Розпад Російської імперії, зміни в економіці країни

Як відомо, Перша світова війна стала безпосередньою причиною розвалу трьох багатонаціональних (Російської, Австро-Угорської та Оттоманської) та однієї мононаціональної (Німецької) імперій, що обумовило появу численних державних новоутворень, з яких не всі зуміли утвердитися на світовій геополітичній арені як самостійні держави.

Наприкінці війни спробу відновити свою незалежність і державність зробила й Україна, землі якої були поділені між Російською та Австро-Угорською імперіями. Будучи членами різних антагоністичних воєнно-політичних угруповань, що протиборствували у війні, ці держави поступово втрачали свій воєнно-економічний та політичний потенціал.
Російська імперія охоплювала більшу частину українських земель. Війна висунула колосальні вимоги до економіки країн, що воювали, та поставила на перший план питання переходу економіки на воєнні рейки. Російська імперія, яка вступила у війну у серпні 1914 р., виявилася недостатньо до неї підготовленою. Власне, російський уряд, як і практично всі країни, що вступили у війну, не розраховували на її тривалість. Воєнні запаси були зроблені лише на три місяці. Але вже на початку війни Російська імперія втратила Прибалтику та Польщу. Значна частина промислових підприємств цих регіонів не була евакуйована і почала працювати на супротивника, тим більше, що в розвиток їх до війни активно вкладався саме німецький капітал. Уже через чотири місяці більшість частин на фронтах відчували нестачу патронів та снарядів.
Потреби десятимільйонної армії вимагали повної перебудови економіки країни. Воєнні видатки були надзвичайно великими. Кожний день війни в 1914 р. для Російської держави обходився у середньому у 10 млн. крб., а в 1917 — вже у 50—65 млн. крб. Більшість промислових підприємств перейшла на виробництво воєнної продукції та обслуговування потреб армії. Але при цьому слід пам’ятати, що значну частину кваліфікованих робітників було мобілізовано на фронт. Уже до кінця 1914 р. було мобілізовано 6,5 млн. осіб, а через два роки їх кількість складала 16 млн. Втрати були також досить великими: загинуло та померло від поранень 1,5 млн. солдат, близько 2 млн. втратили працездатність через поранення і майже 1 млн. опинилися у полоні.
Війна спричинила значні зміни в економіці країни, змінилися співвідношення у темпах розвитку галузей народного господарства. Загальне зростання виробництва промислової продукції у роки війни відбувалося лише за рахунок виробництва вкрай необхідної воєнної продукції (якщо у 1913 р. вважати промислове виробництво за 100 %, то у 1917 р. воно складало майже 170 %), у той час, як виробництво продукції інших галузей скорочувалося (до 54 % у 1917 р.). Війна визначила найголовніші проблеми економіки: транспорт, паливо, продовольство, трудові ресурси, фінанси. Ці ж проблеми стали основними і для українських губерній.

Залізниці перевозили більшу частину вантажів. Початок війни не означав припинення залізничного будівництва, у 1916 р. здано до експлуатації більше 4000 км залізничних шляхів, але переважно на сході. У той же час значна частина залізниць залишилася на окупованій території, змінюється і напрямок вантажопотоків. Залізниці України були завантажені воєнними перевезеннями, не вистачало локомотивів і вагонів, а для ремонту наявного складу бракувало кваліфікованих робітників, які були мобілізовані до діючої армії.
Робота транспорту безпосередньо була пов’язана із проблемою палива, а видобуток вугілля у Донбасі (головній паливній базі Російської імперії) вже у 1916 р. починає знижуватися (за три місяці 1916 р. видобуток вугілля зменшився на 17 %). Замінники ж вугілля (торф, дрова) також вимагали доставки до залізниць, але не вистачало коней та фуражу для них. Через нестачу палива наприкінці 1916 р. почали закриватися заводи, деякі підприємства працювали не на повну потужність.
Надзвичайно напружений стан склався з продовольчим постачанням армії та промислових центрів. Варто зазначити, що хліб у країні був, у зв’язку з припиненням його експорту навіть спостерігались деякі надлишки в руках безпосередніх виробників, але постачання його у великі міста та промислові центри значно зменшилося. Причиною цього були не лише транспортні незгоди, але й надзвичайно невигідна кон’юнктура. Уряд був змушений піти на адміністративні заходи: у грудні 1916 р. було запроваджено обов’язкове постачання хліба державі за твердими цінами. У той же час сільське господарство опинилося у надзвичайно тяжких умовах: не вистачало найнеобхіднішого реманенту, а його виробництво у 1917 р. майже зовсім припинилося, скоротившись по імперії до 2,1 % від довоєнного рівня. Імпорт через Чорне та Балтійське моря також став майже неможливим (у війну вступила Туреччина на боці Троїстого союзу, а Прибалтика була окупована німцями), можна було використовувати лише порти Архангельськ та Владивосток. Власне, можна сказати, що Російська імперія опинилася у стані блокади.
Отже, порушувалася можливість збалансованого товарообміну, селянство почало приховувати хлібні запаси, що призвело до зменшення державних хлібних ресурсів і неможливості задовольнити потреби як фронту, так і великих міст та промислових центрів, де ще у 1916 р. було введено нормований відпуск хліба. В українських землях не вистачало чоловічих робочих рук, здебільшого мобілізованих на фронти світової війни. Значна частина промислових робітників перед зростаючою загрозою голоду перебиралася з міст до сільської місцевості, де зберігалися її корені; зростало і “мішечництво”, тобто поїздки з метою обміну промислових товарів на продукти харчування, що збільшило кількість прогулів та істотне падіння продуктивності праці.
Війна також підірвала фінансову систему Російської держави. Постійно зростали видатки, досягнувши майже половини сукупного доходу країни у 1916/1917 р. Одночасно скорочувалися доходні статті бюджету, особливо із забороною продажу алкоголю, адже левову частку доходів бюджету складала так звана “винна монополія” (до 25 %), а запровадження нових податків та збільшення непрямих податків не могло компенсувати цих втрат. Зрозуміло, що уряд почав застосовувати грошову емісію для покриття бюджетного дефіциту, а також позички. За чотири роки війни кількість грошей в обігу зросла більше ніж у шість разів.

До того ж скорочувалися і податкові надходження: поземельний, з нерухомості, з промисловості та ін. Внутрішні та зовнішні позички складали на 1 серпня 1917 р. більше 409 млрд. крб. Усе це обумовило зростаючу інфляцію (до лютого 1917 р. карбованець дорівнював 27 довоєнним копійкам, а ціни на споживчі товари зросли у 4—5 разів), різке падіння споживання, перш за все, серед робітників.

Усі ці тенденції зумовили зростання державного втручання в економіку, перш за все, методами зміцнення адміністративно-розподільчих прав влади стосовно до всіх суб’єктів господарської системи без урахування їх інтересів. Основними завданнями воєнного регулювання економіки уряд вважав забезпечення виробництва матеріальними ресурсами, а населення (і особливо армії) — продовольством, для чого вже у 1915 р. було створено чотири особливі наради — з оборони, перевезень, палива та продовольчої справи. Вони мали широкі повноваження та очолювалися відповідними міністрами. Як інструмент регулювання повинні були використовуватися державні замовлення, фіксовані та граничні ціни, обмеження свободи торгівлі аж до запровадження державної монополії, реквізиції продукції. Наради були покликані розробляти плани постачання армії та населення продовольством, паливом, надавати аванси підприємствам та сприяти у виконанні замовлень. З погіршенням економічної ситуації уряд намагався посилити роль адміністративних важелів, активізувати безпосереднє втручання в господарське життя, зокрема у процеси розподілу. Запровадження у 1916 р. твердих цін на хліб призвело до приховування хлібних ресурсів та штучного продовольчого дефіциту в містах.

Зі свого боку підприємці намагалися посилити вплив на процеси організації регулювання. Вже у перші тижні війни було створено Всеросійський земський союз та Всеросійський союз міст, а у травні 1915 р. найбільші представники ділових кіл створили Центральний воєнно-промисловий комітет, на який покладалося завдання організації виробництва для воєнних потреб та розподілу замовлень між великими підприємствами. Завдяки йому в 1916 р. значно покращилося постачання армії: порівняно з 1914 р. рушниць виробляли вдвічі більше, кулеметів — у 6 разів, гарматних набоїв — у 9, гармат — у 4 рази. Зросли і поставки воєнних припасів з боку союзників, що збільшувало зовнішній борг Росії.

З початку 1916 р. у деяких містах було запроваджено нормований відпуск (за картками) борошна та круп, запроваджено закон про чотири “м’ясопустні дні” на тиждень, а з січня 1917 р. за пропозицією міністра землеробства запроваджено примусову хлібну розкладку. Передбачалося постачання 506,5 млн. пудів хліба для потреб армії та воєнної промисловості. Щодо постачання міст, то воно покладалося на місцеві органи влади. Але всі ці заходи не ліквідували господарської розрухи, і в опозиції до царського уряду опинилося майже все населення.

2. Соціально-економічна політика національних урядів України: Центральної ради, Гетьманату, Директорії УНР та ЗУНР, їх реалізація (1917-1919 рр.)

Лютнева буржуазно-демократична революція (1917 р.) започаткувала добу національно-визвольних змагань українського народу 1917- 1921 рр. В її історії виокремлюють такі етапи:

1-й етап: березень 1917 р. - 29 квітня 1918 р. - доба Центральної ради та Української Народної Республіки (УНР);

2-й етап: 29 квітня 1918 р. - грудень 1918 р. - доба Української держави (Гетьманату);

3-й етап: листопад 1918 р. - листопад 1920 р. - доба Української Народної Республіки на чолі з Директорією;

4-й етап: листопад 1918 р. - липень 1919 р. - доба Західноукраїнської Народної Республіки.

Економічну політику Центральної ради характеризують соціалістичний зміст, декларативність, непослідовність і нечіткість, повільне виконання ухвалених рішень.

Упродовж березня - травня 1917 р. Центральна рада, як представницька установа національно-демократичних кіл українського народу працювала над розв'язанням проблеми фінансового забезпечення своєї діяльності. Було створено Український національний фонд для нагромадження грошових коштів, підготовлено фінансовий план з цього питання. Джерелом фінансування визначено пожертвування, національне оподаткування, позики.

У червні 1917 р. згідно з Першим універсалом Центральної ради створено уряд - Генеральний секретаріат (виконавчий орган). Головним напрямом його діяльності була організація державних і місцевих українських фінансів. Для цього в 1917 р. введено додатково прогресивно-прибутковий податок в обсязі чверті від загальноросійського прибуткового податку, поземельний податок в обсязі 10 коп. з десятини землі, разовий податок в обсязі чверті від денної заробітної плати.

У відповідності до Третього Універсалу від 20 листопада 1917 р., проголошено Українську Народну Республіку (УНР) як незалежну державу, що перебуває на правах федерації у складі Росії. Програма соціально-економічних перетворень охоплювала:

- скасування приватної власності на землі поміщицькі, нетрудових господарств (вважалося господарство понад 50 га), удільні (належали царській родині) та церковні;

- визнання землі власністю трудового народу і передача її без викупу селянам;

- установлення на підприємствах 8-годинного робочого дня;

- установлення державного контролю над "торгово-промисловим життям республіки";

- забезпечення демократичних свобод: слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків тощо.

Проте програму не було реалізовано. Центральна рада залишила чинними всі закони Російської імперії до створення власне українських. Комісари Тимчасового уряду перейшли на службу до Центральної ради. Не було націоналізовано російські банки, встановлено державний контроль у промисловості, створено торговельний флот і налагоджено роботу залізниць.

Аграрне питання мали вирішити Українські установчі збори. У роз'ясненні із земельного питання, опублікованому через тиждень після Універсалу, заборонялося "свавільне захоплення земель та іншої власності". Землю передавали у розпорядження Генерального секретаріату земельних справ і земельних комітетів на місцях. Зазначалося, що загальнонародне право власності означає заборону продавати, купувати, заставляти, дарувати чи передавати у власність землю, адже це власність усього народу. 18 січня 1918р. ухвалено тимчасовий земельний закон. Було підтверджено основні положення Третього універсалу, міськими землями мали розпоряджатися органи місцевого самоврядування, іншими - сільські громади, волосні, повітові та губернські земельні комітети. За рішенням земельних комітетів землю надавали безплатно у громадське та приватнотрудове користування (власною працею) окремим особам, товариствам і громадським установам під оселі та будівлі, розміщення торговельних і промислових підприємств. Право користування землею мало спадковий характер. Передати право на користування могли лише громади і земельні комітети. Землю конфісковували, але колишнім землевласникам за їх бажанням і згідно з рішенням волосних земельних комітетів залишали у трудове користування частину землі, сади та виноградники.

Михайло Туган-Барановський (1865-1919), який вважав себе представником "соціалістичної думки", у працях "Соціалізм як позитивне вчення" і "Російська революція і соціалізм", опублікованих у 1917 р., розглядав соціалістичний лад як господарську систему вищої продуктивності, звертав особливу увагу на трудову мотивацію людини в соціалістичному суспільстві ("людський фактор економіки"), обґрунтовував цілий комплекс реформ: у сільському господарстві заміна капіталізму трудовими селянськими господарствами, пов'язаними кооперацією; у промисловості - встановлення державно-регульованого капіталізму в інтересах усього суспільства і під контролем робітничого класу.

Костянтин Воблий (1876-1947) у праці "Земельне питання у програмах різних партій" (1917) негативно ставився до негайної конфіскації землі, що спричинить потрясіння основ народного господарства.

Тимчасовим урядом установлено тверді ціни на сільськогосподарську продукцію, але вони були меншими, ніж її собівартість. Ціни на промислову продукцію збільшувались. Це призвело до обмеженого постачання продуктів харчування на ринок. Генеральний секретаріат з продовольства виступив проти вивезення з України продуктів харчування для потреб російської армії. Після жовтневого перевороту 1917 р. український уряд проголосив зерно власністю республіки і заборонив торгувати ним приватним особам.

Для поліпшення фінансового становища на початку грудня 1917 р. створено Головну скарбницю УНР, якій підпорядкувались губернські і повітові казначейства. 20 грудня 1917 р. ухвалено податкову політику держави. Власники торговельних закладів мали внести на рахунок Київської контори Українського державного банку або в державні ощадні каси не менш ніж 75 % від денної виручки за 21-23 грудня. Внески зараховували на рахунки вкладників з правом розпорядження на загальних підставах. Почалося створення національної грошової системи. У січні 1918 р. були випущені державні кредитні білети вартістю 100 крб.

22 січня 1918 р. Центральна рада Четвертим Універсалом проголосила незалежність Української Народної Республіки. Генеральний секретаріат перейменували у Раду народних міністрів. Було ухвалено закони про 8-годинний робочий день, про землю, про грошову одиницю.

Грошовою одиницею УНР стала гривня, що мала містити 8,712 г золота, дорівнювати півкарбованцеві і поділятися на 100 шагів. Планували випустити срібні гривні, золоті двадцятигривняки, паперові гроші вартістю 2, 5,10,20,100, 500 і 1000 грн і дрібну монету в 1, 2, 5,10, 20 і 50 шагів. Проте в обігу перебували паперові кредитні білети вартістю 2,10,100, 500,1000 і 2000 грн, білети державної скарбниці вартістю 5, 50, 100, 200 і 1000 грн (друкували у державній друкарні Берліна). Шаги вартістю 10, 20, 30, 40 і 50 друкували на картонному папері, вони мали напис "ходить на рівні з дзвінкою монетою". Так, 2 гривні дорівнювали 1 рублеві 1917 р.

Економічна криза поглиблювалася. Центральна рада не змогла створити місцеву адміністрацію, організувати відбудову господарства. У контексті Брестського договору 1918 р. було підписано нерівноправний економічний договір (23 квітня 1918 р.) щодо поставок продовольства та сировини Німеччині й Австро-Угорщині. Ці держави зобов'язувалися поставляти на територію УНР сільськогосподарські машини, нафтопродукти, хімічні, фармацевтичні товари, посуд тощо.

У квітні 1918 р. за підтримки німецької держави, війська якої окупували УНР після Брестського мирного договору (лютий 1918 р.), до влади прийшов Павло Скоропадський, проголошений гетьманом України.

Економічну політику Української держави (Гетьманату) визначали Закон "Про тимчасовий державний устрій України" та "Грамота до всього Українського народу".

Було створено систему та налагоджено діяльність адміністративних органів: Ради міністрів Української держави, губернських і повітових старост, промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства. Проголошено відновлення приватної власності та свободи підприємництва як підґрунтя культури й цивілізації. Націоналізовані земля і підприємства були повернуті власникам. У червні 1919 р. відновлено право купівлі-продажу землі. На виробництві обмежувалась свобода профспілкової діяльності, рівень заробітної плати встановлював власник підприємства.

У сільському господарстві урядовими органами були губернські та повітові комісії, Вища земельна комісія, створена в жовтні 1918 р., яку очолив П. Скоропадський. "Тимчасові правила про земельні комісії" зобов'язували селян не лише повернути поміщикам забране майно, але й відшкодувати збитки. Було запроваджено державну монополію на хліб, тверді закупівельні ціни. Врожай, окрім визначеної норми для власного споживання, виробник мав здати до хлібного бюро. Хліб також піддавався реквізиції.

У промисловості спад виробництва продовжувався. Лише частина підприємств працювала. Відновлено залізничний рух, відремонтовано локомотиви, залізниці та мости. Безробіття мало масовий характер. Виплавка чавуну в 1918 р. зменшилася, порівняно з 1913 р., у 11 разів, сталі - в 13, виробництво прокату - в 15, видобуток залізної руди - в 17, марганцю - в 10 разів.

Було створено власну банківську систему. Згідно із законом від 9 травня 1918 р. введено національну грошову одиницю - карбованець. В обігу перебували російські рублі, керенки, німецькі марки та австро-угорські корони.

Важливою для розвитку української державності була реалізація політичних і культурних заходів. Створено сенат, суд на нових засадах, укладені нові закони. Визнано автокефалію Української православної церкви. Проведено українізацію шкіл усіх ступенів, засновано два університети, Українську академію наук, Національну бібліотеку, Національний архів та інші заклади культури. Розвивалася українська видавнича справа.

Важливою подією у науковому житті України було створення в листопаді 1918 р. Української академії наук (УАН). Серед її засновників та перших дійсних членів були економісти: Михайло Іванович Туган-Барановський (1865-1919) (очолив соціально-економічний відділ), Костянтин Григорович Воблий (1876-1947), Дмитро Іванович Багалей (1857-1932), Володимир Іванович Вернадський (1863- 1945) (став її президентом), Роман Михайлович Орженцький (1863- 1923), Михайло Васильович Птуха (1894-1961) та ін. М.І. Туган-Барановський вважав, що для вивчення закономірностей розвитку суспільства потрібно здійснювати дослідження у сфері соціології, теоретичної економіки, статистики. За його ініціативою в 1918 р. був створений Інститут економічної кон'юнктури, дослідження якого полягали в розробці плану самостійного розвитку України.

14 листопада 1918 р. у Києві було створено верховний орган УНР - Директорію. Протягом місяця відновлено Українську Народну Республіку. 14 грудня 1918 р. Гетьман зрікся влади і незабаром виїхав до Німеччини. Українська держава припинила своє існування.

Головні положення економічної політики Української Народної Республіки у період Директорії було сформульовано в Декларації, яку видано 26 грудня 1918р. Владу на місцях передбачали передати трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції, законодавчу владу - Трудовому конгресові. Було створено уряд УНР, діяльність якого зберігала соціалістичний характер. Значну частину службовців було звільнено.

Діяльність уряду продовжувала залишатися непослідовною. Управління економікою не було організоване. Складна політична ситуація, військові дії з Радянською Росією та країнами Антанти, партизанська боротьба посилювали економічне руйнування.

Першим кроком Директорії було ухвалення Закону "Про передачу поміщицької землі селянам без викупу" від 8 січня 1919 р. Власники землі мали отримати компенсацію витрат на проведені агротехнічні, меліоративні та інші вдосконалення. За ними залишали будинки, худобу, виноградники. За законом від 4 січня 1919 р. українські гроші визнано єдиним законним засобом виплат на території України.

Економічна криза посилювалася. У 1919 р. закривалися підприємства, скорочувалося виробництво. 20 листопада 1920 р. радянська влада остаточно утвердилася в українських землях колишньої Російської імперії.

Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР) проголошено 13 листопада 1918 р. Її законодавчим органом стала Українська національна рада, виконавчим - Державний секретаріат. "Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої австро-угорської монархи" від 13 листопада 1918р. містив конституційні основи ЗУНР, визначивши її територію в межах українських етнічних земель Галичини, Буковини і Закарпаття. В результаті проголошення возз'єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. ЗУНР перейменовано в Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР).

Програма уряду ЗУНР передбачала забезпечення демократичних прав усім громадянам, здійснення аграрної реформи, законодавче встановлення 8-ми годинного робочого дня, охорони праці, надання демократичних свобод. В умовах економічної кризи діяльність уряду спрямовувалась на такі заходи:

- розв'язання проблеми продовольчого і промислового забезпечення населення. Запаси продуктів харчування та предметів першої необхідності було оголошено власністю держави. Уряд Наддніпрянської України відправив 1000 вагонів з продуктами харчування (в тому числі 500 вагонів цукру) та гроші;

- відновлення руху поїздів, які з листопада 1918 р. до січня 1919 р. перевезли сотні тисяч військовослужбовців та полонених. З метою підготовки нового залізничного персоналу було організовано залізнично-технічні курси. З січня 1918р. працювали пошта, телеграф, телефон;

- організація фінансів республіки. Прибутки державної скарбниці були мізерними, надходження від податків - мінімальними. Однак уряд виплатив "добове" фронтовикам;

- контроль за використанням шляхів, державних пилорам, корисних копалин (нафти, вугілля, солі);

- ухвалення у квітні 1919 р. земельного закону. Приватна власність на землю зберігалася. Одночасно створювали державний земельний фонд шляхом конфіскації державних, церковних і монастирських земель. Землі державного фонду надавали селянам без викупу. Націоналізації підлягали також ліси. Впроваджувати цей закон планували після завершення війни.

Окупація влітку 1919 р. території Галичини польськими військами зупинила процес державотворення. Варшавський договір у квітні 1920 р. між Польською державою та Українською Народною Республікою підтвердив захоплення Галичини та Західної Волині Польщею.

Українська національно-демократична революція зазнала поразки, її економічними причинами були господарське руйнування в період Першої світової війни, громадянська війна, непослідовність та нерішучість українських національних урядів у проведенні економічних перетворень.