Стан аграрного сектора економіки України

Розвиток сільського господарства характеризувався значними протиріччями. Поряд з певними позитивними змінами в структурі галузі посилювались негативні явища і процеси, нашарування яких поглиблювало кризу колгоспно-радгосппної системи.

Згідно з офіційними даними, валовий збір зернових з 1950 по 1970 рік збільшився з 20 до 36 млн. т., а врожайність з одного гектара – з 8 до 23 центнерів. Приріст вели­кої рогатої худоби склав 9 млн. голів. Позитивні зрушення в зерновому господарстві були досягнуті, в основному, за рахунок посилення механізації основних виробничих про­цесів та вдосконалення агротехнічних засобів обробітку землі. Парк тракторів, зернозбиральних комбайнів, авто­мобілів суттєво зріс. Якщо у 1950 р. у господарствах Укра­їни налічувалось 98 тис. тракторів, то в 1970 році — 317 тисяч. Кількість зернозбиральних комбайнів за цей же період зросла з 32 до 81 тис. одиниць. Разом з тим, усклад­нилась структура і розширились виробничі можливості основних знарядь праці. Машинний парк поповнили буряко-, кукурудзо- та картоплезбиральні комбайни, тукові сівалки, гноєрозкидувачі, гербіцидо-аміачні машини, на­вантажувачі і т.ін. Розширення матеріально-технічної бази виробництва дало можливість механізувати більшість тру­домістких польових робіт: оранку, передпосівний обробі­ток ґрунту, сівбу та збирання зернових і зернобобових культур, соняшника, кукурудзи, цукрових буряків, льону. Завершення електрифікації колгоспів прискорило меха­нізацію основних виробничих процесів у тваринництві (подача води, роздача кормів, механізоване доїння). Ра­зом з тим багато робіт залишалися не механізованими. Особливо таких, як вибирання і навантаження силосу з силососховищ, збирання і навантаження картоплі, садін­ня і обробіток овочів, садові роботи і т. ін. Там використо­вувалися, в основному, ручна праця і кінна тяга. Вручну виконувались до 40 відсотків сільськогосподарських ро­біт. Ситуація консервувалась складністю окремих техно­логій та некомплексним характером постачання засобів механізації.

У цілому, ефективність використання наявної техніки в колгоспах у значній мірі залежала від її якості. Та техніко-технологічні характеристики більшості машин бу­ли невисокими. Техніка часто виходила з ладу, її недос­коналість часто викликала значні збитки. Так, втрати зер­на при зборі врожаю комбайном «Нива» складали 10-15 центнерів з одного гектара. Частих ремонтів потребували бурякозбиральні та кукурудзозбиральні комбайни. До 1956 року технічне обслуговування колгоспів здійснюва­лось системою державних машино-тракторних станцій, їх реорганізація в ремонтно-технічні станції з передачею тех­ніки колгоспам не покращила, як планувалось, а погір­шила використання техніки. В кожному окремому ви­падку зупинки машини, необхідно було звертатись у ре­монтну станцію. Технічна база останньої була невисокою. Запасні деталі виготовлялись кустарним способом. По­ступово ремонт дорожчав. Справа доходила до того, що затрати на ремонт іноді переважали початкову вартість машини в 5-7 разів. Реорганізація МТС була пов’язана з новим порядком постачання техніки. Колгоспи повинні були закуповувати машини за власні кошти. А оскільки ціни на техніку поступово росли, а фінансові можливості більшості господарств, навпаки, звужувались, це призвело до зменшення парку машин в другій половині 50-х років. У цьому ж напрямку діяв і такий фактор, як перехід на роздільне збирання зернових. Цілий ряд заводів вимушені були ско­ротити традиційну номенклатуру сільськогосподарських знарядь і збільшити виробництво машин для підборки скошених зернових. Пізніше від цієї затратної техноло­гії відмовились.

Особливості якості, структури, ремонту та використан­ня техніки знайшли свій прояв у реальній продуктивності машин. У 1965-1970 рр. сезонний і денний виробіток у гектарах на один зернозбиральний та бурякозбиральний комбайн суттєво знизився. Слід відзначити також, що по­силений обробіток землі новими машинами і механізмами сприяв поширенню водної та вітрової ерозії. Орні землі України складали 34,4 млн. га. Структура посівів харак­теризувались даними: під зерновими було зай­нято 16,5 млн. га, під технічними культурами – 4,2 млн. га, під овочами – 8,8 млн. га і під кормовими – 10,3 млн. га. Структура кормового клину стала більш раціональ­ною. Широко впроваджувались посіви кукурудзи. Деякі передові господарства командирували своїх представни­ків у США для вивчення досвіду американських кукурудзоводів. Крім того, були закуплені у США перші п’ять заводів для сушки і калібрування куку­рудзи, а згодом їх налічувалось уже більше сорока. Але у спра­ві пропаганди та широкого впровадження кукурудзи ма­ли місце певні перекоси. В цілому ряді колгоспів почали скорочуватись площі під іншими зерновими. Посіви ку­курудзи часто планувались господарствам, землі яких не підходили для цієї сільськогосподарської культури.

Основними напрямками інтенсифікації сільського го­сподарств, крім механізації та раціоналізації структури посівів, були хімізація, ірригація та меліорація земель. Поставки мінеральних добрив збільшились. Унаслідок цього в середньому на 1 гектар орної землі на початку 70-х років вносилось 56 кг азотних, фосфатних та калій­них добрив. Та порівняно з іншими, передовими країна­ми досягнутий рівень був невисоким. Наприклад, у США на той час вносилось, на один гектар 90 кг добрив, у Франції – 254, у Німеччині (ФРН) – 408 кг. Одночасно почали викорис­товуватись гербіциди, а їх застосування збільшувало вро­жайність на 2,5 центнера з одного гектара. У середині 60-х років в Україні було осушено 1 млн. 373 тис. га болотних територій. Фонд сільськогосподарських угідь поповнився родючими землями. Разом з тим, був пору­шений традиційний обмін водних систем, збідніла фауна і флора осушених районів, паралельно збільшувались пло­щі зрошуваних земель. Вони займали більш як півмільйона гектарів. Значна частина цих угідь засівалась зер­новими культурами. Основним районом зрошування був Південь України та Північний Крим. Порівняно з непо­ливними землями врожайність була високою. Разом з тим, мало уваги приділялось особливостям зрошення чор­ноземів. Часто не враховувалось, що їх систематичний по­лив протягом 10-15 років викликає такі структурні змі­ни, які відкидають якість ґрунтів у віддалені геологічні епохи.

Одним з напрямків інтенсифікації сільськогосподар­ського виробництва стало також упровадження нових сор­тів зернових культур, виведених вітчизняними вченими. Та приріст урожайності часто втрачався внаслідок недос­коналості збиральної техніки, транспортування та збере­ження зерна. Певні втрати мали місце і внаслідок нера­ціональності висіву. Якщо у США на один гектар орної землі висівалось 50-60 кг зерна, то в наших колгоспах і радгоспах у декілька разів більше. На рівень раціональ­ного використання землі, техніки і загальний рівень ви­робництва в значній мірі впливали процеси в сфері тру­дових ресурсів та організації праці. Кількість населення, зайнятого в сільському господарстві, поступово скорочу­валось і частково це було наслідком посиленого розвитку промисловості у містах та постійному росту потреб у робочій силі. Та не менш важливими були і такі причини: низький рівень оплати праці, нерозвинутість соціальної інфраструк­тури села, відсутність перспектив для молоді, непрестижність землеробських занять. Масовий від’їзд молоді з кол­госпів стримувався державою. До 1956 року сільське на­селення не мало паспортів. Безпаспортний селянин не міг вільно покинути свій населений пункт і влаштуватись на роботу в місті. Та це своєрідне закріпачення поступово пересилювалось і згодом було ліквідовано. Ставлення колгоспника до праці часто формувалось в умовах безго­сподарності, значних втрат урожаю, що часто гинув на очах у трудового населення, та ні в якому разі не міг бути переданий йому на пільгових умовах. Трудовий день за­лишався ненормованим У тваринництві він складав 17 годин. До 1953 р. селянство було обтяжене непомір­ними податками. Оподаткуванню підлягало навіть кож­не фруктове дерево в садибі колгоспника, а виходячи з цього селяни були змушені масово вирубувати сади. З 1954 року подат­ки зменшились. Ставлення держави до селянства залишалося суперечливим. Поряд із ліквідацією підпис­ки на займи, зниженням цін, щомісячним авансуванням колгоспників і введенням мінімальних пенсій розміром 8-15 крб., обмежувались розміри присадибних ділянок сільському населенню, а, наприклад, у населених пунктах напівміського типу до 1954 року заборонялось утримання корів, регламентувалась кількість худоби та свиноматок в інди­відуальних господарствах. Частково зберігались прямі та опосередковані способи застосування примусової праці. Основним джерелом існування більшості колгоспників залишалась обмежена присадибна земля. В цих умовах головним мотивом до праці було виживання. Зневіра в розумність колективного господарювання переходила в байдужість та нігілізм. Дисципліна праці поступово пада­ла та поширювалось пияцтво та крадіжки з колгоспних полів. Поряд з цією негативною тенденцією в сфері ви­робничих кадрів сільського господарства спостерігалось і таке позитивне явище, як поступовий ріст спеціалістів з вищою і середньою освітою зоотехніків, агрономів, еконо­містів, керівників господарств. У 1965 році їх налічува­лось 147 тис., а у 1973 році вже 221 тис. Треба думати, що цей прошарок певною мірою сприяв покращенню органі­зації та результативності виробництва. Разом з тим, він не зміг перетворитись у консолідовану культуртрегерсь­ку групу, що могла б впливати на духовний світ землеро­ба. Це була група таємного перерозподілу частини додат­кового продукту в своїх корисних цілях. Система під­тримки її професіонального рівня залишалась традиційно відсталою. Частіше всього вона зводилась до загальних нарад. Для порівняння нагадаємо, що у США ще в 1914 році держава особливим законом передала справу роз­повсюдження всієї інформації про агрокультуру і домоводство університетам штатів. Таким чином, системою впровадження стала державна наукова мережа. Універ­ситетські служби визначали навіть, де фермерові потріб­но копати колодязь. У 60-х роках там активно діяла слу­жба розповсюдження сільськогосподарських знань по телебаченню. Активно діяли об’єднання по роботі з мо­лоддю, курси домоводства, організатори конкурсів на кра­щу господарку штату і т. д. Держава, стимулюючи підви­щення професійного рівня фермера і загального рівня аг­рокультури у сільському господарстві, опосередковано пробуджувала і підтримувала ініціативу знизу. Куль­турний професійний рівень державної управлінської елі­ти був, таким чином, невід’ємним фактором прогресив­ного розвитку землеробства. Позитивним загальногоспо­дарським фоном цих процесів були ринкові відносини. Що стосується відносин між державою і колгоспниками в нашій країні, то вони залишались традиційно команд­но-адміністративними. Над сільськогосподарськими підприємствами стояла ціла низка командно-бюрократичних організацій, яка починалась від мі­ністерства сільського господарства і закінчувалась райкомом партії, кожна з яких ставила свої вимоги, давала вказів­ки, організовувала наради та семінари. При цьому низова, позитивна ініціатива колгоспів часто зводилась до фор­мування нових вищестоящих ланок, налаштованих на ті ж адміністративні методи керівництва та перерозподіл коштів. Так за ініціативою знизу була створена Рада кол­госпів. Це районне об’єднання покликано було більш ефек­тивно вирішувати питання міжгосподарчого кооперуван­ня та інші місцеві проблеми. Але ініціативу загального керівництва радами взяли на себе республіканські управ­лінські органи. Була створена республіканська Рада кол­госпів, у розпорядження якої перейшли всі пайові внески колгоспів. Місцеві ради, залишившись без фінансових ре­сурсів, стали недієздатним органом. Республіканська ж рада, дуже далека від місцевих особливостей і проблем взя­ла на себе командно-розподільчі функції. Таким чином, позитивна іні­ціатива перетворилась у негативну, за своєю сутністю, бю­рократичну ланку. Відношення держави і колгоспно-радгоспної си­стеми були нерівноправними. І хоча капіталовкладення у сільське господарство поступово зростали, але порівняно з фі­нансуванням промисловості залишались незначни­ми. Так, наприклад, за період з 1946 по 1969 рік в усі галузі господарства країни було вкладено 300 млрд. крб., а у сільське госпо­дарство всього 50 млрд. Слід відзначити, що через систе­му вузьких заготівельних цін на продукцію зернового го­сподарства і тваринництва держава забирала набагато біль­ше зазначеної суми капіталовкладень. І хоч державні ціни неодноразово підвищувались, значна частина їх продов­жувала залишатись заниженою. Ситуація значно усклад­нювалась і тим, що виробництво цукрового буряка і тва­ринництво залишались збитковими галузями. Крім того, у першій половині 60-х років мали місце декілька невро­жаїв. Загострення кризових явищ в рослинництві СРСР викликало необхідність імпорту зерна з Канади та США. Одночасно стали погіршуватись загальні умови існуван­ня сільгосппідприємств. Значно подорожчали техніка, добрива, на­сіння та паливно-мастильні матеріали. Наприклад, тільки за 1966-1972 р.р. ціни на паливо і мазут підвищи­лись на 80%. Піднялись також ціни на будівельні мате­ріали. В цих умовах господарства з розвинутою інфраструктурою: ремонтними майстернями, транспортом, складами, дорожною мережею, іригаційними спорудами та ін. вимушені були значно підвищити затрати на її утри­мання. Всі ці явища акумулювались у такій негативній тенденції, як ріст собівартості сільськогосподарської про­дукції. Слід відзначити, що до 1957 року собівартість про­дукції в сільському господарстві не визначалась. Ціни вста­новлювались свавільно і деколи не покривали навіть транс­портних затрат до заготівельних пунктів. З 1957 року ситуація поступово змінюється. Аналітично-бухгалтерська сторона справи поступово поліпшувалась, але сам процес росту собі­вартості продукції продовжував набирати оберти. Одночасно погіршувалась якість зерна. Таким чином, у сфері якісних показників розвитку галузі переважали негативні процеси. Спів­ставивши цей факт з ростом валового збору зернових і поголів’я худоби у розглянутий період, можна прийти до висновку, що розвиток галузі був певною мірою дефор­мованим і її сутність не зводиться до пер­еваги показників кількісного росту над якісними показ­никами, а має більш широку соціально-економічну причи­ну – штучність та ідеологічну зацикленість існуючої системи господарювання, ворожої і ринковим відносинам і безпосередньому виробникові. Разом з тим, стає зрозумілим, що один кількісний ріст не є об’єктивним показни­ком розвитку галузі, так як він може здійснюватись і за рахунок зниження якісних показників і поглиблення її внутрішніх кризових явищ.