Розвиток сільського господарства, реформа П. Столипіна

На початку ХХ ст. складаються більш сприятливі умови для розвитку кредитної кооперації завдяки впровадженню “Положення про заклади дрібного кредиту” (1895). Воно давало змогу поруч з ощадно-позичковими товариствами, які надавали лише короткотермінові кредити, створювати кредитні кооперативи, які, отримавши позичку в державному банку на створення основного капіталу, відкривали можливість для селянства отримувати довготермінові кредити під купівлю землі, її оренду, придбання сільськогосподарського реманенту, худоби. Перше товариство такого типу було створено в середині 90-х років ХІХ ст. у с. Іванківці Прилуцького повіту Полтавської губернії. Слід зазначити, що процес створення товариств такого типу відбувався достатньо швидко, а в українських землях на 1915 р. їх чисельність складала майже 20 % усіх зареєстрованих у Російській імперії.
Поширення кредитних товариств обумовило необхідність утворення їх спілок. В Україні перша така спілка виникла у 1901 р. у м. Бердянську, в 1903 — у м. Мелітополі. У 1905 р. створено кредитну спілку в с. Дзенгелівці (Київська губер.), яка швидко перетворилася на Київську кредитну спілку — Союзбанк. Союзбанк отримав не лише організаційно-ревізійні функції, але й право на банківський кредит. Напередодні Першої світової війни Союзбанк став організаційним та фінансовим центром не лише Київської, але й ряду сусідніх губерній; його обороти перевищували обороти всіх місцевих кредитних спілок Російської імперії. У 1918 р. на українських землях налічувалося вже 43 такі спілки, основний капітал яких становив майже 8,5 млн крб.

Набули розвитку також і сільські споживчі товариства. До їх функцій включалося не лише забезпечення селян необхідними товарами, але й збут сільськогосподарської продукції. Займалися вони також створенням на селі відділів сільськогосподарських машин, бібліотек або читалень; вони влаштовували лекції для селян, курси підвищення аграрних знань. Цей вид кооперації об’єднувався у спілки. В 1908 р. було створено Київську спілку споживчої кооперації, яка за два роки об’єднала діяльність 220 споживчих товариств Київщини, Поділля, Чернігівщини та Волині.

Саме в Україні виникають і набирають поширення виробничі кооперативи. Добре відомі сільськогосподарські виробничі артілі М. Левитського, перша з яких була створена у 1894 р. у його рідному селі Федварі на Херсонщині; слідом за нею подібні артілі виникають у Катеринославській, Київській губерніях. Автор типового статуту таких артілей, “артільний батько” М. Левитський переконував, що “поодинці неможливо вибитися зі злиднів”, не можна зміцнити господарства та вести його раціонально в умовах селянського малоземелля, отримати кредити, протистояти неврожаям, а тому необхідно “одвикати від ворогування один з одним, учитись братерського життя, взаємної помощи та любови, ... порішили об’єднатися вмісті в одно товариство і заснували хліборобську артіль...”.

Щоправда, помітного впливу на стан сільського господарства виробничі артілі М. Левитського не зробили, адже проіснували вкрай недовго, більше двох-трьох років. Власне, як стверджує Л. Горкіна, “єдиним спонукальним мотивом для організації в артілі, в основному, маломіцного малоземельного українського селянства була крайня потреба в грошах. Артільна організація надавала можливість одержати позики, забезпеченням яких служили артільні засіви на заорендованій землі”. Така зовнішня допомога надавала можливість селянському господарству дещо поліпшити своє становище, придбати деякий реманент, худобу, після чого артіль, як правило, розпадалася.
Отже, спроби покращити організацію селянського господарства через запровадження його кооперативної організації в умовах зростаючих ринкових відносин, дали позитивні результати, але не у формі виробничого кооперування, а в інших формах кооперації — кредитній, збутовій, споживчій. Та в цілому ситуація на селі залишалася складною, аграрне питання продовжувало залишатися надзвичайно гострим і потребувало свого вирішення. Спробу розв’язання його певною мірою підштовхнула революція 1905—1907 рр.
Розробку нової аграрної реформи розпочав С. Ю. Вітте ще напередодні революції. Розуміючи, що ефективність економіки, перш за все, залежить від ємності внутрішнього ринку, а розширити його можливо лише за рахунок збільшення купівельної спроможності основної частини населення — селянства, що є можливим лише за умови поширення приватного, а не общинного землеволодіння, він розпочинає роботу над створенням власної концепції аграрної перебудови. Йому навіть вдається прийняти закон про відміну кругової поруки селян. Під його ж головуванням у 1902 р. створюється “Особлива нарада для визначення потреб сільського господарства” з метою перегляду законів “з селянського питання”, прийнятих 1861 р., щоб “встановити приватну власність на селі”. Необхідність такого перегляду, на його думку, була викликана загальним зубожінням села, падінням платоспроможності селянства, зростанням революційних настроїв на селі. Проте довести до кінця цю справу йому не вдалося, і реформу проводить уже його наступник — П. А. Столипін, ім’я якого вона й отримала.
Проведенню реформи передують деякі заходи. У травні 1906 р. представники дворян-землевласників на своєму з’їзді запропонували П. Столипіну, тоді ще міністрові внутрішніх справ, дозволити селянам вільно виходити з громади, продавати свої наділи, заохочувати вільне переселення на вільні землі. На цей момент уже було оголошено про відміну з 1 січня 1907 р. викупних платежів колишніх поміщицьких, удільних та державних селян.

Але безпосереднє здійснення реформи розпочалося після опублікування 9 листопада 1906 р. указу “Про доповнення деяких положень діючого закону стосовно селянського землеволодіння та землекористування”. Суть цього указу полягала у відміні закону 1893 р. про непорушність громади. Всі громади ділилися на дві категорії: ті, де переділів землі не було протягом останніх 24 років, і ті, де переділи громадських земель мали місце. Селяни першої категорії громад відразу проголошувалися власниками землі, незалежно від їхнього бажання. Селяни ж другої категорії громад отримували право укріпити землю, що знаходилася у їх користуванні, як особисту власність домовласника, але при цьому необхідною була згода 1/3 селянських дворів. До того ж селянин отримував право закріпити за собою не лише надільну норму, але й наявні надлишки, за які повинен був заплатити громаді за викупними цінами, значно нижчими ніж ринкові на той момент і у 2—3 рази нижчими, ніж ті, за якими громада внесла викуп казні. При цьому наділ ставав власністю не родини, а окремого домовласника.

Указ ще мав пройти затвердження в державній Думі, але його відразу почали втілювати у життя. Остаточне ж затвердження указу Думою відбулося лише 14 червня 1910 р., після чого він повністю набув чинності. У травні 1911 р. було видано “Положення про землеустрій”, за яким широко провадилися землевпорядкувальні заходи з ліквідації черезсмужжя шляхом створення хуторів та відрубів. Створення хуторів означало, що всі землі, які належали одній родині, зводилися в одну ділянку, на яку переносилася й садиба. За відрубного ж землеустрою польові землі зводилися в 1—2 ділянки, але садиба залишалася в селі. Влаштування хуторів та відрубів на надільних землях відбувалося шляхом розподілу всієї землі або між усіма дворами села, або шляхом виділення окремих дворів у тих випадках, коли більшість селян відмовлялася переходити на хутірські та відрубні ділянки.
В Україні набули поширення хутірські господарства, що можна пояснити як традиціями, так і існуванням подвірного землекористування; в інших регіонах Російської імперії більш поширеними були відруби. Згідно з законом від 14 червня 1910 р. в індивідуальну власність перейшли землі від 48 до 51,7 % у Правобережній, від 34,2 до 42 % — у Степовій та від 13,8 до 16,5 % — у Лівобережній Україні. Протягом 1906—1913 рр. в Україні було створено 226 тис. хутірських господарств. При цьому правом виходу з громади скористалися, в основному, дві категорії селян: бідняки та заможні, причому питома вага бідняків була переважною. Вони, як правило, укріпивши свій наділ, переселялися в місто або на нові землі за Урал. Деякі з них уже давно не були домовласниками, жили в місті й укріплювали свій наділ лише для того, щоб продати його. Їхні землі купували не лише заможні селяни, але й середняки, а також громада. При цьому кількість проданих та куплених земель розподілялася приблизно однаково: на 100 селян-продавців припадало 95,6 селян-покупців.
Парадоксальним було те, що найзаможніші селяни-куркулі не завжди надавали перевагу виходу з громади, адже набагато вигіднішим для них було зберігати її та тримати в кабалі сусідів-“общинників”. До того ж указ передбачав обмеження, за якими дозволялося скуповувати не більше 4—6 наділів, тобто землі, що припадала на одну “ревізьку” душу (особу чоловічої статі від 12-річного віку). Після купівлі землі у більшості (55,3 %) селян було менше 15 десятин на двір, у 30,3 % — 15—25 десятин, а у 14,4 % — більше 25 десятин. Причому господарства, в яких було 15 і більше десятин, здебільшого не застосовували найманої праці. З метою попередження спекуляцій землею указ передбачав заборону продажу землі селянам та іноземцям.
Надзвичайно велику роль у проведенні аграрної реформи відіграв Селянський поземельний банк. Банк значно активізував свою діяльність, скуповуючи поміщицькі землі та перепродаючи їх селянам за пільговими умовами, проводячи посередницькі операції, спрямовані на збільшення селянського землеволодіння. Він збільшив кредит для селян, значно здешевивши його. Банк платив більший відсоток за своїми зобов’язаннями, ніж платили йому селяни, різниця ж покривалася субсидіями з бюджету, які у 1906—1917 рр. складали 145,5 млн. крб. Селянський банк надавав селянам позички під купівлю землі терміном на 55,5 року; за час реформи таких позичок було надано більше, ніж на 1 млрд. крб.

У 1906—1913 рр. за сприяння банку селяни придбали 8460,4 тис. десятин землі, тобто більше, ніж за попередні 23 роки його існування (8275,9 тис. десятин). Банк активно впливав і на форми землеволодіння: для селян, що купували землю в одноосібну власність, плата була нижчою. У підсумку, якщо до 1906 р. основну масу покупців землі становили колективи селян, то до 1913 р. 79,7 % покупців складали одноосібні господарі.

Особливе місце у Столипінській аграрній реформі посідає переселенська політика. З метою скорочення соціальної напруги та аграрного перенаселення уряд сприяє переселенню за Урал близько 3 млн. осіб, з яких більше 1 млн. з України. Переселенці отримали більше 31 млн. десятин землі, завдяки їм населення Сибіру за 1906—1913 рр. зросло на 153 %, посівні площі — на 80 %. Переселенці отримували певні пільги, у тому числі звільнення від податків на п’ять років, безвідсоткові позички від Селянського банку в розмірі від 100 до 400 крб. з відстрочкою сплати на три роки; хлопці на ті ж три роки отримували відстрочку від служби в армії; за рахунок держави на нових землях будувалися залізниці, водосховища, криниці. Проте фінансова підтримка була явно недостатньою, переїзд організовано погано, багато людей загинуло, частина не змогла пристосуватися до суворих сибірських умов. Приблизно 1/6 частина переселенців повернулася в Європейську частину Російської імперії.
Проте, незважаючи на низку недоліків, наслідки реформи для України були досить успішними. Формування фермерського хутірського господарства (а на хутори в українських землях переселилася майже половина всіх селянських господарств) стимулювало подальший розвиток ринкових відносин, ширше використання сільськогосподарських машин і штучних добрив, зумовлювало зростання товарності селянських господарств і розширення внутрішнього ринку. Зростає частка селянських посівів, посівна площа в українських губерніях з 1910 до 1913 р. зростає на 900 тис. десятин і становить майже 23 млн. десятин; 1913 р. тут було отримано найбільший валовий збір зерна — 1200 млн. пудів. Третина всієї продукції сільського господарства продавалася як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. У зовнішньоторговому балансі Російської імперії частка України становила понад 25 %, у тому числі понад 40 % вивозу зернових.

Але в цілому ситуація в аграрному секторі поліпшилася мало. Значна кількість бідняцьких господарств залишалася малопродуктивною і малотоварною; урожайність зернових — низькою (за різними культурами від 9 до 10 ц з га). Майже не зачепила Столипінська реформа і поміщицьких землеволодінь: у руках поміщиків у 1914 р. залишалося понад 10 млн. десятин землі, переважно у великих землевласників (близько 5 тис. поміщиків володіли в середньому по 1600 десятин землі). У таких умовах, незважаючи на заходи з переселення, соціальна напруга в українському селі майже не знизилася.