Від багатовекторності до європейського вибору.

В останні роки президентства Л.Кучми по багатьох напрямках зовнішньополітичної діяльності з’явилися ознаки стагнації чи навіть регресу. Зокрема, в розпалі «касетного скандалу» координатор спільної зовнішньої й оборонної політики Європейського Союзу Х.Солана зазначав, що «Україна грається з демократичними принципами, але не грає за цими принципами». Вище керівництво України опинилось у міжнародній ізоляції.

22 листопада 2002 р. на празькому самміті НАТО президентів навіть розсадили за алфавітним принципом, аби тільки Президент США Дж.Буш не опинився поряд з Президентом України Л.Кучмою. Від України вимагали доказів того, що вона не постачала систем протиповітряної оборони «Кольчуга» до Іраку. В той час європейський комісар з питань розширення ЄС Ґ. Ферхойґен порівнював можливість України стати членом ЄС із шансами Мексики перетворитися на ще один штат США.

Оцінюючи тогочасну ситуацію в Україні та навколо неї, слід констатувати, що внаслідок «касетного скандалу» загальмувався процес євроінтеграції, ускладнилися стосунки з Парламентською асамблеєю Ради Європи, ЄС, США, НАТО, світовими фінансовими інституціями. Скоротилися або майже припинилися контакти на вищому рівні з лідерами провідних західних країн (на тлі активізації стосунків з Росією), послабилося стратегічне партнерство з Польщею, значно зріс тиск на зовнішню політику України. Зокрема, Західна Європа відмовилася від літака АН-70 як базової машини для своєї транспортної авіації, у кількох західноєвропейських країнах тривали антидемпінгові процеси проти українських товарів, на ринках ЄС Україна продовжувала мати дискримінаційний статус, припинилося кредитування з боку МВФ, й водночас відчутно жорстокішою стала позиція Російської Федерації в питання постачання та транспортування енергоносіїв територією України тощо.

Усе зазначене свідчило про вичерпання можливостей здійснення «багатовекторної» політики, вона почала сприйматися як непередбачуваність, непослідовність і навіть слабкість. Зовнішня політика України демонструвала тенденцію до втрати концептуальної стрункості, усе більше ставала ситуативною, спрямованою не стільки на перспективу, скільки на вирішення поточних питань. Вона все більше ставала заручницею кризових внутрішньополітичних процесів.

Водночас іракська проблема, що гостро постала в світі, стала не лише зовнішньополітичним, а й внутрішньополітичним випробуванням для України. 17 березня 2003 р. Президент Л.Кучма направив до Верховної Ради постанову про відправку до Кувейту батальйону протихімічного захисту. Це коментувалось як самостійний крок в обхід Росії. У відповідь Кремль не підтримав ідею проведення в Україні референдуму з питання щодо пролонгації повноважень Л.Кучми.

Тим часом 26 травня 2003 р. Рада національної безпеки та оборони України рекомендувала направити 1500 українських миротворців до Іраку. Водночас «багатовекторність» української зовнішньої політики знайшла вираз у проекті участі України разом з РФ, Білоруссю та Казахстаном у Єдиному економічному просторі (ЄЕП). Парламентська більшість у Верховній Раді України 17 вересня 2003 р. підтримала рамкову угоду про ЄЕП. Угода щодо формалізації ЄЕП укладалась на невизначений термін. У свою чергу національно-демократична парламентська опозиція вважала, що проектом ЄЕП Росія намагається відродити так звану «ліберальну імперію». Але власними незграбними діями в Керченській протоці в процесі побудови дамби поблищу острова Коса Тузла Кремль завдав суттєвого удару по цьому проекту.

МЗС України 30 вересня 2003 р. направило ноту протесту МЗС Російської Федерації з приводу побудови цієї дамби. Але побудова її тривала, що змусило 14 жовтня 2003 р. уже Верховну Раду України прийняти заяву з приводу подій у Керченській протоці. Завдяки всьому цьому на практиці з’ясувалося, що гарантії недоторканності території України, надані їй у Будапешті в грудні 1994 року за відмову від радянської ядерної зброї, не варті паперу, на якому вони були написані.

23 жовтня 2003 р., доки тривало спорудження росіянами дамби, Верховна Рада України пригрозила переглянути засади українсько-російського «стратегічного партнерства». Росія була стурбована можливістю появи в Азовському морі кораблів НАТО. Але так чи інакше, Україна знов показала свою повну беззахисність перед російською спеціальною інформаційною операцією, яка стала справжнім подарунком для антиросійських сил в Україні. Події навколо Тузли змінили суспільні настрої. Тим не менш, все одно соціологічні опитування свідчили про те, що Україна в сенсі геополітичних орієнтацій залишається розколотою навпіл (результати були майже 50/50).

Провідні кандидати на президентську посаду на виборах 2004 року демонстрували свої зовнішньополітичні симпатії опосередковано, натискаючи на стандартах життя та демократичних цінностях. В.Ющенко говорив про європейський вибір України, а кандидат, підтриманий владою, – В.Янукович полемічно зауважував, що «краще будувати Європу в себе, ніж їхати туди третім класом». Але терези громадської думки, як здавалося, хитнулися в бік однозначного європейського вибору України.

Поворотним моментом у зовнішній політиці України стали президентські вибори 2004 року, які переросли в Помаранчеву революцію. Після неї багатьом в Україні здавалося, що нарешті відбувся цивільний шлюб між українським націоналізмом і модерною демократією. Проте глобалізація в усіх своїх проявах поступово, але наполегливо розмиває націоналістичний дискурс. Тим не менш, слід констатувати, що зі зміною влади в Україні почався новий етап у розвитку зовнішньої політики Української держави. Зокрема, було сформульовано нове завдання підвищення не лише кількісної активності, а й якісних характеристик зовнішньополітичного курсу України.

Передовсім зовнішня політика України була націлена на розв’язання стратегічних проблем, які фактично визначили сучасні зовнішньополітичні пріоритети Української держави, а саме

– забезпечення вступу до ЄС та НАТО;

– розвиток якісно нових відносин зі США та РФ;

– сприяння повноцінній інтеграції країни у світовий економічний простір.

То ж, як бачимо, попередній курс на багатовекторність української зовнішньої політики визначено було подолати й зайняти чітку євроатлантичну позицію. Перед українською дипломатією було поставлене ключове завдання: адекватно представити Україну там, де існують очевидні політичні, економічні й гуманітарні інтереси держави та її громадян. Подальші кроки передбачали роботу зі спрощення пересування українців світом, ширшу присутність української культури у світовому цивілізаційному просторі, захист економічних інтересів країни й чіткий курс на європейську інтеграцію, насамперед на демократичні цінності та стандарти. Відповідні корективи були внесені до концептуальних підходів щодо вирішення проблем захисту українських національних інтересів усюди, де вони є.

Однак внутрішньополітичні проблеми, що тут же настали саме за цими діями, ускладнили процес реалізації цих зовнішньополітичних кроків. Крім того, й від виказання намірів до початку практичної реалізації визначеної новою українською владою євроатлантичної «одновекторності» мав пройти певний час. Треба було ще відшукати шанси її реалізації. А чи вони були? Та ще й у ситуації, коли великі держави світу грають у міжнародній політиці свої великі ігри? Це – дуже непросте питання, відповідь на яке, вочевидь, науці давати поки що зарано, бо вона змушена аналізувати поки що тільки опубліковані документи. А скільки ще документів знаходиться в стані секретності? А саме ж вони й містять у собі інформацію про справжні цілі сторін, що визначали стан міжнародних відносин і зовнішньої політики на початку ХХІ століття.

У цілому ж, слід відзначити, що історія вчить тому, що блискуча зовнішня політика не може реалізовуватися на тлі тьмяної внутрішньої політики. Адже за претензіями держави, які мають формалізувати національну могутність на міжнародній арені, повинен стояти раціональний розрахунок, зроблений на основі всіх наявних ресурсів та усвідомлення актуальних суспільних потреб. А ще треба вміти відшукати шанси реалізації своїх претензій, прекрасно розуміючи при тому, що ніхто в цьому світі ніколи не бажав ні втратити залежну від себе країну, ні надати шанси можливому новому конкуренту на світовій арені.