Нова економічна політика та її здійснення в УРСР

Поява нової моделі господарювання зумовлена внутрішньою політичною та економічною кризою радянської влади, несприятливими зовнішньополітичними умовами. У грудні 1922 р. Українська PCP стала федеративною складовою Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що фактично призвело до втрати економічної незалежності. Економічний розвиток УРСР визначався союзним законодавством, продовжувалась практика його дублювання українським урядом.

Нова економічна політика (НЕП) в офіційних радянських джерелах трактувалась як економічна політика перехідного періоду, спрямована на побудову соціалістичної економіки. Її основою була концепція переходу до соціалізму через державний капіталізм і адміністративно-ринкову систему господарювання. Однак, у керівництві партії та країни, зокрема після смерті В.І. Леніна, переважала думка про тимчасовість використання ринкових методів господарювання і потребу максимального збереження господарського механізму періоду "воєнного комунізму".

У сучасній історико-економічній літературі НЕП тлумачиться як система свідомо здійснюваних заходів, спрямованих на розвиток товарно-грошових відносин, що була єдиною перспективною державною політикою. Модель НЕПу передбачала одночасне формування планової системи і ринкових відносин. Однак поширена думка, що в період НЕПу ринку, в традиційному його розумінні (вільна конкуренція), не було. В економіці домінував державний сектор, господарський розрахунок діяв в обмеженій формі, денаціоналізація охопила незначну частину господарських об'єктів. Використання товарно-грошових відносин вважали головним способом економічного подолання капіталізму. Фактично застосовували важелі несумісні за змістом із соціально-економічною моделлю, що передбачала суспільну власність, плановість, державне регулювання.

Історія господарської моделі НЕПу має два етапи. На першому етапі в СРСР протягом 1921-1925 господарських років було відбудовано народне господарство, формувалися і розвивалися ринкові відносини, економічні методи управління економікою. На другому етапі (1925-1928 рр.) відбувся процес відмови від концепції ринкової економіки і згортання ринкових відносин. Основу економічної політики становила програма індустріалізації народного господарства, завдання якої полягало у побудові соціалістичної економіки та утвердженні Радянського Союзу у світовому господарстві. Це було початком формування економічної системи, що визначається як командно-адміністративна.

Перехід до НЕПу започаткувала податкова реформа в сільському господарстві, ухвалена X з'їздом РКП(б) у березні 1921 р. у вигляді постанови «Про заміну розкладки натуральним податком». 24 травня 1921 року Раднаркомом УСРР від 24 травня 1921р. видано декрет про його норми і розмір. Загальна сума податку становила 126 млн. пудів зерна, замість 180 млн. Податок визначався як частина відрахувань від виробленої продукції залежно від урожаю, матеріального становища, чисельності членів сім'ї та інших показників, що характеризували господарство. Обсяг податку встановлювали до сівби і він мав диференційований характер: для бідних селян його зменшували або скасовували. Залишкову продукцію дозволялося реалізовувати в межах безпосереднього обміну на промислові товари. Однак обмін перетворився на торгівлю, що зумовило потребу у визнанні товарно-грошових відносин і торгівлі як форми їх реалізації. Продовольчий податок спочатку накладали на 18 видів продуктів сільського господарства (зерно, м'ясо, вовну, мед, насіння олійних культур тощо). У березні 1922 р. запровадили єдиний натуральний податок, що вираховувався у хлібних одиницях. Крім цього податку, селяни сплачували інші загальнодержавні (трудгужподаток, подвірний, грошовий, єдиний) та місцеві податки. Тому в травні 1923 р. ввели єдиний сільськогосподарський податок за прогресивною шкалою, частину якого сплачували грішми. З січня 1924 р. його сплачували лише у грошовій формі.

Унаслідок посухи 1921 р. було зібрано 45 млн. пудів зерна, або 25 % від довоєнного збору. Голод 1921-1923 рр. на Півдні України (також у Поволжі, Північному Кавказі) охопив понад 3 млн. осіб. Хлібний дефіцит південних губерній у 1921/1922 г. р. становив майже 25 млн. пудів зерна, проте з України було вивезено 27 млн. пудів.

У сільському господарстві Цивільний кодекс (грудень 1922 р.) закріпив державну власність на землю. Селянські господарства володіли землею на умовах користування, зберігаючи приватну власність на інші засоби виробництва. Дозволялися оренда землі та сільськогосподарської техніки, наймання робочої сили. Стратегічним завданням аграрної політики радянської влади було створення соціалістичного сільського господарства, яке розглядалося як велике колективне індустріальне виробництво (промислового типу). Тактичні завдання проголошували вільний вибір форми землекористування, підтримку агропросвітницької діяльності, розвиток кооперації як засобу поступового переходу селян до колективних форм господарювання.

Сільськогосподарське виробництво відбудовувалося на базі дрібнотоварного селянського господарства. Збільшилася кількість радгоспів, у 1925 р. їх налічувалося 1122 із земельною площею 778,6 тис. га. Держава активно сприяла розвиткові сільськогосподарської кооперації, яка в 1921 р. відокремилася від споживчої. У 1922 р. створено Всеукраїнський центр сільськогосподарської кооперації - "Сільський господар" (м. Київ). У 1924 р. до складу сільськогосподарської кооперації входили універсальні кооперативи, спеціалізовані та виробничі у формі комун, артілі і товариств із спільного обробітку землі (ТСОЗ), машинно-тракторні товариства. Кількість виробничих кооперативів у 1925 р. становила 6352, з них артілей - 68,5 %. Загалом сільськогосподарська кооперація об'єднала 30 % селянських господарств. Працювало 401 сільськогосподарське культурно-просвітницьке товариство, об'єднане у 64 спілки.

Техніко-технологічний рівень сільськогосподарського виробництва залишався доіндустріальним. Не маючи змоги організувати господарство, 94,2% селянських господарств з посівною площею до 2 дес. здавали землю в оренду, селяни йшли на річні та сезонні заробітки, працювали за наймом у сільському господарстві. Однак товарність сільського господарства залишалась низькою - 22,9 % від валової продукції зерна.

Принципи НЕПу у промисловості визначалися “Наказом Ради Народних Комісарів про впровадження в життя початків нової економічної політики” від 9 серпня 1921 р., та постановою Ради Праці і Оборони (РПО) від 12 серпня 1921 р. “Основні положення про заходи по відбудові великої промисловості й піднесенню та розвитку виробництва”. В УСРР відповідні законодавчі акти були прийняті РНК УСРР 30 серпня і 21 жовтня 1921р. Ці документи визначали основні положення перебудови державної промисловості. Вся промисловість ділилась на три групи підприємств. До першої зарахували ті, які держава залишила в своєму управлінні. Це були технічно оснащені, найбільш придатні до налагодження виробництва підприємства, а також ті, що були життєво необхідні державі. До другої групи належали підприємства, які позбавлялися державного постачання і здавалися в оренду кооперативним організаціям або приватним особам. Підприємства, що не входили в ці групи , закривалися.

Запровадження НЕПу у промисловості розпочалося з переведення державних підприємств на самофінансування та господарський розрахунок.

Було зміцнено державну форму власності та державний сектор економіки. Проведено радикальну перебудову системи управління економікою і сформовано єдину систему соціалістичного планування, яка враховувала ринкові відносини. Вищими господарськими органами були Рада праці та оборони і Державна загально-планова комісія (Держплан). Ліквідовано головкомівську систему управління промисловістю, у травні 1921 р. ВРНГ реорганізована в Комісаріат промисловості. В його складі замість галузевих і функціональних управлінь створені Головне економічне управління з плановою комісією (Промплан), Центральне управління державною промисловістю, Центральне фінансово-комерційне управління та Центральне управління обліку і статистики. В Україні у вересні 1921 р. сформовано Державну планову комісію (Укрдержплан). У 1924/1925 рр. уперше розроблено зведений річний план розвитку промисловості. Питання планової роботи були головними в діяльності центральних державних органів.

Зберігали свої функції губернські ради народного господарства. Протягом 1921-1923 рр. основною формою управління вважалися трести - виробничі об'єднання промислових підприємств, що утворювалися з однорідних підприємств за територіальною ознакою або комбінувалися за виробничо-територіальним принципом. Трести працювали на госпрозрахунку, до кінця 1922 р. вони об'єднали 90 % державних підприємств. У результаті трестування промисловості наприкінці 1922 р. діяло 24 республіканські підприємства із 433 та 36 губернських трестів. З утворенням СРСР передбачався поділ промисловості і трестів на об'єкти союзного, республіканського та місцевого підпорядкування. Діяльність трестів жорстко регламентували державні економічні органи.

Щорічні темпи зростання промислового виробництва становили в 1922/1923 р.р. 45 %, у 1924/1925 рр. - 68 %. Однак промисловість УСРР у 1924/1925 р.р. досягла лише 48,2 % від рівня 1913 р. Функціонували лише 11 металургійних заводів (61 % від довоєнної кількості). Чисельність промислових робітників (496,4 тис. осіб) досягла рівня 1913 р. У структурі матеріального виробництва в 1924/1925 співвідношення між промисловістю і сільським господарством становило 37 %: 67 %.

УСРР була головним виробником сільськогосподарських машин (56,7 %) у СРСР. Почали випускати трактори на зразок "Запорожець" і "Комунар". Було відновлено діяльність 6 суднобудівних заводів (28,4 % від загальносоюзного валового виробництва цієї галузі), а також потягобудування, розвивалося верстатобудування, електротехнічна промисловість. Було відбудовано транспортну галузь. Вантажообіг залізниць досяг 75 % від показників 1913 р. З'явилися автомобільний і авіаційний транспорт. Діяли авіалінії Харків - Москва, Харків - Мінеральні Води.

До найважливішого джерела фінансових засобів належали капітальні вкладення із загальносоюзного бюджету, суворе заощадження, внутрішньопромислове нагромадження.

У 1924-1925 р.р. в Україні переважав соціалістичний сектор (державна і кооперативна промисловості). У державній промисловості працювало 56,4 % підприємств і 93 % основних фондів, що виробляли 86 % валової продукції, у кооперативній - 20,3 % підприємств, які виготовляли 7 % продукції.

Відновлено приватну власність та підприємництво в обмеженій формі. У грудні 1921 р. держава припинила одержавлення невеликих підприємств, здійснила часткову денаціоналізацію невеликих і середніх підприємств, зокрема повернула їх колишнім власникам, дозволила приватне підприємництво у виробництві товарів народного споживання та побутових послуг, створила спрощену дозвільну систему. Кожен громадянин мав право створити кустарне або промислове підприємство і наймати до 20 робітників. У СРСР у середині 1920-х років частка приватного сектора в промисловому виробництві становила близько 25%, в Україні - 7 %.

Розвинувся державний капіталізм шляхом оренди, концесій (оренди державних підприємств іноземними фірмами на основі угоди) та спільних державно-іноземних підприємств. На них поширювалося радянське податкове законодавство. Плату здійснювали частиною отриманого прибутку (у вигляді виробленої продукції), іншу її частину могли реалізовувати за кордоном. У1925р. частка концесій становила 1 % від промислового виробництва СРСР, хоча, наприклад, у видобутку свинцю досягала 62 %, золота - 20 %, у виробництві галантерейних виробів - 22 %.

В Україні в 1925/1926 р.р. у приватному секторі було 493 підприємства (23,3 % від загальної кількості). В оренду було здано 5200 підприємств харчової, шкіряної та хімічної промисловості, майже одну тис. дрібних шахт Донбасу. Проте з 1924 р. кількість орендованих державних підприємств почала зменшуватись. У 1928 р. оренда була призупинена.

Відновлено торгівлю, яку вважали засобом налагодження економічних зв'язків між містом і селом, розв'язання продовольчої проблеми та джерел нагромадження капіталу для розвитку народного господарства.

З метою витіснення приватника з оптової торгівлі державні трести об'єднувалися в синдикати, які виконували постачальницькі, збутові та маркетингові функції, визначали ціни на гуртову продукцію. Поступово вони трансформувались в управлінські організації, які виконували функції головкомів. У 1922-1928 рр. у СРСР функціонувало 23 синдикати, котрі поширювали діяльність на Україну.

Держава зберігала монополію в зовнішній торгівлі. Відбувалася її лібералізація: укладали міжнародні торгові угоди, створювали спільні товариства для організації сировинного експорту-імпорту. В 1924/1925 р.р. частка України у загальносоюзному експорті становила 12,7 %, в імпорті - 12,4%. В експорті переважало вивезення зерна (43,3 %), продукції птахівництва (20,6 %) і виробів переробної промисловості (13,1 %).

В УСРР сформувалася ринкова інфраструктура. Велика мережа бірж, ярмарків, різноманітних торгових підприємств установлювала зв'язок державної промисловості із селянством. Протягом 1921-1925 рр. було відкрито 15 товарних бірж, найбільші з них - Харківська, Київська, Катеринославська та Одеська.

У 1921-1923 рр. створено радянську банківсько-кредитну систему. Державний банк СРСР виконував дві основні функції: 1) мобілізації грошових коштів для створення джерел кредитування економіки; 2) надання комерційних кредитів кооперації та іншим організаціям. У 1926 р. у СРСР налічувалось понад 60 банків. Їх діяльність контролювали Держбанк і Наркомфін СРСР. Банківська діяльність була ефективною, її рентабельність досягла 40 %. У 1922р. для обслуговування населення створили ощадкаси. Внески населення страхувалися від знецінення. Вони виплачувалися за курсом золотого карбованця, встановленого на день виплати. Загалом у 1925 р. кредитні ресурси УРСР становили 9-10 % від ресурсів СРСР (у 1914 р. - 17 % від ресурсів Російської імперії).

Відновлено грошову систему. Грошова реформа 1922- 1924 рр. відбувалась у два етапи. Протягом 1922-1923 рр. діяла система паралельного обігу двох грошових знаків: радзнаків випуску 1922 р. і 1923 р. та банківських білетів (золотих червінців). У листопаді 1922 р. Держбанк РРФСР розпочав емісію банківських білетів вартістю 1, 3, 5,10 і 50 червінців, які забезпечувались в обсязі 25 % золотом і на 75% іноземною валютою та дефіцитними товарами, короткостроковими векселями, іншими зобов'язаннями. Золотий вміст одного червінця (7,742 34 г чистого золота) відповідав 10 золотим рублям довоєнного періоду. Це була конвертована валюта, котру вільно обмінювали на іноземну за твердим курсом, ввозили і вивозили за кордон. Сфери обігу радзнаків і червінців поділялись: радзнаки використовували в селах, червінці - для кредитування промисловості та торгівлі, вони обслуговували грошовий обіг у містах. З метою вилучення великої кількості радзнаків провели дві їх домінації. Під час першої домівації 1 рубль, випущений у 1922 р., прирівнювався до 10 тис. колишніх рублів. Під час другої домінації 1 рубль, випущений у 1923 р., прирівнювався до 100 руб. випуску 1922 р., або 1 млн руб., що були в обігу до 1922 р. Червонець почав витісняти радзнаки.

У лютому 1924 р. грошова реформа завершилась. В обіг було випущено білети державної скарбниці вартістю 1, 2 і 5 руб. золотом. Білети прив'язувались до червінця (золота) за паритетом: 1 червінець дорівнював 10 рублів. Почали карбувати розмінні срібні та мідні монети. У березні 1924 р. заборонили емісію радзнаків, обмінявши їх за курсом: 1 руб. 1924 р. дорівнював 50 тис. руб. радзнаків 1923 р.

Таким чином, грошовий обіг обслуговували банківські білети (банкноти вартістю в 1,3,5,10,20 і 50 червінців, що становили основну частину грошового обігу в країні та котирувалися на валютних біржах світу), білети державної скарбниці вартістю до 1 червінця (1, 3 і 5 руб.), розмінні срібні монети вартістю 10, 15, 20, 50 коп. і 1 руб., мідні монети вартістю 1, 2, З і 5 коп.

Грошова реформа забезпечила єдину грошову систему в СРСР, яку регулював Держбанк. Було зупинено інфляційний процес, зміцнено економічні зв'язки між містом і селом, створено сприятливі умови для відбудови народного господарства, розвитку торгівлі, банківської та зовнішньоекономічної діяльності. Особливістю грошової реформи було те, що її проводили не використовуючи зовнішні кредити. Було відновлено систему золотодевізного (паперового) стандарту.

Визначено завдання фінансової політики. Створено нову податкову систему, основою якої були прямі та непрямі, загальнодержавні та комунальні податки. Податкова реформа охопила всі сфери господарства.

У промисловості й торгівлі протягом 1921-1922 рр. ввели промисловий податок із підприємств, закладів торгівлі та кустарних промислів. Він мав дві частини - патентний збір на право здійснення діяльності та зрівняльний, що стягувався з обороту. В липні 1923 р. для державних підприємств, кооперації І концесій було введено прибутковий податок в обсязі 8 % від чистого прибутку. З кінця 1923 p. промислові підприємства відраховували у державну скарбницю 70 % прибутків.

У 1922 р. для фізичних осіб ввели прибутково-майновий податок на основі прогресивної шкали, залежно від суми задекларованого доходу. В кінці 1923 р. до складу прибуткового податку входили основний за твердими ставками заробітної плати та прогресивний. Основний сплачували всі громадяни, крім чорноробочих, поденників, державних пенсіонерів, а також робітників і службовців із щомісячною заробітною платою менше ніж 75 руб. Прогресивний платили ті, хто отримував додатковий прибуток. У 1924 р. прибутково-майновий податок трансформували у прибутковий.

У 1921 р. введено акцизний збір на товари широкого вжитку та першої необхідності (продукти, одяг, взуття), горілку, тютюнові вироби, парфумерію. Поширилась система місцевих податків з нерухомості, вантажів, транспортних засобів, біржових угод, золотопромислових підприємств.

Бюджетна система СРСР згідно з Конституцією 1924 р. охоплювала: союзний бюджет, бюджети союзних і автономних республік, місцеві бюджети. В Україні вперше в 1922/1923 г. р. почали складати районні бюджети. У1924 р. сформувалася система місцевих бюджетів.

Відбулися певні зрушення в матеріальному добробуті трудящих. Тверда валюта була основою стабільності заробітної плати. У 1925 р. робітник отримував у середньому 18,3 руб., порівняно з 21,6 руб. у 1913 р. (84,4 % від довоєнного). Було встановлено 8-годинний робочий день, запроваджено страхування на випадок хвороби, допомогу безробітним.

Таким чином, упродовж 1921-1925 pp. відбудова народного господарства здійснювалася на основі використання товарно-грошових відносин і відновлення до певних меж приватного підприємництва при одночасному пануванні державного секторf економіки. Через податкову, кредитну, цінову та тарифну політику радянська влада контролювала всі сфери і галузі економіки. Такий підхід дав змогу подолати щорічні дестабілізуючі процеси: фінансову кризу 1922 p., кризу збуту 1923 рр. товарний голод 1924 p., зростання інфляції у 1925 р. Було поєднано особистий інтерес зі суспільним та забезпечено економічне піднесення.

На XIV з'їзді ВКП(б) у 1925р. і XV з'їзді ВКП(б) у 1927р. офіційно проголошено курс на індустріалізацію народного господарства, її розглядали як центральну ланку соціалістичного будівництва, процес переважаючого розвитку промисловості, зокрема галузей групи "А", формування аграрної економіки промислового типу, піднесення культурного і матеріального рівнів життя. Об'єктивна потреба індустріалізації пояснювалася такими чинниками:

- техніка, технологія та організація промислового виробництва залишалися на рівні 1913 p., відстаючи від середньосвітового на 15 років, і не забезпечували економічного піднесення;

- сільське господарство було дрібнотоварним і потенційно не відповідало потребам промисловості та продовольчій безпеці країни;

- необхідністю досягнення економічної незалежності;

- зміцненням обороноздатності країни.

Упродовж 1925-1928 p.p. у перший період соціалістичної індустріалізації господарство України залишалося аграрно-індустріальним. У структурі матеріального виробництва частка промисловості збільшилася із 37 % у 1924/1925 рр. до 48 % в 1926/1927 рр. Темпи розвитку промисловості порівняно із сільським господарством, збільшились утричі. За 1926-1928 pp. збудовано 408 і реконструйовано 421 підприємство. Щорічні капітальні вкладення у промисловість становили майже 50 % від загальносоюзної суми. У галузі важкої промисловості було вкладено 78 % від цих коштів. Темпи розвитку її галузей коливалася в межах 25-46 %. Перевага надавалася реконструкції та розширенню старих підприємств. У галузевій структурі промисловості частка галузей групи "А" становила 53,4 % в 1927/1928 р.p., порівняно з 47,1 % у 1913 р. Однак чорна металургія досягла лише 80-90 % від рівня 1913 р.

Уряд провадив політику активного витіснення приватного капіталу. Було підвищено тарифи на перевезення приватних вантажів, призупинено державне кредитування приватних підприємств, уведено в 1927 р. податок на надприбуток, заборонено надання приватним особам в оренду державних підприємств і поновлення старих договорів, зменшено кількість іноземних концесій.

У сільському господарстві переважало дрібнотоварне селянське господарство, що не відповідало вимогам індустріалізації (велике машинне виробництво), не забезпечувало промисловий розвиток і продовольчі потреби країни. Товарність сільського господарства становила лише 80,4 % від рівня 1913 p., а зерна - 25,6 % від виробленого. Кількість селянських господарств збільшилася до 5,1 млн. Відбувалося їх здрібнення, зменшення посівної площі. Без тяглової сили господарювали 39,6 % селянських дворів, без необхідних знарядь праці - 37,8 %.

Державна аграрна політика, визначена XV з'їздом ВКР(б) у 1927 p., спрямовувалася на підтримку сільськогосподарської кооперації, соціальна основа якої була бідняцько-середняцькою, та обмеження заможних господарств. Так, 1 жовтня 1929 р. кількість сільськогосподарських кооперативів становила 19 566, їх членами були 3,09 млн. селян, або 55,9 % селянських господарств. Поширились такі види кооперативів: спеціалізовані постачальницько-збутові (буряківничі, птахівничі тощо), кредитні, виробничі (колективні господарства - ТСОЗи, артілі, комуни). Кількість колективних господарств з 1925 р. по 1 квітня 1929 р. збільшилася майже втричі і досягла 14,5 тис, серед них 73,8 % становили ТСОЗи та 23,5 % - артілі. Вони об'єднували 285 тис. селянських дворів (5,5 % від загальної кількості) та 5,2 % земельної площі селянського користування, давали 10 % товарного зерна. В системі кооперації в 1928 р. було 3756 виробничих підприємств (цукроварні, борошномельні, масло-сирзаводи). Зростало значення радгоспів, яких у жовтні 1929 р. налічувалось 1040. Відносини між селянами і державою будувалися на основі контрактації (договорів), що передбачало постачання товарів виробничого призначення (техніки, насіння, добрив) і збут продукції.

Здійснювалася машинізація сільського господарства. У 1925 р. працювало 300 тракторів, за 1925-1928 рр. селяни отримали 9192 трактори. Селяни отримували кредити на придбання техніки.

Однією з найскладніших залишалася проблема нагромадження коштів для індустріалізації. Головними джерелами індустріалізації були прибутки від промисловості (25%), експорт зерна (2,4 млн. т., що було в 4 рази менше від дореволюційного), експропріація коштів із сільського господарства та галузей групи "Б" шляхом цінової політики порушення еквівалентності обміну, 10 державних позик, що залучили 320 млн. руб. коштів населення, обмеження заробітної плати робітників і службовців. У 1926 р. почались перебої з постачанням металу, промислових матеріалів і сировини. Товарний голод охопив споживчий ринок. Для регулювання постачання створили Комітет державних замовлень. Ринковий товарообіг почав замінюватися державним розподілом. Основними причинами цього були: невиконання планів хлібозаготівлі через незадоволення селян державними заготівельними цінами; невиконання експортних зобов'язань, що зменшило валютні надходження; зменшення обсягів промислового виробництва та капітального будівництва; швидке зростання попиту на внутрішньому ринку порівняно з пропозицією. Збільшення кількості робітників у промисловості та будівництві, зменшення в 1927 р. споживчих цін з одночасним зростанням номінальної заробітної плати робітників збільшили платоспроможний попит.

5. Економіка УСРР (УРСР) у роки довоєнних п’ятирічок (1928-1939 рр.)

Реформування економіки в умовах нової економічної політики привело не тільки до позитивних наслідків, а й до виникнення кризових явищ (товарний голод, інфляція, фінансова криза, нестача капіталів для реконструкції промисловості та інші). Тому радянська влада встала на шлях відмови від ринку, повернення до адміністративних методів.

Крім економічних протиріч, здійснення НЕПу дедалі більше виявило серйозні політичні та соціальні суперечності: швидка диференціація суспільства, поява безробіття, зростання соціальної напруги, а значить, і створення соціальної бази для відмови від ринкових відносин.

Безпосереднім приводом до демонтажу НЕПу стала хлібозаготівельна криза 1927-1928 рр. У січні 1928 р. почали застосовувати адміністративний тиск на тих селян, які не бажали продавати “надлишки” зерна державі за низькими закупівельними цінами. Поступово держава почала відроджувати надзвичайні заходи. У відносинах із селом держава замість закупівель на ринку в кінці 1927 р. почала застосовувати конфіскаційний принцип хлібозаготівель. В 1927 році для промислових підприємств було встановлено директивні плани. Трестівський госпрозрахунок, що охоплював, головним чином, сферу управління виробництвом, заміняли госпрозрахунком підприємств. 5 грудня 1929 р. ЦК ВКП (б) прийняв постанову “Про реорганізацію управління промисловістю”, за якої підприємства, а не трести, як раніше, оголошувалися основною ланкою управління. Фактично розпочалося здійснення галузевого принципу управління промисловістю. В роки першої п'ятирічки трести взагалі припинили своє існування. Вся велика промисловість УСРР перейшла у підпорядкування загальносоюзних наркоматів.

Новий господарський механізм ґрунтувався на централізованому плануванні, а не на економічних законах. У 1927 р. ХV з’їзд ВКП (б) проголосив відмову від ринку і перехід до планової економіки.

В умовах формування командно-адміністративних методів управління відбувалися зміни у фінансово-кредитній системі. На початку 30-х років був повністю витіснений капітал із різних секторів економіки, анульовані всі іноземні концесії.

Проведено податкову реформу. Було введено два основних види податків: податок з обороту й відрахування з прибутку. Але оскільки підприємства функціонували на основі обов’язкових планових завдань, то податки вже не здійснювали роль регулятора, а тільки забезпечували надходження до державного бюджету країни.

Протязгом 1930-1932 рр. фактично було покінчено з ринковими методами і в кредитній системі. Кредит було замінено централізованим фінансуванням. Усі операції по короткостроковому кредиту перейшли до Держбанку, який зосередив у свої роках 97% усього об'єму короткострокового кредитування.

Таким чином, утвердження адміністративної системи управління, директивний плановий розподіл ресурсів і продукції витіснили ринкові відносини.

Наприкінці першої п'ятирічки повністю сформувалась надцентралізована економіка, яка з незначними змінами проіснувала в СРСР до кінця 80-х років ХХ ст.

У роки довоєнних п’ятирічок велику увагу приділяли індустріалізації, тому що народне господарство в цілому передувало на доіндустріальній стадії розвитку. ХІV з’їзд партії (грудень 1925р.) проголосив курс на індустріалізацію – створення великого машинного виробництва та технічну реконструкцію народного господарства, здійснювану на найпрогресивнішій тоді енергетичній основі. Курс на індустріалізацію передбачив перетворення СРСР із держави , що ввозить машини, у державу, що їх виробляє, з аграрної – у промислову. Важливим завданням політики індустріалізації стало створення потужної оборонної промисловості.

У 1927 р. економісти почали розробку першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства (1928-1932 рр.). Він передбачив розвиток усіх регіонів країни та максимальне використання всіх ресурсів і з метою індустріалізації економіки. Керівництво країни взяло курс на прискорення темпів індустріалізації та колективізації сільського господарства, щоб створити матеріально-технічну базу соціалізму. Для проведення індустріалізації потрібні були великі кошти. Не маючи змоги отримати іноземні позики, радянська влада повинна була шукати внутрішні капіталонагромадження, серед яких можна виділити: перерозподіл грошових коштів з сільського господарства, легкої та харчової промисловості в важку; податки з населення; внутрішні позики; збільшення продажу горілки; експорт хліба, нафти, деревини, тканин та ін.; жорсткий режим економіки; експлуатація селян і робочого класу, використання праці в’язнів.

З погляду промислового розвитку перший п’ятирічний план розвитку народного господарства був дуже сприятливим для УСРР. Вона отримувала понад 20% загальних капіталовкладень, а це означало, що з 1500 нових промислових підприємств, запланованих спорудити в СРСР, 400 – в УРСР. Було створено електроенергетичну базу. Гордістю енергетичного будівництва став Дніпровський ГЕС у Запоріжжі, найбільша на той час, гідроелектростанція в Європі.

Важливим завданням індустріалізації було зміцнення та подальший розвиток її паливно-металургійної бази. Було споруджено 3 нові гіганти світового значення – “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, “Кріворіжсталь”.

У 1932 р. в УСРР започатковано розвиток нової галузі металургійної промисловості – електрометалургії. Швидкими темпами створювались трубопрокатне виробництво, кольорова металургія.

На початку 30-х років на перше місце у капіталовкладеннях вийшло машинобудування. Продукція машинобудування і металообробки за першу п’ятирічку зросла у 4-5 рази.

Якщо в першій п’ятирічці УСРР отримала понад 20% капіталовкладень, то в другій (1933-1937 рр.) і передвоєнні роки 3-ої п'ятирічки (1938-1941 рр.) вони були скорочені.

У другій п’ятирічці в УСРР було збудовано 1000 заводів, а у третій - 600 заводів.

Таким чином, індустріалізація в УСРР, збігаючись із загальносоюзними тенденціями мала цілий ряд особливостей: вкладення у промисловість республіки, особливо у початковий період, значної частини коштів; зведення в УСРР у роки перших п’ятирічок більшості запланованих промислових об'єктів; нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки; поява в промисловості УСРР нових галузей.

Індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінивши структуру народного господарства; зросла частка промисловості порівняно з часткою сільського господарства у загальному обсязі валової продукції УСРР; у валовій продукції промисловості починає переважати виробництво засобів виробництва; дрібна промисловість активно витісняється великою індустрією.

У результаті індустріалізації УСРР стала індустріальною республікою. У 1940 р. промисловий потенціал УСРР у 7 разів перевищував рівень 1913 року. Вона перетворилась на одну з найпередовіших промислових країн Європи, посідаючи 2-е місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-е місце – за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-е місце за видобутком вугілля.

Однак форсована індустріалізація стимулювала появу негативних тенденцій в економіці: домінуюче становище виробництва; побудова й реконструкція підприємств-монополістів; незавершене будівництво багатьох об'єктів через нестачу сировини, палива, обладнання, робочої сили; нерівномірне формування промислового потенціалу УСРР; централізація економіки. Монополізація центром управління промисловістю республіки, повернення до командних методів управління економікою.

Визначений курс на індустріалізацію та модернізацію промислового потенціалу країни все більше вимагав коштів, сировини та робочих рук. Дістати все це в часті можливо було від сільського господарства. Спочатку радянське керівництво намагалось вирішити це завдання завдяки поступовому впровадженню кооперації. Але починаючи з 1928 р., починається колективізація, оскільки фінансові потреби індустріалізації можна було задовольнити, спираючись не на індивідуальні селянські господарства, а на колективні.

Студент повинен уяснити, що з переходом до політики суцільної колективізації у 1929 р. покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. При цьому було визначено надзвичайно жорсткі строки. Зокрема, у центрально-черноземних областях і районах степової частини УСРР колективізація повинна була завершитись до осені 1931 р., на лівобережній частині УСРР – до весни 1932 р., в інших районах – до 1933 р. Основною формою об’єднання селян стала сільськогосподарська артіль (колективне господарство).

Політика суцільної колективізації проходила жорстокими методами та насильницькими методами. Основний опір цьому насильству чинило заможне селянство, в якого влада відбирала землю, худобу тощо. Колективізація супроводжувалась “політикою ліквідації куркульства як класу”. Протягом 1930р. з УСРР було депортовано не менше 75 тис. селянських родин. За роки колективізації було експропрійовано до 200 тис. селянських господарств і в цілому знищено клас селян – власників.

У грудні 1936 р. на VІІІ з’їзді Рад було прийнято Конституцію СРСР. Відповідно до нової Конституцією політичну основу країни становили Ради депутатів трудящих, а економічну основу – соціалістична власність на засоби виробництва.

Таким чином, у кінці 1930 р. у СРСР утворилась специфічна соціально-економічна система, яку найчастіше називають “державним соціалізмом”. Її характерними рисами були повне одержавлення виробництва та ліквідація приватної власності.