти на поступки. Економічна ситуація в країні була критичною і це змушувало українських політиків шукати компромісів. Але це тільки підштовхувало російську сторону вже далеко не на дружні кроки. Між тим, Україна для Росії є великим ринком збуту своїх товарів, насамперед тих, що складають основу російського експорту газу, нафти, нафтопродуктів, кольорових металів. Взаємозалежність була значною й у виробничий кооперації, як також і в транспортуванні продукції. Торговельний режим між Україною та РФ про вільну торгівлю від 26 червня 1993 р., не дав Україні жодних преференцій. Більш того, експорт продукції з РФ в Україну було обкладено такими платежами, як мито (20%), спецподаток, акциз. До 80% сировинних ресурсів з тих пір надходили в Україну за цінами майже на 50% вищими, ніж на внутрішньому російському ринку та на ринку інших країн СНД. Така політика призводила до імпорту інфляції з Росії, що стало однією з причин втрати конкурентоспроможності української продукції на російському ринку. Усе зазначене створювало негативний фон у розвитку україно-російських відносин протягом майже всього періоду президентства Л.Кравчука.

Важливі кроки в напрямку корекції політики щодо Росії були зроблені після того, як у 1994 році Президентом України став Л.Кучма. Він приділив особливу увагу кореляції пріоритетів саме у сфері зовнішньої політики. Була відкинута теза про традиційну орієнтованість України на Захід і про Схід як джерело загрози українській незалежності. Домінантою його курсу стала орієнтація на динамічне розгортання політичних та економічних зв’язків з найбільш розвинутими країнами світу, поступове входження в економічні та політичні європейські й світові структури. При цьому інтеграція в останні не розглядалась більше як альтернатива діяльності України в рамках СНД. Східному напрямку зовнішньої політики була надана увага особлива. Президент Кучма вирішив якомога скоріше нормалізувати відносини з РФ. Основним політичним питанням стало прискорення роботи над підготовкою широкомасштабного Договору між двома країнами, досягнення остаточних домовленостей щодо поділу Чорноморського Флоту, умов і термінів базування його російської частини на українській території.

Завдяки зусиллям обох сторін у 1997 році став можливим візит до України Президента РФ Б.Єльцина, який відкладався й переносився Москвою багато разів. Базовий Договір між Україною і Російською Федерацією про дружбу, співробітництво й партнерство був підписаний 30 травня 1997 р. Сторони зобов’язувалися поважати територіальну цілісність обох держав, дотримуватися принципу непорушності їхніх кордонів, не вдаватися до сили чи загрози сили, не застосовувати будь-які засоби тиску, не укладати з третіми країнами будь-яких угод, спрямованих проти однієї з них. «Жодна із сторін не повинна допускати, щоб її територія була використана на шкоду безпеці іншої сторони», – наголошувалося в документі. Базовий договір було укладено строком на 10 років і його можна було продовжити, якщо жодна з сторін не заявить про свій намір припинити його дію. Цей Договір завершив етап становлення нової української та російської державності і відкрив нову сторінку в їх взаємовідносинах як двох самостійних держав. До того в російських документах таких чітких визначень не було.

Л.Кучма державний візит до Москви здійснив 27 січня 1998 р. Його головним наслідком було підписання Договору між Україною й РФ про співробітництво на 1998 – 2007 рр., а також програми співробітництва на цей період. Проте після обрання Президентом України В.Ющенка цей Договір фактично перестав мати практичне значення.

Загострювали відносини між державами й різні позиції щодо НАТО. Російська Федерація рішуче виступила проти розширення НАТО на Схід. Україна ж заявила, що вступ до нового союзу – внутрішня справа кожної суверенної держави, застерігши при тому, що ядерна зброя не повинна перебувати на території країн, які будуть прийняті до НАТО. Різниця в позиціях, як бачимо, – суттєва. Деякі російські політики, вважаючи незалежність України тимчасовим явищем, свідомо загострювали стосунки між державами.

Так, уже 26 серпня 1991 р., тобто через два дні після проголошення незалежності України, прес-секретар Президента РФ зробив заяву, в якій ішлося про те, що Росія залишає за собою право піднімати питання кордонів з тими республіками (крім держав Балтики), що проголосили свою незалежність. Того ж дня на прес-конференції було зроблене роз’яснення, що заява стосується насамперед Криму, Донбасу й Північного Казахстану, де проживає значна частина російськомовного населення. Лідер ЛДПР В.Жиріновський твердив, що коли його партія прийде до влади, то Російська держава буде відновлена в межах колишнього СРСР, а Київ та інші столиці стануть центрами російських губерній. До речі, події довкола Тузли (осінь 2003 р.) чітко показали, що про Будапештський меморандум гарантій безпеки, яку ядерні держави надали Україні в обмін на вивезення з її території ядерної зброї (5 грудня 1994 р.), нині пам’ятають лише українські дипломати. Періодично здійснював випади щодо суверенних прав України, претендував на Севастополь московський мер Ю.Лужков. Отже, говорити про нормалізацію україно-російських стосунків не доводилося.

Українська сторона в процесі пошуку контраргументів на газових переговорах намагалася продемонструвати Росії її зустрічну залежність від української політики. Наглядним прикладом цього став російський Чорноморський флот, що орендує свої бази в Севастополі. Угоди 1997 року дали можливість російському керівництву заспокоїти свою громадськість, збурену визнанням Російською Федерацією територіальної цілісності України. Натомість Україна змогла стабілізувати ситуацію на відверто проросійські налаштованому півострові. Але ситуація була дуже непевною, то ж не випадково, вочевидь, що ні Москва, ні Київ протягом 1999 – 2004 рр. не готували проектів угод щодо флоту, що мали б конкретизувати всі аспекти оренди. Тому приступати до вирішення цього дуже конфліктного питання новій українській владі довелося в багато більш складних політичних умовах.

Слід зазначити, що як російська, так і українська влади розігрували ці карти у власних внутрішньополітичних інтересах з метою консолідації кожна свого громадянства на засадах об’єднання проти «ворога». Ця стара як світ парадигма міжнародних відносин виявилася все ще є актуальною для наших двох держав. У будь-якому разі Україні доводилося рахуватися з тим, що російсько-український товарообіг за обсягом практично дорівнював обсягу її товарообігу з усіма 25-ю країнами ЄС, тому потенціал стратегічного партнерства з РФ Україні просто необхідно було продовжувати використовувати, адже це – робочі місця й людські долі.

Прихильники ідеї вступу України до НАТО вважали, що внаслідок євроатлантичної інтеграції Україна отримає якісно нові гарантії військової безпеки, збереження суверенітету та територіальної цілісності. Українські євроатлантисти сподівалися, що національним інтересам України відповідає співробітництво з НАТО в боротьбі проти міжнародного тероризму, розповсюдження зброї масового враження, нелегального обігу наркотиків та торгівлі людьми. рештою сам процес підготовки України до вступу в НАТО міг стати стимулом для демократичної трансформації суспільства, вдосконалення всіх державних механізмів шляхом приведення стандартів життя у відповідність із нормами буття країн з розвинутою ринковою економікою.

Натомість опоненти атлантизму («євроазіати») підкреслювали, що НАТО потрібна українська територія з метою «демократизувати» Російську Федерацію до президентських виборів 2008 року. Крім того, критикуючи євроатлантичні наміри, опоненти звертали увагу на можливість використання українських військових для захисту «західних цінностей» в Афганістані чи Ірані. Адже перемога в цих локальних війнах є шансом для НАТО довести свою ефективність у ХХІ столітті.

Проте слід мати на увазі, що стаття 6 Договору про дружбу, співробітництво й партнерство між Україною та РФ від 30 травня 1997 р. констатує, що сторони зобов’язалися утримуватися від участі чи підтримки будь-яких дій, спрямованих одна проти одної, й не укладати з третіми країнами будь-яких договорів, спрямованих проти іншої сторони.