Економічна політика радянської влади

(політика «воєнного комунізму») (1919-1921 рр.)

У другій половині 1919 року ситуація в українських землях була складною. Тут змагалися чотири сили: Директорія, Радянська Червона Армія (російська і українська), біла гвардія генерала А.Денікіна і польська армія Ю.Пілсудського. В результаті протистояння на більшості території українських земель було встановлено радянську владу.

3 грудня 1919 року на УІІІ Всеросійській конференції РКП(б) було прийнято резолюцію «Про радянську владу на Україні». Юридичне оформлення радянської державності в Україні відбулося 10 березня 1919 р., прийняттям на 3-му всеукраїнському з’їзді рад у Харкові 1-ї Конституції УСРР. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу “диктатури пролетаріату”, центральним завданням якої було визначено здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму. Український уряд був реорганізований і став називатися Радою народних комісарів (РНК), його відділи – народними комісаріатами, а їх завідувачі – наркомами.

Наприкінці 1920 року Директорія остаточно втрачає контроль над територією України. 5 лютого 1920 року прийнято закон про землю, який передбачав передачу поміщицьких, казених, монастирських і удільних земель, конфіскованих радянською владою у 1919 р. до рук трудящих селян без викупу.

Для радянської соціалістичної економіки (радянської економічної моделі) характерні: панування державної власності, тотальне одержавлення народного господарства, вилучення з відносин власності широких прошарків трудящих і заміна їх партійно-радянською номенклатурою, що діяла за дорученням і від імені держави; командно-адміністративна система управління народним господарством, централізоване директивне планування, владно-наказові господарські зв'язки, жорстка ієрархія суб'єктів господарювання та економічних інтересів (реалізація державного інтересу забезпечує відтворення системи); брак конкуренції; дефіцитність; надмірний рівень монополізації; заміна внутрішніх джерел і стимулів розвитку зовнішніми спонукальними мотивами.

Радянська наука розробила концепцію розвитку ступенів зрілості соціалістичної економіки. Згідно з нею перехідний період від ринкової до соціалістичної економіки тривав протягом 1917-1937 рр., у кінці 1950-х років було сформовано розвинуте соціалістичне суспільство, 1960-1980-ті роки визначались як період його вдосконалення і побудови матеріально-технічної бази комунізму. Кожен з цих періодів мав свої зміст, цілі й завдання економічного та соціального розвитку. Історію радянської економіки в Україні традиційно поділяють на періоди:

1-й: перехідний період від ринкової до соціалістичної економіки (1917-1937рр.):

- становлення радянської системи господарювання (1917- 1921). Політика воєнного комунізму в Україні (1919-1921);

- нова економічна політика в Україні (1921-1928). Початок соціалістичної індустріалізації (1925-1928);

- соціалістична індустріалізація народного господарства (1928- 1937) в умовах становлення командно-адміністративної системи. Побудова соціалістичної економіки.

2-й: розвиток радянської соціалістичної економіки в умовах командно-адміністративної системи (1938-1985рр.):

- господарство України в період третьої п'ятирічки (1938-1941);

- господарство України у період Великої Вітчизняної війни (1941-1945) та післявоєнної відбудови й розвитку (1945-1953);

- економічний розвиток у 1950-1960-ті роки;

- економічний розвиток у 1971-1985 рр.

3-й: реформування радянської економічної системи (1985-1991 рр.).

Основними етапами економічного розвитку Радянської України були п'ятирічні плани - основна форма централізованого планування економічного та соціального розвитку. Директивне планування було основою економічного розвитку країни.

Моделлю соціально-економічної політики на першому етапі стала політика «воєнного комунізму», якою передбачено:

- прискорені темпи націоналізації всіх промислових підприємств;

- згортання товарно-грошових відносин,

- заборону свободи торгівлі, запровадження карткової системи розподілу продуктів;

- заміну товарного ринку як універсальної економіки розкладками, насамперед продовольчою, а в сільському господарстві – прагнення перейти від одноосібного до усуспільненого виробництва, через радгоспи, комуни, артілі;

- мілітаризацію народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності та інші.

Політика "воєнного комунізму" традиційно в історико-економічній літературі визначається як система вимушених надзвичайних економічних заходів радянської держави (диктатури пролетаріату), спрямована на мобілізацію виробничих, фінансових і трудових ресурсів за допомогою адміністративно-примусових методів в інтересах пролетаріату та біднішого селянства для організації оборони країни в умовах громадянської війни 1918-1920 рр. В умовах занепаду національної економіки політика "воєнного комунізму" була ситуативною, реагуючи на процеси, що відбувалися.

Сучасні економісти вважають, що політика "воєнного комунізму" – це радянська модель побудови безринкового господарства, перший досвід становлення командно-адміністративної системи. Модель воєнного комунізму характеризується жорстокою централізацією господарського управління економікою при повному руйнуванні ринкових відносин до натуралізації господарства. Це політика свідомого знищення приватної власності та ринкового господарського механізму, заміна його планово-розпорядчим механізмом і централізованим управлінням виробництвом, розподілом, обміном і споживанням. Керуюча партійно-радянська влада вважала політику "воєнного комунізму" початком безпосереднього переходу до соціалізму і комунізму. У цей період у радянській економічній науці домінував погляд про несумісність товарно-грошових відносин із соціалістичною системою господарювання, планове господарство протиставлялось товарному, виключалась можливість використання ринкових відносин.

З метою вирішення продовольчої проблеми уряд УРСР у січні 1919 р. проголосив державну монополію на хліб, цукор, сіль і гас. У лютому 1919 р. установлено тверді ціни заготівлі та продажу сільськогосподарських продуктів. Передбачалась їх заготівля як примусовими методами, так і шляхом налагодження товарообміну в державному масштабі, організація постачання промислових товарів селянству в обмін за здану продукцію. У квітні 1919 р. введено продрозкладку, планові показники якої в 1919 р. становили 139 млн. пудів.

У 1920 р. УСРР було проголошено територією державної заготівлі. Обсяг продрозкладки збільшили до 158 млн. пудів хліба. Від 10 до 25 % зібраного хліба залишали у розпорядженні продовольчих відділів виконкомів рад для забезпечення селян-бідняків. Фактично було встановлено продовольчу диктатуру, що виявилася у запровадженні продрозкладки, монополії на торгівлю, штучному утриманні твердих цін.

В аграрній сфері Народний комісаріат землеробства України залишив за державою 65 % колишньої поміщицької землі. Враховуючи незадоволення і протест селян, третій український радянський уряд у лютому 1920 р. ухвалив "Закон робітничо-селянського уряду про землю". Було підтверджено націоналізацію та конфіскацію землі, яку безоплатно передавали у зрівняльний розподіл, насамперед, для безземельних і малоземельних селян. Розпоряджалися землею повітові, волосні, губернські земельні відділи при ревкомах і виконкомах Рад. Земельну реформу здійснювали сільські та волосні земельні комісії, комітети незаможних селян (комнезами). Забезпечували селян сільськогосподарським реманентом, конфіскованим у поміщиків і заможних селян, прокатні пункти при земельних відділах. Активно відчужували землі заможних селян. До весни 1921 р. селяни отримали близько 15 млн дес. землі, зосередивши 96 % усіх земельних угідь республіки. Середняками стали 52 % селянських дворів, кількість безпосівних зменшилася на 40 %. Кількість радгоспів становила 571, колективних господарств - 707.

У промисловості на другому етапі націоналізації (січень - червень 1919 р.) відбувся перехід від націоналізації окремих підприємств до націоналізації галузей промисловості: цукрової, залізорудної, кам'яновугільної, хімічної та марганцевої, харчової та легкої. На третьому етапі протягом 1920 - 1921 рр. націоналізацію завершено. У державну власність перейшло понад 11 тис. підприємств, на яких працювало 82,2 % зайнятих у промисловості робітників і налічувалось 90 % механічних двигунів. У власність держави перейшли також залізниці, автотранспорт, частина водного транспорту.

Управління промисловістю мало таку структуру: Рада народного господарства України (РНГУ) з 8 галузево-виробничими і 5 функціональними головкомами, створена в 1919 р., - губернські ради народного господарства як територіальна система господарського управління – підприємства, що підпорядковувалися галузевим головкомам. У 1920 р. замість РНГУ було створено Промбюро із 45 головкомами та відділами. У багатьох галузях між головкомом і підприємством була ще одна ланка - трест, що керував декількома невеликими підприємствами, які не підлягали безпосередньо РНГУ.

Визначаючи сутність радянського тресту, професор Петро Фомін (1870-1930) у статті "До питання про економічну природу радянського тресту" звертає увагу на те, що це така організація промислових підприємств у сучасних умовах державного капіталізму радянських республік, метою якої є організаційно-технічна раціоналізація виробництва шляхом обмеження дії принципу вільної конкуренції за допомогою форм і методів, властивих періоду монополістичного капіталізму. Господарем цього об'єднання залишається держава, котра має враховувати діяльність тресту при складанні загального господарського плану.

В УСРР та Російській Федерації були єдиними фінансова система, грошові знаки та грошовий обіг. Створено Українське державне казначейство, куди спрямовували всі податки, зібрані на території України. Головними джерелами грошових надходжень були продрозкладка, одноразовий податок на капітал, рухоме і нерухоме майно (за постановою від 15 січня 1918 р.), контрибуції. Інфляція досягла катастрофічних розмірів. Протягом 1918 р. - липня 1920 р. зі збільшенням грошової маси в обігу в 54 рази її реальна цінність зменшилася в 17 разів, а купівельна спроможність у 907 разів.

Державний контроль за трудовими ресурсами передбачав введення трудових повинностей для осіб від 16 до 55 років, що набуло всезагального характеру.

Наслідком громадянської війни та політики "воєнного комунізму" стала економічна та політична кризи. Політика побудови соціалізму без ринку і товарів на основі загального планування та обліку зазнала краху. В Україні в 1920 р. обсяги валової продукції промисловості становили лише 10 %, а сільського господарства - 60 % порівняно з 1913 р. Були зруйновані залізниці, галузі важкої промисловості. Наприклад, виробництво чавуну зменшилося на 0,5 % від довоєнного рівня, сталі - на 1,7, продукції машинобудування - на 4, цукру - на 4,4 %. Посівні площі, порівняно з 1913 p., також зменшилися на 15%, врожайність - на 27-38, валовий збір зерна - на 38,5 %. Від голоду, який охопив у 1921-1922 p.p. південні губернії України, померло близько 1 млн. осіб.

Перестали діяти такі економічні регулятори, як ринок, гроші, прибуток, матеріальна зацікавленість. Порушився товарооборот між містом і селом. Знецінилися гроші та зросли ціни. Функції грошей виконували різні дефіцитні товари: сіль, сірники, мило, цукор тощо. Інфляція досягла значних розмірів. Національний дохід перерозподілявся на користь спекулянтів і великих виробників.

Проявом внутрішньополітичної кризи були страйки у містах, повстання селян на Донеччині, Полтавщині та Катеринославщині.

Для розвитку в мирних умовах, організації відбудови народного господарства та продовження становлення соціалістичної економіки потрібно було змінити економічну політику. В грудні 1920 р. у Росії ухвалено план ГОЕЛРО - перший перспективний народногосподарський план, що передбачав перехід до інтенсивного розвитку народного господарства на базі електрифікації, перебудову економіки на соціалістичній основі. Сучасні економісти визначають його як утопію, оскільки були необхідні щорічні видатки протягом 10-15 років в обсязі 1 трлн золотих рублів, яких держава не мала.

У березні 1921 р. на X з'їзді РКП(б) було ухвалено рішення, що започаткувало перехід до нової економічної політики.