Зовнішня політика України у 2004 – 2006 рр.
* Зовнішня політика після Помаранчевої революції: особливості формування нового зовнішньополітичного курсу * Західний вектор геополітики * Східний вектор геополітики * Перша «газова війна» Російської Федерації з Україною.
Зовнішня політика після Помаранчевої революції:
особливості формування нового зовнішньополітичного курсу.
Оцінюючи зовнішньополітичний курс України у 2004 – 2006 рр., можна відзначити доволі суттєві зміни в основних його тенденціях і напрямках. Головним зовнішньополітичним підсумком першого періоду президентства В. Ющенка (до вступу в дію змін до Конституції згідно з «реформою О.Мороза» і парламентських виборів 2006 року) стала прискорена переорієнтація зовнішньої політики України на євроатлантичні структури.І тут, на тлі цілком об’єктивних бажань порадіти за подолання Україною поліцейського та однобічно «донецько-дніпропетровського» кланово-корпоративного режиму Л. Кучми шляхом Помаранчевої революції, слід зазначити також і те, що цей процес подолання «кучмізму» був значною мірою відображенням цілого ряду могутніх факторів геополітичного характеру. Можна, безумовно, було б розглядати блискавичну зміну орієнтації зовнішньої політики України на користь однозначного євроатлантичного курсу як відносно локальний процес. Але тоді предметом аналізу повинні були б стати суто суб’єктивні характеристики певних публічних виступів нового Президента України В. Ющенка в ході візиту до США в квітні 2005 року, послідовність і вмотивованість нової зовнішньополітичної концепції МЗС України, або ж перипетії внутрішньої боротьби за впливи на формування зовнішньополітичного курсу в середині владної еліти України цього часу.
Безумовно, суперечка між прихильниками євроатлантичної чи євроазіатської геополітичної орієнтації України мала значну вагу в українській політиці, але все ж таки не вона остаточно визначила радикальну переорієнтацію зовнішньополітичного курсу нового керівництва України. Можна твердити, що нова українська влада діяла в зовнішньополітичній площині цілком свідомо і керувалась певними політичними розрахунками й очікуваннями. Не можна вважати це нерозумним чи чимось непристойним, але – тільки за умови, якщо такі розрахунки були зроблені правильно і принесли країні користь. Проте якраз у цьому й полягала велика проблема. Розглянемо обставини детальніше.
Визначення зовнішньополітичних пріоритетів
Ще й до остаточного формування структур нової влади 29 грудня 2004 р. керівник штабу президентської виборчої кампанії Віктора Ющенка О. Зінченко оприлюднив низку тез, що відображали зовнішньополітичні цілі нової влади. Серед них були вказані такі: розробка нового підходу до торгівлі енергоносіями, внесення коректив в україно-російський Договір 1997 року про дружбу, партнерство і співробітництво, ревізія умов Міжнародного газотранспортного консорціуму, перегляд співробітництва у рамках ЄЕП (з РФ, Білоруссю, Казахстаном). То ж, як бачимо, економічні ініціативи влади були цілком конкретними, що в умовах початку ХХІ століття, коли боротьба за ресурси виходила поступово на перший план у міжнародній політиці, виглядало цілком об’єктивним. Крім того, озвучувалась ідея про регіональне лідерство України. Ідея була цікавою й плідною, але тільки за умови її розуміння й підтримки всім українським суспільством, як також, що не менш важливо, свідомої й цілком безкорисної її реалізації з боку представників нової влади.
На початку 2005 року у потоці зовнішньополітичних заяв представників влади виділялись наступні акценти:
– виразно підкреслювалося прагнення подати формальну заявку на вступ України до ЄС і перевести це питання у практичну площину. Це було давно назрілим питанням : або ЄС нарешті таки зрушить з місця й прийме Україну до своїх лав, що він, взагалі-то, мав би зробити відразу ж як Україна відмовилася від ядерної зброї, або Україна повинна була б шукати інших зовнішньополітичних партнерів;
– був зроблений акцент на регіональному лідерстві України, в тому числі в контексті «розширення демократії» (це було явне, але цілком виправдане зазіхання на претензії Польщі бути «єдиним оплотом демократії в Східній Європі», виказане нею ще з початку 90-х рр. ХХ ст.);
– зовнішньополітичний курс України попередніх років був підданий жорсткій, але, як правило, не предметній критиці. Зокрема, апеляція до «істинних національних інтересів» далеко не завжди виправдано пов’язувалась із переглядом стосунків з Російською Федерацією.
Стратегічною метою Президента В. Ющенко як голови держави було названо досягнення повноправного членства України в ЄС. У цій площині міністр іноземних справ України Б. Тарасюк декларував намір переглянути всі міжнародні домовленості з Російською Федерацією, включаючи питання про створення ЄЕП, домовленість про газотранспортний консорціум і реверсне використання нафтопроводу «Одеса – Броди». У виступах Б. Тарасюка з цієї проблеми звучали правильні ноти критики попереднього керівництва України, яке, на його думку, «або взагалі не мало уявлення, що таке національні інтереси, або ж вони просто підміняли поняття національних інтересів власними інтересами. Звідси нівелювання і девальвація самого цього поняття» (Інтерв’ю від 20. 01. 2005 р.). В якості прикладу Тарасюк називав виключення владою Л.Кучми з військової доктрини формулювання мети вступу України в ЄС та НАТО, неспроможність забезпечити вступ країни до ВТО, неотримання на Стамбульському самміті НАТО запрошення підписати ПДЧ (План дій щодо членства в НАТО), ратифікація Угоди про формування ЄЕП, рішення про реверсне використання нафтопроводу «Одеса – Броди» і т.ін.
Якщо на перших порах конкретизація зовнішньополітичних орієнтирів мала відносно притишений характер, то з літа 2005 року вона набула завершених форм з акцентом на необхідність нового зовнішньополітичного курсу. Опозиція до нової влади на цей час відсиджувалась мовчки, бо кожен з її представників боявся за власну подальшу долю. Нова влада не стала її душити, але вона й не відсікла її від джерел її фінансування. А чому? А тому, що сама намагалась ті джерела фінансування посісти. І то були джерела, що йшли передовсім з Російської Федерації.
То ж нова влада пішла контраверсійним шляхом. У якості ключових партнерів її представники називали США, РФ, ЄС, НАТО, Польщу, Литву й Грузію. Як бачимо, з євроатлантичного напрямку тут фігурували всі ключові фігури (Грузія, яка після «революції троянд» теж буде орієнтованою на Захід, в цьому списку також була присутня, хоча вона, маючи значні стратегічні можливості, все ж таки тут нічого не вирішувала), але – без виказання щодо них будь-яких умов чи претензій. Щодо ж ключової фігури євроазіатського напрямку – Російської Федерації, слід сказати, що вона хоча й фігурувала в номінальному списку стратегічних партнерів, але політика України відносно неї була зорієнтована на подальше загострення стосунків на всіх головних напрямках порядку денного, включаючи постановку питання щодо доцільності участі України в СНД й затягування переговорів по ЄЕП. Не можна назвати таку поставу України у відносинах з Російською Федерацією однозначно неправильною і згубною – Україна давно мала б визначитися щодо своїх геополітичних пріоритетів і починати розмовляти з усіма своїми стратегічними партнерами мовою тільки власних національних інтересів. Але Україна цього весь час своєї незалежності не робила, чим розбестила і Росію – в часи Кучми, і відпер, з часів Ющенка, – уже й Європу та США.
Росія на таку різку зміну орієнтирів України відреагувала тим, що прийняла однобічне рішення про виключення України з проекту ЄЕП. Це було, підкреслюємо, рішення однобічне, але інші партнери РФ по ЄЕП його не опротестували, то ж вони мовчки з таким своїм приниженим становищем у тому ж ЄЕП погодилися.
Однак і відсутність будь-якої визначеності стосовно європейських перспектив України, більш того – пряма відмова ЄС надавати будь-які обіцянки щодо того, відразу ж проявилися і залишилися й донині головним слабким місцем запропонованої новою українською владою зовнішньополітичної концепції. Не можна винуватити в цьому тільки ЄС, хоча він давно вже являв собою об’єднання, яке існувало фактично тільки на папері. Але й нові українські високопосадовці тут теж не виказали великого ума. Так, уже в січні 2005 року О. Рибачук, один з тодішніх найближчих співробітників нового Президента, вочевидь, ще в стані ейфорії від перемоги, «пожартував» у бесіді з пресою: мовляв, «якщо нас не пустять у Європу, то ми влаштуємо «помаранчеву революцію» в Брюсселі». Дійсність показала, що «революції в Брюсселі» не вийшло, але натяк на «горючий матеріал», який мався, зокрема, у Франції (заколоти негрів і арабів, згодом – мітингові акції студентства), був дуже прозорим. «Старій Європі» ж тільки цього ще не вистачало. То ж новим українським державникам не достало мудрості зрозуміти просту істину: яким би ти не був революціонером, але, якщо вже переміг у своїй країні й вийшов на міжнародну арену, то – «рот на замок». Усі країни мають секрети своєї стратегії, але розповідати про них по всіх усюдах почала чомусь тільки «помаранчева» Україна.
То ж, вочевидь, саме тому в своєму виступі на міжнародній конференції у Вільнюсі «Загальне бачення для загального сусідства» (4. 05. 2006 р.) Президент Ющенко визначив становище України як країни, що все ще знаходиться у зоні невизначеності між Сходом і Заходом. На цій же конференції В.Ющенко вперше назвав стратегічним пріоритетом державної політики України вступ країни до НАТО, чого він не робив так однозначно раніше. Цим Президент України фактично об’явив мету вступу до НАТО пріоритетною по відношенню до досить невизначеної перспективи вступу до ЄС.
Проте головним напрямком, на якому, вочевидь, мислився процес розвитку революцій, була, безумовно, СНД. Московська інтелігенція, зачарована безкровною грузинською й українською революціями, сподівалась на те, що полум’я великих змін перекинеться на Москву. Захід же, що було цілком в його дусі, віддавав перевагу обходити подібну можливість фігурою мовчання й розраховував на те, що революція перекинеться на Білорусь, де при владі залишався «останній диктатор Європи» О. Лукашенко. Але спочатку «рвонуло» на Сході. Слідом за українськими подіями відбулася кривава «революція тюльпанів» у Киргизстані (березень 2005 р.); згодом спроба підняти революцію в Андижані (Узбекистан) була жорстоко придушена властями; потім у ході парламентських виборів у Азербайджані (листопад 2005 р.) опозиція спробувала влаштувати масові протести на кшталт українського Майдану; й нарешті аналогічна спроба мала місце в Білорусі у березні 2006 року. Також протягом 2005 року були піддані «розмороженню» застарілі конфлікти у Придністров’ї й Південній Осетії.
На цьому тлі політика, прийнята новим Президентом України, виглядала так, що Україна готова підтримувати боротьбу за свободу всюди, де тільки видасться нагода. І все це зводилося до одного – прагнення нової влади зробити Україну регіональним лідером. Це підтверджується не тільки відповідними заявами Б. Тарасюка, а й такими словами В. Ющенка, які він сказав на зустрічі з Президентом США Дж. Бушем (квітень 2005 р.): «Ми єдині в головному: всюди, де можемо, ми готові підтримувати свободу й демократію. Ми готові до такої відповідальності, оскільки знаємо: якщо в когось відібрали свободу – її відібрали у нас». І ця думка була конкретизована спільною українсько-американською заявою, що була підписана обома президентами. У ній сторони зобов’язувались «підтримувати просування свободи в таких країнах, як Білорусь, Куба». (Що відразу ж викликало жорстку реакцію МЗС згаданих країн).
З боку України така позиція була дуже романтичною, але чи була в змозі сама країна витримати всі ті випробування, які неминуче настали б після її оприлюднення? З боку ж США така позиція була дуже підступною: ця країна в якості випробування для України як претендента на регіональне лідерство поставила завдання досягти не будь-чого, а зміни влади в країнах, з якими сама довгий час нічого зробити не змогла. Експорт революції на Кубу вирішив би цілу низку проблем США, бо Куба була їх сусідом, це так, але експорт революції в Білорусь тут же пересварив би Україну з її власними сусідами, наслідки чого були б непередбачуваними для неї. Хто це враховував?
То ж, вочевидь, об’єктивним буде таке зіставлення: за те, що «допомаранчева» Україна йшла на всілякі поступки Росії, вона отримувала від неї дешевий газ, а за те, що «помаранчева» Україна пішла на поступки Заходу, взявшись навіть за справу «експорту революції» туди, де це було тому Заходу вигідним, вона від нього не отримала нічого. То ж, чи варто було? Нам можуть сказати, що були великі надії. Були, хто заперечує? Західні країни протягом історії вельми натренувались у їхньому наданні, але – без будь-яких гарантій. Якщо їм удавалось у цій геополітичній грі перегравати навіть Російську імперію (а в радянський період їм навіть Сталіну вдалося дошкулити під час закінчення Другої світової війни), то щó їм була молода Україна? То ж, новій українській владі треба було розуміти, що, якщо вже Україну в останні 300 років було втиснуто в згубний для її державності вибір: Схід – Захід, то:
– або вибирай у ХХІ столітті в умовах світової боротьби за ресурси більш вигідного економічно для себе партнера;
– або шукай можливостей зміни геополітичної орієнтації.
«Наїзд» же України, разом із США, на Білорусь, протестантська та католицька релігійність країн Прибалтики (це полегшувало цим країнам прохід у Європу, але позбавляло шансів домовленостей з ними з боку домінуюче православних України, Росії й Білорусі проти тієї ж Європи), як також і не дуже пророблений напрям співробітництва з мусульманською Туреччиною, робили шанси на те, що Україні вдасться створити альянс Балто-Чорноморських країн, а тільки в цьому випадку Україна могла стати не тільки регіональним, а міжнародним лідером /думка Зб. Бжезинського/) не більш, ніж віртуальними.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 1383;