Західний напрям зовнішньої політики України.

Уже з часу проголошення незалежності України чітко визначилися три основних центри впливу на українські справи: Російська Федерація, Європейський Союз та Сполучені Штати Америки. Залежно від крену багатовекторності української зовнішньої політики «епохи Кучми» (1994 – 2994 рр.) ці геополітичні центри шикувались у певну ієрархію. Але до Помаранчевої революції листопада – грудня 2004 року влада країни визнавала найважливішим стратегічним партнером все ж таки саме Російську Федерацію. Тим не менш, у системі зовнішньополітичних пріоритетів незалежної України західний напрям зовнішньої політики посів, безумовно, дуже важливе місце. Одним з його провідних векторів є вектор європейський. З моменту свого постання як держави Україна відразу дала зрозуміти, що головним своїм зовнішньополітичним пріоритетом вона обирає європейський напрямок.

Однак на шляху інтеграції до Європи Україні, як і багатьом іншим державам, треба було подолати багато перешкод не тільки практичного, а й концептуального характеру. Під останнім мається на увазі те, що в перші роки незалежності західний напрямок розглядався як альтернативасхідному вектору української зовнішньої політики, зокрема з Росією.

Зі свого боку Захід уважав, що швидка інтеграція постсоціалістичних країн до Європи призведе до «експорту» їх різноманітних проблем, перш за все, економічних. Погіршувати ж власне матеріальне благополуччя Європа не збиралась. Крім того, Україна успадкувала від СРСР ядерну зброю і складнощі, пов’язані з її роззброєнням, викликали насторожене ставлення західних держав до України. Захід продовжував дивитися на пострадянські країни крізь призму їх відносин з Росією, яка не виявляла бажання випускати, перш за все, Україну з-під сфери свого впливу, йдучи при цьому навіть на загострення стосунків з нею. Це не додало бажання Заходу зв’язуватися з Росією в такому питанні. Так Україна опинилась чи не останньою в черзі «на інтеграцію із Заходом», вслід за державами Центральної Європи.

Рух до Європи також потребував і рішучих кроків у сфері державотворення, економіки, а тут в України мала місце залежність від Росії в проблемі енергоносіїв. Наївно було б сподіватись, що Захід буде цю проблему вирішувати за Україну. Українське ж керівництво аж до середини 1994 р. уважало, що «Захід нас чекає й тільки він нам допоможе». Історія покаже, що від таких наївних ілюзій певна частина українського політикуму не позбудеться й через 10 років – те ж саме ми побачимо й у 2004 році. Така орієнтація за відсутності серйозних, динамічних внутрішньополітичних змін на краще для України не дала помітних результатів у справі просування до Європи в 90-х рр., теж саме сталося й на початку ХХІ ст. Двічі ж повторена тенденція – це вже важлива інформація.

Однак весь час перебування Л.Кравчука на президентській посаді він наголошував, що найважливішим завданням зовнішньої політики України – це становлення її як впливової європейської держави.

Найбільш ґрунтовно проблема участі України у загальноєвропейському процесі було розкрито в прийнятих Верховною Радою України 2 липня 1993 р. «Основних напрямках зовнішньої політики України», в яких були викладені концептуальні засади та орієнтири насамперед європейського напрямку зовнішньої політики України. В цьому документі підкреслювалося, що пріоритетним її напрямком є діяльність у рамках Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Крім того, зазначалось, що Україна буде підвищувати рівень своєї участі в Раді Північноатлантичного співробітництва та Північноатлантичній асамблеї, сприятиме розвитку цих інституцій в елементи нової системи загальноєвропейської безпеки. Ставилося завдання стати повноправним членом Ради Європи та стороною важливих багатосторонніх конвенцій, розроблених під її егідою.

Повномасштабну участь України в Раді Європи розглядалось як канал залучення до європейського досвіду побудови громадянського суспільства, забезпечення прав людини і вирішення проблем соціального, культурного і гуманітарного характеру відповідно до міжнародних стандартів. Йшлося також про те, що Україна буде розвивати свою зовнішню політику і на субрегіональних напрямках. Як морська держава, вона зацікавлена в розширенні участі в Чорноморському Економічному Дунайській комісії, налагодженню контактів на Середземноморському напрямку, буде брати участь у роботі в рамках Центральноєвропейської ініціативи, підтримуватиме контакт з Вишеградською групою, Північною Радою та Радою держав Балтійського моря, розвиватиме співпрацю в межах Карпатського регіону, Чорноморсько-Балтійської зони. Перспективною метою зовнішньої політики України називалось її членство у різних європейських співтовариствах та інших європейських структурах.

Реалізація викладених у даному документі засад зовнішньої політики до 1994 року проходила не так динамічно, як це планувалось. І все ж кілька важливих кроків зроблено було. Україну в 1992 році було обрано до ОБСЄ, в тому ж році вона стала членом Європейського банку реконструкції і розвитку (ЄБРР), Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Чорноморського Економічного Співробітництва (ЧЕС), Ради Північноатлантичного співробітництва (РПАС), Міжнародної комісії з питань наукового дослідження Середземного моря (МКНДСМ) та ін. У 1993 році Україна стала членом Європейської телерадіомовної спілки, Європейської організації супутникового зв’язку, Парламентської Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС).

Свідченням того, що Україна прагнула підтримувати мир і стабільність у Європі, була її участь у вирішенні конфлікту на Балканах. У зв’язку з подіями в Югославії керівництво України приймало цілий ряд заяв, у яких наполягало на мирному врегулюванні всіх питань. А 9 листопада 1995 р. Україна стала членом Ради Європи (РЄ). Співробітництво з Європейським Союзом (ЄС) оформилось як ключовий елемент європейської політики України. Але Україна прагнула до розширення кола європейських структур, з якими вона могла б працювати.

Водночас слід мати на увазі. що вплив Ради Європи на європейську політику, не кажучи вже про світову, завжди був вельми скромним. Для Києва значення Ради Європи визначалося тим, що це була єдина міжнародна організація, яка в межах своєї моніторингової процедури систематично, публічно й поглиблено вивчала Україну й надавала рекомендації її владним структурам. Але це зовсім не пішло на користь авторитету України, адже за останні п’ять років правління Л. Кучми саме критика з боку Ради Європи помітно сприяла ізоляції України на континенті. То ж, напевне, не випадково, що українська влада звернула пильну увагу на поглиблення стосунків з НАТО.

Становлення відносин України з Північноатлантичним альянсом проходило за складних умов. Значна частина українського суспільства весь час, що розглядається, продовжувала негативно ставитись до НАТО, розглядаючи ще з радянських часів цю організацію як ворога. Українська влада не ризикувала ігнорувати громадську думку щодо НАТО і тому не форсувала розвиток відносин з цією структурою. Перші контакти були започатковані восени 1991 р., а в січні 1992 р. представник України вперше взяв участь у Робочій групі Ради Північноатлантичного співробітництва (РПАС). 22 – 23 лютого 1992 р. відбувся перший візит Генерального секретаря НАТО М.Вернера до Києва, під час якого Україна була запрошена до участі у РПАС. 8 червня 1992 р. Президент Л.Кравчук здійснив візит до штаб-квартири НАТО в Брюсселі.

У вказаних вище «Основних напрямах зовнішньої політики України» зазначалось також, що до головних пріоритетів у галузі безпеки відноситься розвиток тісних партнерських відносин з державами-членами ЄС та НАТО. Оскільки блокове протистояння в Європі зникло, то важливого значення набуває проблема створення загальноєвропейської структури безпеки на базі існуючих міжнародних інститутів, у т.ч. й НАТО. Українське керівництво схвально поставилось до ідеї держав НАТО створити програму «Партнерство заради миру» (ПЗМ). У березні 1994 року розпочались консультації України з НАТО у форматі «16+1» (16 держав-членів НАТО і Україна). Україна стала першою з держав СНД, що стала членом ПЗМ. У жовтні 1994 року підрозділ української армії вперше взяв участь у спільних маневрах за програмою ПЗМ, які проходили у Польщі. А український автомобільний підрозділ брав участь у навчаннях «Дух партнерства-94», які проходили у Нідерландах. 23 – 25 травня 1995 р. відбулись перші спільні навчання під назвою «Щит миру-95» в Яворові, під Львовом, а 1 червня Л.Кучма здійснив візит до штаб-квартири НАТО. 15 – 16 квітня 1996 р. відбувся офіційний візит в Україну Генерального секретаря НАТО Хавьєра Солані. Принципове значення мала «Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО», яка була підписана Л.Кучмою та лідерами 16 країн-членів НАТО 9 липня 1997 р. у Мадриді. Після цього в штаб-квартиру НАТО прибула українська делегація, яка представила «Державну програму співпраці України з НАТО до 2001 року», в якій за стратегічну мету України визначалась її повна інтеграція до європейських та євроатлантичних структур, а також повноцінна участь у загальноєвропейській системі безпеки.

У березні 2000 року до Києва прибула делегація НАТО на чолі з Генеральним секретарем НАТО лордом Дж. Робертсоном. Уперше за піввікову історію Альянсу його Рада зібралась у країні, яка не була членом НАТО. Крім зустрічей з громадськістю, науковцями, студентами Києва, представники НАТО уперше виїхали за межі столиці й побували у Донецькій, Луганській, Харківській, Дніпропетровській та ін. областях, серед населення яких домінували антинатовські настрої.

Важливою складовою західного вектору зовнішньої політики України став розвиток двосторонніх відносин з розвинутими країнами. Цим державам належить провідна роль у сучасній міжнародній системі, зокрема у всесвітньому економічному комплексі і в міждержавних інституційних механізмах управління глобальними і регіональними процесами. Визначальною рисою зовнішньої політики України щодо цих держав було встановлення з ними відносин політичного і військового партнерства, взаємовигідного економічного співробітництва, наукових, культурних та гуманітарних зв’язків.

Найперше слід сказати про україно-німецькі стосунки. ФРН визнала Україну 26 грудня 1991 р. Дипломатичні відносини між двома державами були встановлені 17 січня 1992 р. Посол Німеччини став першим послом іноземної держави в Україні. Для україно-німецьких контактів весь період їх розвитку були характерні стабільність, регулярні контакти між вищим політичним керівництвом обох країн, послідовне перенесення політичних здобутків у сферу економічного співробітництва. Договірно-правова база цих відносин налічувала понад 60 двосторонніх угод міждержавного, урядового й міжвідомчого характеру. Свою підтримкою України Німеччина демонструвала готовність Європи співпрацювати з Україною як з перспективним, передбачуваним партнером, визнання за Україною потенційних великих можливостей як чинника стабільності і безпеки в Європі. Але все це було тільки в потенціалі.

Дуже важливим для України був економічний бік контактів з Німеччиною, яка є одним з найзначніших її партнерів у галузі зовнішньої торгівлі. Україна ж зі свого боку ввійшла до десятки головних торговельних партнерів Німеччини в Центральній та Східній Європі, займаючи друге місце після РФ у торгівлі ФРН з країнами СНД та Балтії. Німеччина також посіла друге місце після США серед іноземних інвесторів України. В Україні була реалізована низка спільних проектів у галузі енергетики, зв’язку, комунікацій, аграрного виробництва та ін., в Україні успішно працювало понад 250 україно-німецьких підприємств. Німеччина надавала Україні й постійну гуманітарну допомогу, яка в 1991 – 1995 рр. становила більше половини всіх гуманітарних поставок з-за кордону. В Україні діяли бюро фондів К.Аденауера, Ф.Еберта та Г.Зайделя, відділення Інституту Гьоте; українські студенти та аспіранти регулярно стажувалися в провідних німецьких університетах. Розвивалися партнерські стосунки України з Баварією – однією з найбільших і найрозвинутіших федеральних земель Німеччини. Корисними й плідними стали й побратимські зв’язки міст обох держав.

Закінчення у 1998 році 16-річного правління ХДС/ХСС, відхід в історію епохи Г. Коля та прихід до влади в Німеччині опозиційної СДПН на чолі з Г.Шрьодером викликали певні зміни у відносинах обох держав, які дещо загальмувались.

Особливе місце в системі зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних пріоритетів України на західному напрямку займають відносини з США. Як незалежну державу США визнали Україну 26 грудня 1991 р. Дипломатичні стосунки були встановлені 3 січня 1992 р. Значення україно-американських відносин зумовлюється насамперед тим, що США – провідна держава світу, яка має визначальний вплив на розвиток світових процесів. Становлення стосунків між обома державами проходило шляхом своєрідних «припливів» та «відпливів». Нульовою тут, якщо не мінусовою точкою, треба вважати промову Президента США Дж. Буша, виголошену 1 серпня 1991 р. у Києві, в якій він однозначно висловився за збереження СРСР і підтримку М.Горбачова. Безпрецедентним для США було те, що відправляючись до Києва з Москви, Буш показав текст цієї промови радянському керівництву. В цей час Держдепартамент США притримувався москвоцентричної орієнтації, проявляв фатальне нерозуміння глибинних процесів, що нуртували на пострадянському просторі. З іншого боку, такі політики, як Р.Чейні, Зб.Бжезінські, Г.Кісінджер та ін. виступали за необхідність визнання незалежності України, але в 1991 – 1993 рр. вони були в меншості серед американського політикуму. Визнавши РФ єдиною правонаступницею СРСР, США фактично блокували політичні й економічні контакти з Україною. То ж у цей період головною метою української дипломатії на американському напрямку було здобуття від США реального визнання України як рівноправного партнера.

5 – 11 травня 1992 р. відбувся офіційний візит Президента Л.Кравчука до США, в ході якого було підписано політичну декларацію та меморандум про взаєморозуміння між урядами України та США. Практика ж тодішніх україно-німецьких відносин залишалась на тому ж «нульовому» рівні. Головним конфронтаційним питанням цього періоду була проблема набуття Україною без’ядерного статусу. Майже до середини 1993 року Вашингтон займав жорстку, майже ультимативну позицію щодо України, наполягаючи на якомога більш швидкій ратифікації Договору про обмеження стратегічних та наступальних озброєнь та приєднанні України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

У січні 1993 року перший посол США в Україні Роман Попадюк сказав, що його країна дивиться на Україну не крізь російську призму, а «через ядерну зброю». Півтора року Вашингтон безуспішно намагався за своїм сценарієм оперативно розв’язати українську «ядерну проблему», вдаючись при тому до різних варіантів тиску, погроз, умовлянь, переконань. І лише в середині 1993 року відбулися суттєві зрушення в стосунках між США й Україною. Вашингтон почав розглядати Україну не тільки як арсенал ядерної зброї, а й як державу, що має неабияке геополітичне значення для Європи, тобто – під кутом зору європейської безпеки. Справа полягала в тому, що в січні 1993 року до влади в США прийшла адміністрація Б.Клінтона, яка після деяких вагань обрала інший, ніж до цього, підхід до розбудови стосунків з Україною. Важливу роль тут відіграли впливові представники Конгресу США.

У квітні 1993 року Держдепартамент США виступив із заявою про необхідність і невідкладність «спільного подолання кризи довіри». 9 травня до Києва прибула делегація на чолі з послом з особливих доручень С.Телботом. Він заявив, що США переглядає свою політику щодо України й запропонував розробити та підписати на найвищому рівні Хартію про партнерство, дружбу й співробітництво. Так були закладені підвалини досягнення україно-американськими відносинами принципово нового рівня.

30 вересня 1993 р. Конгрес США вирішив надати Україні фінансову допомогу в розмірі 350 млн. дол. 24 – 25 жовтня 1993 р. до Києва з офіційним візитом прибув Держсекретар США У.Крістофер. Було досягнуто домовленості про те, що США сприятимуть приєднанню України до Генеральної угоди з торгівлі та тарифів, налагодженню співробітництва з МВФ та МБРР. У.Крістофер запропонував також, щоб Україна долучилась до програми в рамках НАТО «Партнерство заради миру».

Однак скоро в україно-американських стосунках знов виникла напруженість, викликана тим, що Україна, як вирішили США, не послідовно і не в повному обсязі виконувала зобов’язання, прийняті у Лісабоні 23 травня 1992 р. щодо Договору про СНО-1. 18 листопада 1993 р. Верховна Рада України ратифікувала Договір про СНО-1 із застереженнями. А 14 січня 1994 р. в Москві президенти США, РФ та України підписали Тристоронню заяву. Це стало проривом у дуже непростих стосунках, що склались у трикутнику Україна – США – Російська Федерація. В Заяві містився історичний пункт про те, що США й РФ готові надати Україні гарантії безпеки, що дало можливість Україні 3 лютого 1993 р. знати застереження Верховної Ради від 18 листопада 1993 р.

Державним візитом Л.Кучми до США від 19 – 23 листопада 1994 р. було започатковано новий етап міжнародного співробітництва. Основоположним політичним документом цього нового етапу співробітництва України й США стала «Хартія українсько-американського партнерства, дружби й співробітництва», підписана в Білому Домі 22 листопада президентами Л.Кучмою та Б.Клінтоном. У ній було зазначено, що існування незалежної й суверенної України, її безпека й розквіт мають велике значення для США. А на Будапештському самміті 5 – 6 грудня 1994 р. Україна отримала гарантії національної безпеки від США, Великобританії, Російської Федерації, Франції та Китаю. У подальшому контакти на вищому рівні обох держав продовжувались, зокрема і в діяльності Спільної міжурядової комісії «Кучма – Гор». На 2000-й рік договірно-правова база двосторонніх відносин налічувала більше 70 підписаних і готових до підписання документів.

Фінансово-економічна співпраця України з США мала для нашої держави велике значення. США були головним інвестором України. Складовими фінансово-економічної допомоги США була грантова допомога, кредити Ексімбанку, МВФ та Світового банку, гуманітарна допомога неурядових організацій; державним інструментом надання допомоги виступало Агентство міжнародного розвитку США, яке мало своє представництво у Києві. За його підтримки тисячі українських спеціалістів побували в США, щоб ознайомитись з їх досвідом у сферах політичного та економічного життя. Інтенсивним був і розвиток військово-політичних відносин, як на двосторонній основі, так і в рамках програми «Партнерство заради миру»; успішно розвивалося і співробітництво обох держав у освоєнні космосу. Українські ракети-носії отримали можливість використання у проекті міжнародного консорціуму «Морський старт». А в 1997 році український космонавт Л.Каденюк узяв участь у одному з польотів «Шатлу». Розвивалися весь цей час також і контакти вчених обох країн, навчальних закладів, діячів культури.

Важливе значення для України має й розвиток відносин з державами Центральної та Східної Європи, які є своєрідним містком між Україною й Заходом. Співробітництво з ними створює смугу стабільності миру навколо України, сприяє її утвердженню як впливової європейської держави. Становлення відносин з державами ЦСЄ, у зв’язку з різними історичними, геополітичними, культурними та ін. факторами, мало свої особливості. Цим державам, по-перше, доводиться вирішувати схожі соціально-економічні та політичні проблеми; по-друге, вони мали спільну зацікавленість у швидкому й повномасштабному підключенні до європейських інтеграційних процесів; і по-третє, Україна є важливим чинником східноєвропейського розвитку, що держави ЦСЄ розуміють. Хоча те спільне, що було в історичному минулому країн даного регіону, як показало життя, може не тільки зближувати їх, а й створювати складності. Не завжди однаковими є їхні погляди на європейську інтеграцію, позначаються й відмінності в темпах та формах військово-політичного співробітництва тощо. Але це не відміняє важливості відносин України з державами ЦСЄ. Наша держава розвиває як двосторонні стосунки, так і різні форми багатостороннього регіонального та субрегіонального співробітництва.

Найперше слід сказати про відносини з Польщею – українським стратегічним партнером. Перед Польщею встала проблема вироблення не просто нової позиції в «українському питанні», а стабільної, довгострокової стратегії щодо незалежної України. Для поляків це було питання дуже непросте. Тим більш показовим було те, що Польща першою серед зарубіжних країн уже 2 грудня 1991 р. визнала Україну. Дипломатичні відносини були встановлені 4 січня 1992 р. У тому ж році між державами був укладений Договір про добросусідство, дружні відносини й співробітництво, який став правовою основою україно-польських відносин. У них особлива увага надавалася співробітництву в річищі загальноєвропейського та регіонального розвитку. Польща активно підтримала Україну на її шляху до європейських політичних і економічних структур. У транскордонному співробітництві обидві держави створили асоціацію «Карпатський єврорегіон». Як член НАТО, Польща активно співпрацювала з Україною у військово-політичній сфері, зокрема в рамках програми «Партнерство заради миру». Величезну роль відіграв особисто Президент Польщі А.Кваснєвський у подіях в Україні під час «Помаранчевої революції», ставши одним з арбітрів в українському внутрішньополітичному конфлікті. То була за всі роки незалежності України вища точка в україно-польських відносинах.

Належне місце серед зовнішньополітичних пріоритетів України займають її стосунки з Румунією. Україну Румунія визнала 8 січня 1992 р. Дипломатичні відносини були встановлені 1 лютого 1992 р. Проте стосунки між державами складались непросто.

Радикальні політичні сили Румунії висловлювали територіальні претензії до України, тенденційно використовували деякі питання історичного минулого. Експлуатувалась теза про те, що україно-румунські кордони не гарантовані міжнародними договорами й тому їх слід переглянути. Все це довгий час гальмувало підписання міждержавного договору України й Румунії. При обговоренні його тексту (зокрема, преамбули) румунська сторона наполягала на засудженні таємного протоколу пакту «Молотова – Ріббентропа» та його наслідків, посилаючись при цьому на необхідність «морального виправлення» допущеної тоді «несправедливості» щодо Румунії. Румунська сторона відстоювала позицію, що Північна Буковина й Бессарабія були введені до складу СРСР унаслідок складання цього протоколу. Зі свого боку українська сторона наполягала, що Україна не мала відношення до складання цього документа, а тому не може відповідати за наслідки його втілення. Тоді Румунія, посилаючись на факт розпаду СРСР, в односторонньому порядку оголосила нечинним Договір про режим радянсько-румунського кордону від 1961 року.

В позиції Румунії щодо України позитивні зрушення відбулись тільки після приходу до влади в Румунії Е.Константинеску. 2 червня 1997 р. у м. Констанца (Румунія) держави підписали Договір між собою, який став базовим політичним і юридичним документом у розвитку відносин України й Румунії.

Відносини з Чеською Республікою. Україну Чеська Республіка визнала 8 грудня 1991 р. Дипломатичні відносини були встановлені 30 січня 1992 р. Україна й Чехія розвивають і міждержавні контакти, і співпрацюють у процесах регіонального інтеграційного зближення, в загальноєвропейських структурах. У цих стосунках маються певні особливості. Держави не мають спільного кордону. Позиція Чехії є скоріш європейською, ніж східноєвропейською. У 1999 році Чехія, як і Польща та Угорщина, стала членом НАТО. У зв’язку з цим східний напрям геополітики Чехії певною мірою став для неї другорядним.

А ось Україна надавала стосункам з Чехією дуже важливого значення, адже геополітичне становище обох країн визначало наявність у них спільних інтересів у Європі, тому було важливим, щоб позиції цих держав щодо європейської безпеки, військово-політичних та економічних структур або збігались, або були близькими. У квітні 1995 р. президенти обох держав підписали Договір про дружні відносини та співробітництво. Практика засвідчила, що найдинамічніше розвивається співробітництво у сфері економічних відносин. Чехія, як країна, головуюча в КМРЄ, сприяла вступу України до цієї поважної міжнародної структури. Активно розвивалися контакти між парламентами обох держав.

Завдяки позиції Чехії й Словаччини, Україна стала в червні 1996 р. членом Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ). Між Україною й Чехією підписано низку важливих угод, які зробили ще активнішими економічні зв’язки між ними. На 2004 рік Україна за обсягом товарообігу з Чехією займала друге місце після РФ серед країн СНД та Балтії, а серед 226 країн, з якими Чеська Республіка мала торговельні зв’язки – 16-те місце.

Узагалі регіональна політика України все більш ставала одним з ключових елементів її європейської та євроатлантичної інтеграції. Тут були свої напрямки геополітики, в яких Україна має лідерство (ГУАМ, ОЧЕС та ін.), і їх треба було розвивати.

Україна відразу надала великого значення розбудові своїх стосунків з державами інших регіонів світу – Азії, Африки, Латинської Америки.Найперше інтерес України викликали держави, які грали важливу роль у світовій та регіональній політиці, мали високий рівень економічного розвитку й розташовані у стратегічно важливих для Україні регіонах. У цьому напрямку Україну насамперед цікавили країни Близького і Середнього Сходу, зокрема члени ОПЕК, «нові індустріальні країни» Азії. Дедалі більш різноплановими ставали відносини України з Іраном. Договірно-правова база стосунків з цією країною на початку 2001 року була найбільшою серед інших країн Близького та Середнього Сходу. Декларація про принципи дружнього співробітництва була підписана ще в 1992 році. Іран – одна з країн, в якій маються широкі можливості для українського експорту, зокрема обладнання для металургії, машинобудування, ПАЕК. Іран має потужні родовища нафти й газу – цієї стратегічної для України продукції. Українські спеціалісти брали участь у побудові залізниці Туркменістан – Іран. Україна постачає в Іран промислову та сільськогосподарську продукцію. Іран брав участь в оплаті поставок в Україну туркменського газу.

Важливий напрямок зовнішньої політики України – Латинська Америка. Вона охоплює 33 країни та 13 залежних території, де проживає 360 млн. людей. Першою з держав Західної півкулі, вже 5 грудня 1991 р. визнала Україну Аргентина. Ця країна, до речі, була єдиною державою регіону, яка в 1918 році визнала УНР. Але тільки в 1995 році було здійснено як візит Президента Л.Кучми в цю державу, так і приїзд делегації ділових кіл з Аргентини. То був перший значний прорив латиноамериканського капіталу на інвестиційні ринки України. А 28 – 30 червня 1998 р. в Україну здійснив візит президент Аргентини К.Менем. Було підписано Договір про дружні відносини та співробітництво й Угоду про науково-технічне співробітництво. Україна й Аргентина спільно виступили ініціаторами розвитку зв’язків між Організацією Чорноморського Економічного співробітництва (ОЧЕС) та Спільним ринком країн Південної Америки (МЕРКОСУР). Виникли й діють спільні підприємства, зокрема зі складання українських тракторів, установлення українського енергетичного обладнання. Дуже перспективним є співробітництво і в галузі космічних досліджень. Активізується й культурний обмін. 26 серпня 1997 р. в Буенос-Айресі перебувала українська урядова делегація, яка взяла участь у святкуванні 100-річчя приїзду перших українських переселенців до Аргентини.

Важливе значення для України мав і має також розвиток відносин з державами Азійсько-Тихоокеанського регіону. Тут можна знайти потужні джерела інвестицій, сучасні технології. Найперше треба сказати про розвиток україно-китайських відносин. Китай за останні десятиліття досяг великих успіхів в економічному розвитку, створенні сприятливого інвестиційного клімату, має досвід у проведенні економічних реформ, розвитку науки, культури, медицини. Пріоритетною в україно-китайських стосунках стала, насамперед економічна сфера. Товарообіг між цими країнами зростав весь час, унаслідок чого Китай став другим після РФ торговельним партнером України. Під час візиту Л.Кучми до Китаю 3 – 8 грудня 1995 р. було підписано Декларацію про розвиток та поглиблення відносин дружби і співробітництва, низку інших важливих документів. Високі урядові контакти між двома державами продовжувались і в подальшому.

Відносини з Японією також мають важливе значення для України. Ця держава займає особливе місце в сучасному світі, володіє найбільшими у світі золотовалютними запасами, найчисленнішою комп’ютерною мережею, вражаючими системами комунікацій, має стабільні й високі темпи зростання ВВП. Зростає й політична вага Японії в світі, її роль у світовій геополітиці. І слід сказати, що становлення україно-японських стосунків проходило за складних умов чималої «конкуренції» за право потрапити в поле зору японських економічних та політичних інтересів.

Посольство України в Токіо було відкрите в березні 1995 р. під час візиту Л.Кучми до цієї держави. Цей візит став політичним оформленням міждержавних відносин, мову голова держави вів переважно про економічну співпрацю, яка поступово стала взаємовигідною. Цікавість японських кіл викликала продукція дніпропетровського «Південмашу», Запорізького титано-магнієвого комбінату, Нікопольського заводу феросплавів, Одеського кабельного заводу. На жаль, після гучних скандалів 2005 р. навколо деяких з названих підприємств, зараз неможливо сказати, чи будуть і надалі японські ділові кола проявляти інтерес до них. В україно-японських стосунках існували проблеми одразу, пов’язані з недостатньо стабільним інвестиційним кліматом в нашій країні всі роки її незалежності, недоліки в законодавчий базі, яка нормує економічне співробітництво. Будь-який капітал не любить нестабільності, а японський і китайський капітали відзначаються особливою прагматичністю саме в цьому відношенні.