Економічний розвиток західноукраїнських земель

У західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, відміна кріпацтва також відкрила шлях до розвитку товарно-грошових відносин та ринку, становлення вільного підприємництва і формування ринку робочої сили, що, у свою чергу, забезпечило передумови для зростання товарності сільськогосподарського виробництва як у панських, так і у селянських господарствах.

Сільське господарство залишається провідною галуззю цих земель. Умови реформи 1848 р. забезпечили збереження великого землеволодіння, яке складало більше 40 % у Галичині та Буковині і 70 % у Закарпатті. Проте, зберігши на деякий час за собою такі величезні земельні угіддя, з часом великі землевласники починають втрачати свої позиції, їх земельні володіння починають переходити у власність підприємців, різних компаній, банків, багатих селян. Тисячі панських фільварків почали здавати в оренду представникам торговельного та лихварського капіталу.

Одночасно посилюється диференціація селянських господарств, їх подрібнення; дедалі більше селянських господарств належать до категорії найбідніших, земельна власність яких не перевищувала 6 га. Дедалі більше селянських земель опиняється в руках лихварів (наприкінці ХІХ ст. у руках лихварів опинилася майже четверта частина селянських земель у Галичині та до половини земель у Закарпатті). Придушували селянське господарство і податки, які були надзвичайно високими, як прямі (поземельний, який за 50 років зріс майже на 70 %), так і непрямі. У краї посилювалося аграрне перенаселення.
Щоправда, спостерігаються й деякі позитивні зрушення. Так, з метою підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва, насамперед у великих маєтках, а потім і в заможних селянських господарствах, почалося впровадження більш досконалого реманенту, сучасних сільськогосподарських машин. Удосконалюються і методи організації господарства, застосовуються прогресивні системи сівозмін замість традиційного трипілля, зростає використання органічних і штучних добрив, провадяться дренування ґрунтів та меліоративні роботи.

Ці заходи підтримуються поширенням агротехнічних знань: з’являються перші агротехнічні школи (сільськогосподарська школа в Дублянах поблизу Львова та ін.), активізує свою діяльність створене ще у 1840 р. Господарське товариство у Львові, почала видаватися сільськогосподарська література.
Зростаючі ринкові відносини вимагали відповідних інституцій. У другій половині ХІХ ст. створюється цілий ряд банків, які забезпечували, перш за все, великі земельні господарства: Крайовий банк, Рільничо-кредитний заклад, Буковинський задатковий банк, Дрібновласницький державний іпотечний банк та ін.

Еволюція сільського господарства в напрямку до ринку в панських маєтках відбувалася значно швидше, ніж у селянських господарствах, які продовжували у своїй більшості зберігати напівнатуральний характер, що було зумовлено надзвичайно малими розмірами багатьох із них. Для покращання становища в багатьох регіонах Західної України створювалися постачально-збутові кооперативи, за допомогою яких селянське господарство втягувалося у ринкові відносини. Напередодні Першої світової війни в Галичині діяло близько 1,3 тис. кооперативів, більшість з яких були об’єднані в союзи: Крайовий ревізійний союз у Львові (йому через спеціалізовані кооперативні союзи було підпорядковано близько 600 низових кооперативних організацій), Руський ревізійний союз (до 100 низових колективів), а також кілька сотень українських кооперативів, не об’єднаних у ці союзи. Кооперативні спілки не лише скуповували продукцію селянських господарств, але й постачали їм добрива, машини, сортове насіння, сприяючи тим самим підвищенню їх продуктивності та залучаючи до ринку. Не менш важливу роль відіграє й кредитна кооперація, основним завданням якої був захист селянина від лихваря.
Зміни, які відбуваються в аграрному секторі, перебудова організації сільськогосподарського виробництва сприяє підвищенню врожайності зернових (на 20—25 %), розширенню посівних площ, зростанню валової продукції землеробства. Але через зростання кількості населення, зайнятого в сільськогосподарському виробництві (протягом другої половину ХІХ ст. вона зросла у 2,7—2,9 рази), продуктивність праці не лише не зростає, а навіть знижується. Зростання аграрного перенаселення зумовлює зубожіння основної маси селянських господарств, усе більше селянських господарств опиняється на межі розорення.

Шукаючи кращої долі, значна частина селян Західної України, починаючи з 90-х років ХІХ ст., емігрує в інші країни (США, Канаду, Бразилію, Аргентину), а також у Наддніпрянську Україну і на Балкани. До початку Першої світової війни звідси виїхало близько 1 млн. осіб. Але, незважаючи на активні еміграційні процеси, істотного покращання ситуації в західноукраїнських землях досягти не вдалося. Там зростала армія безробітних та жебраків, сільське населення дедалі пауперизувалося.

Кінець ХІХ ст. характеризується становленням фабрично-заводської промисловості в західноукраїнських землях. Щоправда, скасування кріпацтва, на відміну від Наддніпрянської України, а також інших регіонів Австро-Угорської імперії, не викликало істотного пожвавлення в промисловості. І в наступні роки найбільш поширеними залишаються дрібні, напівкустарні підприємства. Недостатній розвиток промисловості в західноукраїнських землях у пореформений період можна пояснити як відповідною політикою австрійського уряду, що позбавив галицьку промисловість тих пільг, якими користувалися підприємці інших земель імперії, так і практичною відсутністю власних підприємців та достатніх капіталів, необхідних для розвитку великої капіталістичної промисловості. Нарешті, західноукраїнські землі залишалися ринком збуту для більш розвинених австрійських провінцій.

В останній третині ХІХ ст. у промисловості західноукраїнських земель відбуваються істотні зміни. У зв’язку із розробкою нафтових родовищ Прикарпаття тут отримують розвиток хімічна промисловість, особливо переробка нафти та озокериту. Експорт продукції нафтопереробки починає помітно переважати її імпорт. Отримує в цей період деякий розвиток і машинобудування та металообробка, що пов’язано з будівництвом залізниць. У Львові, Перемишлі, Станіславі (сучасний Івано-Франківськ) відкриваються великі майстерні для ремонту паровозів та вагонів, де вже у 1870 р. працювало понад 700 осіб. Крім того, у Східній Галичині того часу налічувалося близько 10 відносно великих машинобудівних підприємств, на яких виконувалися не лише ремонтні роботи, але й виготовляли сільськогосподарський реманент, а також обладнання для млинів та ґуралень. Проте ці підприємства лише незначною мірою задовольняли потреби власне галицького ринку, в основному машини та їх деталі імпортувалися з інших країв Австрійської імперії. Напередодні Першої світової війни машинобудівні підприємства Західної України виробляли залізничні і трамвайні вагони, парокотлове й насосне устаткування, продовжували виготовляти сільськогосподарські машини, але продукція їх переважно споживалася на місці.

Активне залізничне будівництво, яке розгорнулося в Європі, у тому числі й у Австро-Угорщині у другій половині ХІХ ст., відкрило Галичину для господарського використання її як сировинної бази (промислової та сільськогосподарської) більш розвиненими краями імперії. Уже наприкінці 60-х років у західні регіони у значних обсягах вивозили зерно, худобу, шкіру, льон, коноплі, вовну тощо. Майже вся ця сировина поверталася знову до Галичини у вигляді готових виробів — тканин, одягу, взуття, паперу, меблів тощо. Таким чином, західноукраїнські землі перетворилися у внутрішню колонію Австрії, ринок збуту та джерело сировини для австрійської метрополії, з кожним роком набираючи більш виразних рис.

Досить активно розвивається у краї фабричне виробництво в галузях видобувної промисловості та первинної переробки сировини (нафтодобувна, озокеритна, соледобувна, а також паперова, тютюнова, цегельна промисловість тощо). Досить велику роль відіграє у краї іноземний капітал, який вкладається, перш за все, у борошномельну, лісопильну та нафтово-озокеритну промисловість.
70—80-ті роки ХІХ ст. характеризуються досить швидким розвитком лісопильної промисловості, що пояснюється великим попитом на пиломатеріали в Західній Європі, а забезпечується наявністю величезних лісових масивів у краї. Іноземці, переважно німці, охоче скуповують ліси у їх власників, засновують тартаки, лісоматеріали з яких ідуть на Захід. Лісопильне виробництво належало кільком великим фірмам; найбільшим підприємцем у цій галузі був П. фон Подгарн.

У тих же 70—80-х роках розпочинається переобладнання нафтовидобувної промисловості, промисли оснащуються сучасними буровими установками, буріння свердловин досягає досить великих глибин, чого не можна було зробити ручним способом. У результаті видобуток нафти на кінець 80-х років зростає більше ніж удвічі. Розвивається й переробка цієї сировини. На початку ХХ ст. нафтові промисли Прикарпаття майже повністю опинилися в руках іноземних інвесторів (англійців і німців), що у травні 1912 р. об’єдналися в один великий концерн, який зосередив у своїх руках 1/3 видобутку нафти Бориславсько-Тустановицького басейну, володів усіма нафтопроводами цього басейну і чотирма (із семи існуючих) нафтоперегонними заводами.
Однак інші галузі промисловості розвивалися дуже повільно, не витримуючи конкуренції імпортної продукції. Навіть ті галузі, які мали достатньо потужну сировинну базу в регіоні, притіснялися дешевшими та якіснішими імпортними товарами (цукор, шкіряні вироби та ін.). Але певні виробництва на початку ХХ ст. отримали деякий розвиток — наприклад, цегляне виробництво, в якому збільшується кількість механізованих заводів; виробництво паперу, фарб, мила тощо. Проте промисловість західноукраїнських земель розвивалася досить слабко, однобоко. До самого розпаду Австро-Угорської імперії ці землі залишалися внутрішньою колонією, аграрним, сировинним придатком та ринком збуту фабричної промисловості центральних провінцій імперії.
Отже, у складі двох імперій економіка українських земель продовжувала зберігати колоніальний характер; незважаючи на величезні природні багатства і працьовитість народу, становище основної маси населення залишалося надзвичайно тяжким.