Західний вектор геополітики

Відносини з США.

Головною метою україно-американських відносин, що її поставила перед собою нова українська влада, було відновлення стосунків стратегічного партнерства, які були втрачені після початку «касетного скандалу» навкруги Президента Л.Кучми. Нова конфігурація двосторонніх відносин визначилася у формі асиметричного союзу, в якому Україна розглядалась як виконавець ролі одного з регіональних східноєвропейських партнерів США. При цьому адміністрація Білого дому зробила акцент на «прагненні України в НАТО» і на засіданні міністрів іноземних справ Альянсу у Вільнюсі (21. 04. 2005 р.) ініціювала посилений діалог з питань щодо вступу України в НАТО.

4 – 5 квітня 2005 р. відбувся робочий візит Президента Ющенка до США, який був витриманий строго в дусі євроатлантичної одновекторності зовнішньої політики України. У Спільній заяві Дж. Буша і В. Ющенка (4. 04. 2005 р.) українська сторона зобов’язувалася підтримувати політику США (доктрину «розширення свободи» в Європі та інших регіонах, про що ми говорили вище), при тому відмічалась важливість участі України також в урегулюванні конфліктів у Лівані, Киргизстані та Іраку. Президент Буш також підтримав бажання України ввійти до НАТО й виказав готовність підтримати її в цьому.

Важливий аспект переговорів передбачав початок «енергетичного діалогу» з реструктуризації й реформування енергетичного сектора України з метою сприяння надходженню інвестицій, диверсифікації енергопостачання, послаблення енергетичної залежності України, посилення комерційної конкуренції в євразійських енергетичних секторах, укріплення ядерної безпеки й режиму нерозповсюдження. Проте відносно вступу України до ВТО (Всесвітньої торгової організації) позиція США ставилася в залежність від конкретних кроків українського уряду (зобов’язань терміново забезпечити прийняття законів і введення в дію нормативних актів, що стосувалися сільського господарства, промисловості, сфери послуг, захисту і забезпечення прав інтелектуальної власності). Адміністрація США обіцяла сприяти терміновому припиненню дії дискримінаційної поправки Джексона – Веніка відносно України. Наступні події підтвердили досить високий ступінь зацікавленості США ходом політичних процесів в Україні. Низка рішень, що стосувались відміни таки дії поправки Джексона – Веніка відносно України, визнання України країною з ринковою економікою й перепинення моніторингу стосовно порушень авторських прав, розглядались як суттєві заходи, що символізували підтримку української влади. Але тільки символізували.

То ж, слід зазначити, що партнерство України й США у сфері енергетики (а енергетична незалежність для сучасної України – це величезна проблема її зовнішньої політики) вилилося не тільки в підписання в грудні 2005 року домовленості про будівництво схрону ядерних відходів за участю НАЕК «Енергоатом» і компанії «Холтек Інтернешнл». На початку 2006 року заступник міністра торгівлі США Д. Семпсон на зустрічі з прем’єр-міністром України Ю. Єхануровим (відмітимо нерівнозначність представництва на цій зустрічі: з українського боку присутній прем’єр, а з американського – тільки заступник профільного міністра) виказав принципову незгоду проти створення в Україні власного повного циклу ядерного виробництва. А на якій же підставі? А тільки тому, що в світі, начебто, й так є багато країн, які вже мають замкнутий ядерний цикл, що, мовляв, створює проблеми. Позиція цілком зрозуміла: нехай погине вся українська енергетика й енергетична незалежність України, аби тільки США не мали «додаткових проблем». Що ж, слід визнати, що знамените «ленінське танго»: крок вперед – два кроки назад, ніяк не пропало в тенетах історії разом з більшовизмом, адже його сьогодні дуже вдало «танцюють» у міжнародних відносинах західні країни по відношенню до таких держав, як Україна.

Курс на вступ до НАТО

Можна вже впевнено твердити, що до засідання Комісії Україна – НАТО 22 лютого 2006 р. Президент Ющенко уникав заяв про перспективи членства України в НАТО. Але саме в ході цього засідання у змісті заяв Президента України проявилась чітка євроатлантична позиція. Хоча можлива дата вступу України до Альянсу не згадувалася. За словами В. Ющенка, Україна готова приєднатися до ПДЧ, але хоче розпочати його реалізацію через кілька років. Тим В.Ющенко показав, що буде тягти з цим питанням, що означало тільки одне, що він прагне підтримки з боку західних країн особисто його влади, як також і те, що не все так однозначно зі ставленням до «одновекторності» в середині самої країни. Будь-яким же країнам, у тому числі й західним, не потрібні зайві проблеми з потенційними союзниками, які повинні самі долати свої складнощі, тим не менш, Альянс гру В.Ющенка прийняв. Але не випадковим було те, що про конкретні терміни членства мова тоді не зайшла. Генеральний секретар НАТО Я. де Хооп Схеффер констатував, що НАТО підтримує й розділяє євроатлантичні прагнення України, але… Буде розвивати двосторонні відносини тільки на основі вже існуючого Плану дій.

То ж, можна твердити, що новій українській владі у питанні щодо НАТО і на початок 2006 року не вдалося просунутися далі, ніж того досяг у свій час режим Л. Кучми.Це означало, що новій українській владі гучно поаплодували на Заході, але нічого нового, ніж було Україною досягнуто до Помаранчевої революції, запропоновано не було. Альянс зрозуміти можна: йому потрібен був надійний союзник, який сам вирішує свої проблеми. А новій українській владі, схоже, потрібен був союзник, який вирішував би за неї ті проблеми, які вона різким поворотом своєї геополітичної орієнтації тільки примножила. Так не буває в міжнародній політиці. І дива не сталося.

На початку 2005 року деякі посадові особи США зробили низку заяв відносно перспектив вступу України до НАТО. У цих заявах домінував мотив того, що рішення щодо вступу буде політичним і йому не повинні заважати такі питання, як присутність російської військово-морської бази на українській території. То ж, було очевидним, що результатом рішення адміністрації США розпочати підготовку нової хвилі розширення НАТО в чорноморському субрегіоні, стало очікуване загострення американо-російських відносин у боротьбі за ресурси.

З точки зору практичної дискусії питання про терміни й перспективи вступу України до НАТО вперше постало на нараді міністрів країн-членів НАТО у Вільнюсі 20 – 24 квітня 2005 р. Але тоді позиція США не знайшла підтримки з боку країн Західної Європи. Питання вдалося узгодити лише з другої спроби, під час наради міністрів закордонних справ країн-членів НАТО в Софії 28 – 29 квітня 2006 р., з перспективою прийняття офіційного рішення в ході самміту НАТО в Ризі в листопаді 2006 року. Запропонована Україні й Грузії схема «Інтенсивного діалогу з НАТО» обґрунтовувалась як перехідний етап до повного членства. У цьому сенсі адміністрація США планувала приєднання України до ПДЧ напередодні самміту НАТО в Ризі, щоб завершити процес інтеграції України в НАТО до завершення терміну президентства Дж. Буша наприкінці 2008 року.

З кінця 2005 року підготовка українських владних структур до вступу в НАТО набула послідовного й системного характеру. На виконання указів Президента В. Ющенка № 1861 / 2005 від 27. 12. 2005 р. і № 215 / 2006 від 13. 03. 2006 р. була створена національна система координації співробітництва України з НАТО. Була сформована Міжвідомча комісія з підготовки до вступу України в НАТО, яка мала статус консультативно-дорадчого органу при Президенті. Вона мала право надавати рекомендації органам влади, отримувати від них, а також від державних підприємств, закладів та організацій необхідну інформацію, документи й матеріали, запрошувати представників державних органів на свої засідання.

8 квітня 2006 р. Президент Ющенко своїм Указом № 05 / 2006 затвердив «Цільовий план Україна-НАТО на 2006-й рік» і доручив уряду забезпечити його виконання. У рамках цього плану були передбачені заходи, які б забезпечували незворотність зовнішньополітичного курсу України, включно з прямою участю представників НАТО (шляхом проведення різнопланових консультацій) в уточненні й оновленні концепції зовнішньої політики та політики в галузі національної безпеки України, підготовку державних службовців до виконання прийнятої НАТО системи секретності, облаштування українсько-російського та українсько-білоруського кордонів, продовження торгівельних обмежень відносно Придністров’я і т. ін. Тоді ж передбачалося посилити роль України у врегулюванні абхазького конфлікту, а також виказаний був намір завершити у 2006 році переговори з Румунією з питання делімітації континентального шельфу (у районі о. Зміїний) й виключних економічних зон у Чорному морі.

У 2006 році офіційна позиція НАТО відносно України теж характеризувалася значно більшою визначеністю. Вже 9 січня 2006 р. Генеральний секретар НАТО Я. де Хооп Схеффер чітко фіксував Україну серед країн, що можуть ввійти у наступну хвилю розширення НАТО у 2008 році. При цьому генсек НАТО виключав можливість впливу на питання щодо членства України в Альянсі будь-яких сторонніх чинників, у тому числі й конфліктів між РФ і Україною в питаннях поставок газу. Тим не менш, позиція Російської Федерації все ж таки була «збуджувачем спокою» керівництва Альянсу, адже не випадково керівник відділу секретаріату НАТО зі співробітництва з Росією й Україною П. Фрітч, виступаючи в Москві 17. 05. 2006 р., зробив заяву, в якій твердив, що в НАТО «немає жодних планів щодо розміщення збройних сил на території України».

То ж, незважаючи на значні перспективи вступу України в НАТО в цей період, ставка на форсоване членство в Альянсі на тлі конфронтації стосунків з РФ проявилась як така, що всі тяготи її реалізації, в тому числі економічні, Україна повинна була нести на своїх плечах сама, Захід при цьому їй зовсім не збирався ні в чому допомагати. Але ж і перспектива членства України в НАТО виявилась на ділі дуже примарною.

Стосунки з ЄС

Слід нагадати, що європейська інтеграція України витоково розглядалась як основа нового зовнішньополітичного курсу «помаранчевої» України. І якраз на цьому напрямку успіхи на ділі виявились найбільш скромними.

Передбачалось, що в значній мірі емоційна підтримка європейського вибору України з боку депутатів Європарламенту (висловлена в резолюції від 13. 01. 2005 р.) дозволить у 2006 – 2007 році доповнити створений і затверджений до цього «План дій Україна – ЄС» конкретними зобов’язаннями щодо асоційованого членства України в ЄС. Для цього передбачалося розповсюдити на Україну дію статті 49 Амстердамського договору, яка містила в собі критерії вступу в ЄС. Проте відразу ж виявилось, що в середовищі нових українських владних структур не було єдності відносно можливих термінів подачі заяви на членство. Називалися терміни від кількох тижнів до кількох років. Це викликало занепокоєння функціонерів Єврокомісії, в середовищі яких почалася прихована полеміка. У результаті виявилось, що заледве не головною метою візиту комісара з питань зовнішньої політики ЄС Б. Феррери-Вальднер до Києва (17. 02. 2005 р.) було заспокоєння занадто активних прихильників термінової євроінтеграції з числа українських міністрів. Б. Феррарою-Вальднер було однозначно відмовлено українській стороні в обговоренні перспектив початку переговорів про вступ України в ЄС і заявлено про неможливість внесення коректив у вже існуючий і затверджений проект «Плану дій Україна – ЄС» (тобто той, який Україна мала ще за Кучми).

Країни ЄС явно почали вести свою гру в цьому питанні й «штурмом емоцій» щодо Помаранчевої революції переграти їх українській владі не вдалося. Стара й досвідчена Європа з Україною почала використовувати свою стару й історично випробувану тактику – затягування переговорів з метою перевірки нервів і дієспроможності влади молодої країни. І саме тут слід відзначити, що офіційні висловлювання владного Києва не були своєчасно піддані необхідній змістовній корекції. Ні Президент В.Ющенко, ні міністр закордонних справ Б. Тарасюк, ні вже на цей час перший віце-прем’єр з питань євроінтеграції О. Рибачук як наче й не почули цих нових ноток у позиції керівництва ЄС, продовжуючи твердити, що переговори про вступ України до ЄС можуть завершитися до 2007 року.

І тоді в дію вступила Польща й Німеччина – країни, для яких «російський чинник» європейської геополітики завжди мав, має й буде мати завжди дуже значне звучання. 21 березня 2005 р. до Києва здійснили візит міністри іноземних справ цих країн – А. Ротфельд (Польща) і Й. Фішер (Німеччина), головною метою якого було переконання українського керівництва відмовитися від ідеї подачі заявки на вступ до ЄС. І тут, на нашу думку, треба було українській владі зрозуміти ще одну просту річ: що НАТО і ЄС – це далеко не одне й те ж, і тому вступ України до НАТО за певних, але цілком реальних умов не тільки не підвищить, а навпаки, може знизити рівень безпеки у Європі й негативно позначитися на економічному розвитку. А це Європі не потрібно.

Зараз ще неможливо сказати, чи виникав реально в той час перед Україною вибір: або НАТО (орієнтир на США), або ЄС (орієнтир на провідні країни Європи, почасти опозиційні до політики США у світі), але його можна припустити. Не випадково Ротфельд і Фішер наполягали на тому, щоб Київ зняв свою імперативну вимогу щодо офіційного визнання з боку ЄС перспективи якнайскорішого членства України, бо в противному випадку керівництво ЄС загрожувало заморозити відносини, або ж навіть офіційно відмовити. І державний Київ, схоже, зробив вибір на користь НАТО. Принаймні той факт, що в офіційних коментарях в якості орієнтовної дати вступу України в ЄС став усе більше фігурувати аж 2016 рік, дає до такого висновку певні підстави. Всі інші можливі дати, що фігурували в тих чи інших заявах представників української влади, на цьому тлі можна вже до уваги й не брати. То було намагання витримати «гарне обличчя при поганій грі».

Європа явно відсунула Україну на периферію свого існування на довгий час як таку, що не може узгодити свої інтереси з інтересами континенту, на якому живе. І ніхто не збирався вникати в те, що це могли бути інтереси не власне держави, а тих чи інших її владних кланів – то були проблеми України. А її суспільство, вже роздратоване цілою низкою економічних і політичних негараздів цього часу, в ці речі вникало дуже слабо. І даремно.

Все це вилилось Україні в те, що її просто поставили у фарватер геополітики Європи. Про це свідчить хоча б той факт, що вже в березні 2005 року Б. Тарасюк повідомив про намір МЗС України – в порядку підтримки єдиної зовнішньої політики й політики безпеки ЄС, усього-на-всього тільки приєднуватися до заяв Ради ЄС з питань зовнішньої політики й прав людини. Така однобічна міра, безумовно, звузила параметри зовнішньополітичного маневру, оскільки Київ відтепер змушений був підтримувати рішення, в обговоренні яких не міг брати ніякої участі.

Та й успіхи в переговорах з економічних питань також були скромними. Наприкінці 2005 – початку 2006 рр. Євросоюз і США визнали за Україною статус держави з ринковою економікою, але в коментарях західних політиків зазначалось, що це рішення мало політичний характер, бо, за їх словами, для повної відповідності ринковим умовам Україні треба провести не тільки суттєву корекцію законодавства, а й легалізацію тіньової економіки. Прикметно, що цього не вимагалося від таких країн, як, наприклад, Мексика чи Туреччина. Про що це свідчило? Тільки про те, що до України застосовувались такі умови, яких вона об’єктивно на цей час ніяк не могла виконати. А це про що свідчило? Та тільки про те, що ніхто в світі не бажав сваритись з Росією, яка мала свій дуже важливий стратегічний інтерес щодо України.

В якості одного з важливих стратегічних завдань української влади на період, що розглядається, залишалося завдання вступу України до СТО, що стало реальним після підписання двосторонніх протоколів про взаємний доступ на ринки товарів і послуг із США та Австралією. Після вступу України до СТО передбачалося розпочати переговори з ЄС про створення зони вільної торгівлі. Але, оскільки термін дії десятирічної Угоди про партнерство й співробітництво між Україною та ЄС закінчувався у 2008 році, відсутність перспективи членства лишало європейську орієнтацію України цільової компоненти. Ставлячи серед зовнішньополітичних пріоритетів питання щодо укладання нової угоди з ЄС на перше місце, владний Київ убачав наступним за важливістю створення зони вільної торгівлі з ЄС, формальні переговори про що повинні були розпочатися відразу ж після вступу України у СТО й підписання угоди про спрощення візового режиму.

У цілому ж слід відзначити, що вимоги наближення України до стандартів ЄС у рамках європейської політики сусідства, які стосуються промисловості, стандартизації, санітарного контролю тощо, безумовно були в інтересах країни – у довготерміновій перспективі. Але на перших порах, а то й на більш довгий час введення в Україні європейських нормативів могло виказати дуже стримуючий вплив на ріст її економіки. Процедура виконання «Плану дій Україна – ЄС» передбачала суттєві елементи зовнішнього контролю за Україною, що не було однозначно негативним явищем за умов існування кланово-корпоративної системи в сучасній Українській державі, але не давало українській стороні адекватних економічних переваг.

Україна для ЄС все більш проявлялась як зона напівпериферії, і такий її статус був вигідним для ЄС насамперед з точки зору його економічних інтересів, але він цілком був невигідним для України. Адже вона в такому статусі цікавила Західну Європу тільки як частина сировинної й ресурсної провінції, перш за все, з точки зору імпорту металу і металопродукції, хімічних, нафтохімічних і сільськогосподарських товарів, що мали низьку додану вартість. У цьому сенсі широко декларована ЄС «політика сусідства» була на ділі такою, що закріплювала за країнами-партнерами статус не більш, ніж підпорядкованих напівпериферій. Європейській економіці виявилось вигідним існування широкої й відносно розвинутої зони такої напівпериферії, що постачала б ЄС ресурси та робочу силу й виступала б споживачем товарів європейського виробництва. І подолати такий напівпериферійний статус країні, яка в нього потрапила б, було дуже складно. То ж невипадково, що суттєві економічні й гуманітарні поступки з боку України, зокрема, такі, як зниження ставок мита й повна відміна віз для громадян ЄС, США, Канади, та Японії, ніяк не супроводжувалися лібералізацією візового режиму з країнами ЄС. А з виникненням у Центральній Європі Шенгенської зони були відмінені й ті двосторонні угоди, які до тих пір передбачали спрощену процедуру для громадян України.

В середині самого Євросоюзу існують причини того, чому Єврокомісія негативно ставиться до розширення ЄС. Вони мають як економічний, так і організаційний характер. Зовнішня політика ЄС, на відміну від політики США, не являє собою якогось цілісного явища. Євросоюз тільки намагається випрацювати щось схоже на загальну зовнішню політику, але весь час стикається з серйозною протидією окремих держав, які не бажають поступатися суверенітетом у такій важливій сфері. Тому правомірно вести мову не про єдину, а про ТРИ зовнішні політики Євросоюзу:

– загальну політику; що здійснюється від імені союзних структур;

– політику «старої Європи» (насамперед Німеччини й Франції);

– політику «нової Європи» (насамперед Польщі й країн Балтії).

Судячи з оцінок як членами Єврокомісії, так і провідними політиками ключових країн ЄС потенціалу подальшого розширення Євросоюзу, у найближчі 15 років навіть за умови сприятливої ситуації всередині ЄС, його керівництво не має наміру розглядати кандидатуру України. Адже спочатку йому треба перевірити нинішнє розширення, потім вирішити питання щодо Туреччини, а ще вирішити питання щодо прийняття країн Західних Балкан. Тобто вже ясно, що це питання відсунуто Євросоюзом у далекий кут. Крім того, важливим є й такий аспект проблеми, як ставлення ЄС до намірів України вступити в НАТО. Важливо, що ні сам Євросоюз, ні його провідні члени ніколи не висловлювалися публічно на користь цього, що виглядає цілком природнім при врахуванні таких факторів:

– прохолодних відносин між ЄС і НАТО;

– бажання ряду європейських країн створити оборонні структури поза НАТО, в межах ЄС;

– небажання Німеччини й Франції викликати роздратування Москви;

– прагматичних суджень багатьох європейських політиків про те, що з урахуванням нової загрози – ісламського тероризму – НАТО є сенс розширювати насамперед у балканському напрямку (тобто Європа явно виказує бажання захищати тільки свої території).

Прямі висловлювання на підтримку членства України в Північноатлантичному блоці притаманні головно лідерам Східної Європи, особливо Польщі й балтійських країн, але й вони напряму не вказують, що входження в НАТО полегшить Україні входження в Євросоюз. Що ж стосується заявок на регіональне лідерство, то ЄС безумовно підтримував активізацію Україною тиску на Придністров’я й стимулював цей процес. Звертає на себе увагу синхронність між наданням українській економіці статусу ринкової й початком роботи місії спостерігачів ЄС на українсько-молдавському кордоні. Та й Б.Ферраро-Вальднер згадувала про Україну, як правило, тільки коли виступала на тему діяльності цієї місії.

То ж, коли мова заходила про регіональні проблеми більш масштабніші, ніж урегулювання Придністровського конфлікту, то українські ініціативи зустрічали або мовчанку, або навіть протидію ЄС. Мовчанкою, зокрема, була зустрінута формалізація ГУАМ, у той час, як щодо ЄЕП і Шанхайської організації співробітництва (де лідерство мала РФ) з боку ЄС було висловлено цілком позитивне ставлення. Тобто для країн ЄС, що б не робили ті країни, які не є їхніми безпосередніми сусідами, все буде нормально, й заяви з’являються схвальні, і позитивні висловлювання. Але як тільки Україна щось хоче зробити для себе – у відповідь холод і мовчанка, бо все виявляється «не так».

Більш того, уявляється вельми вірогідним, що саме протидія ЄС, нехай і не висловлена публічно, перепинила й розширення ГУАМ, і призвела до провалу важливої ініціативи України з просунення демократії, яка вилилась у ініціативу створення Співтовариства демократичного вибору (СДВ).ПрезидентиУкраїни й Грузіїзаявили про це в серпні 2005 року, а 2. 12. 2005 р. у Києві пройшов Форум СДВ. Він відбувся наступного дня після Київського самміту «Україна – ЄС» з явним наміром, що лідери країн ЄС залишаться й на цей захід. Але лідери ЄС виїхали. Тим не менш, у Форумі взяли участь президенти дев’яти країн. Їх можна розподілити на такі групи:

– противники РФ. До цієї групи можна віднести Грузію, Латвію, Естонію й Литву, а також і Україну. Польща була відсутня на рівні Президента, можливо, з причин внутрішнього характеру;

– країни, які в тому чи іншому сенсі розглядали себе в якості «клієнтів» України Це, з одного боку, Македонія, вельми зацікавлена в українській допомозі, а з іншої – Молдова й Румунія, країни, які були зацікавлені у вирішенні «придністровського питання» (про що, власне, прямо говорив Президент Румунії Т. Бесеску на Форумі), безумовно, – в їхньому інтересі, для чого необхідним був, принаймні, прихильний нейтралітет України;

– присутній був Президент Словенії.

Інші країни були представлені на менш високому рівні. Зокрема., РФ (що було цілком природнім) була представлена всього-на-всього тільки співробітником посольства, а США – на рівні заступника держсекретаря США П. Добрянські.

Головний офіційний намір полягав у створення спілки демократій Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону – СДВ. Усі документи цього Форуму, попри всю його видиму антиросійську спрямованість, були витримані в обережному тоні. Як би не оцінювали аналітики причини цього явища, воно свідчило про прохід тверезих оцінок з боку української дипломатії в міжнародні відносини. Проте, оскільки Форум проходив на тлі жорсткої газової полеміки України з РФ та внутрішньоукраїнської бюджетної кризи (яка в такому ракурсі виглядала супутньою загостренню стосунків з РФ), то цей захід виявився далеко не таким ефективним, як це, напевне, очікувалось українською владою. Проте, незважаючи на те, що учасники Форуму користувались обережною риторикою, головні цілі даного заходу вони все ж таки «проговорили». У цьому сенсі показовими були слова П. Добрянські щодо того, що «головне в розвитку демократії – це можливість спиратися на підтримку країн-сусідів, які обрали такий же путь». США, які представляла на Форумі Добрянські, це нічим не загрожувало, а для України це означало найперше проблему Білорусі. Це також означало сприяння «розморожуванню» питань, в розв’язанні яких були зацікавлені Молдова й Грузія (проблема Придністров’я, як також абхазька й південно-осетинська проблеми відповідно). Але це Україні було вкрай невигідним, адже їй доводилось брати на себе певні зобов’язання, не отримуючи взамін жодних реальних вигод.

Ціну ж, яку Україні прийдеться платити за цей «демократичний вибір», наявно продемонструвала заява В. Путина, що аж ніяк не забарилася. Вже через тиждень після Київського самміту Президент РФ заявив, що підтримує позицію «Газпрому» відносно трикратного підвищення ціни за газ для України (до $ 160 за 1 тис. кубометрів, причому, як виявиться згодом, це було далеко не порогом російських апетитів), бо Україна, як він заявив, цілком спроможна платити «ринкову ціну» за газ. Про газову війну РФ проти України 2005 – 2006 рр. ми будемо говорити окремо нижче, зараз же зазначимо, що та ж Європа не схотіла побачити в таких заявах Президента РФ новітні форми імперського тиску, а насамперед те, що цьому тиску буле піддана перш за все Україна за її «європейський і демократичний вибір».

У чому ж була причина такої постави ЄС? А насамперед у тому, що реалізація будь-яких нових геополітичних починань за участі будь-кого з нових членів чи кандидатів для ЄС була абсолютно неприйнятною, бо це вело до інституціоналізації розділу Європи на «стару» й «нову». А оце вже ми маємо перед собою наявним потенціал України. Вона здатна геополітично розвалити континент, і ця її потенційна здатність «старою» Європою прекрасно усвідомлюється й вона тисне на «нову» Європу, щоб не дати тій відірватися. То ж не буде перебільшенням висновок, що будь-які ініціативи Києва і Тбілісі в напрямку створення нових міждержавних структур, які могли б реально допомогти їм у економічній і геополітичній площині, навіть за умови їхньої підтримки з боку США (яка не є абсолютно визначеною), стануть мертвонародженим дитям насамперед через протидію ЄС, який не хоче мати проблем насамперед у собі самому.

То ж не випадковим було те, що Євросоюз, навіть висловлюючись за входження України до СТО чи витримуючи нейтралітет щодо її спроб створити СДВ, не тільки після цього не захистив її від торгівельних війн з боку РФ, а ще й додав своєї. Так, хоча у 2005 році ЄС і пішов на відміну багатьох обмежень українського експорту текстилі й металопродукції, але вже на початку 2006 року сам увів демпінгові мита на українські труби. То ж, як бачимо, Україна, з точки зору ЄС, повинна була все робити для ЄС, навіть не маючи від нього ніяких гарантій швидкого набуття членства, й нічого – для себе самої.

Навіть у такому одночасно політичному й економічному питанні, як газовий конфлікт Росії й України (про що нижче), Європа проявила себе дуже специфічно. На словах невдоволення російським тиском на Україну з боку як староєвропейських, так і новоєвропейських країн було не менш різким, ніж невдоволення американських офіційних осіб. Однак, на відміну він США, європейці ніяк не збиралися застосувати в даному конфлікті свої впливи, а навпаки, постійно підкреслювали, що ця проблема повинна вирішуватися Москвою й Києвом тільки на двосторонній основі. Дуже зручно. Адже завдяки «ресурсним сваркам» Москви й Києва преференції набувають ті чи інші країни Європи. Зокрема, Німеччина, якій Москва обіцяла, що зробить її «розподільником» газу в Європі замість України. Щоправда, вона, використавши максимально всі позитиви від підтримки її з боку Німеччини на європейському міжнародному просторі при побудові альтернативних газопроводів, урешті-решт «кинула» таки її, пообіцявши зробити в цьому ставку на Сербію. Але Німеччину, схоже, це нічому не навчило. Що ж, якщо Європу нічому не навчила сама Її Величність Історія, то нічого й дивного.

Що ж стосується інтересу ЄС до ресурсної бази держав Центральної і Південно-Східної Азії, то транзитна роль України, безумовно, надає Києву суттєві вигоди, але не зможе стати чинником, який би гарантував інтеграційні перспективи.