Основні поняття диференційної психології.

Поняття „уникальный», що означає „єдиний в своєму роді”, є, без сумніву, родовим для конструкту „індивідуальність” – центрального елементу науки про людські відмінності.

Загадка індивідуальної своєрідності людини хвилює письменників, поетів, художників, генетиків, антропологів, біохіміків, фізиків, астрономів...

Метою диференційної психології, в цьому її відмінність від інших галузей знань про людину, є не лише пізнання індивідуальних особливостей на основі систематизації життєвих спостережень, шляхом застосування лише художнього або статистичного методів аналізу, але й науковевивчення механізмів становлення й розвитку людської індивідуальності як цілісного феномену, що взаємодіє з суб’єктивною та об’єктивною реальністю.

В структурі диференційної психології виділяють три важливі підрозділи, що стосуються вивчення наступних видів людських відмінностей:

1) індивідуальних (що походять від загальнопсихологічних закономірностей);

2) типологічних (власне диференціальнопсихологічних);

3) групових (що вивчаються в контексті антропологічних, біологічних, соціальних наук).

Як і будь-яка наука, диференційна психологія має свою історію.

В первісному суспільстві, давніх цивілізаціях й сучасному суспільстві феноменологія людських відмінностей – індивідуальних та групових – продовжує залишатися основною частиною суб’єктивного життєвого досвіду людей.

Але простих несистематизованих спостережень за поведінкою (як власною, так і навколишніх) було недостатньо для тих, хто намагався зрозуміти загальні закономірності природи людини.

2. Передумови розвитку вчення про відмінності між людьми

Різноманітні історіографічні джерела вказують, що поняття „індивідуальність” почало усвідомлюватися самим суспільством як фундамент суб’єктивної реальності лише в Епоху Відродження. Але вже мудреці Давнього Сходу й античні грецькі філософи створювали трактати, в яких аналізували людські відмінності, що спостерігалися в повсякденному житті.

Практично всі розділи диференційної психології формуються під впливом запитів:

• виявлення серед поступаючих в школу дітей із затримкою розвитку з метою створення для них спеціальних класів,
• відбір найбільш здібних кандидатів для тієї чи іншої професії,
• створення індивідуально-орієнтованих прийомів психотерапії.

Початок систематичних диференційно-психологічних досліджень пов’язаний з виявленням індивідуальних відмінностей між спостерігачами-астрономами.

3. Універсальні дихотомії людинознавства у диференційній психології

Галузь вивчення відмінностей між людьми тісно пов’язана з проблемою ієрархізації підсистем індивідуальності.

Дослідження цих підсистем ведеться з урахуванням координат, що задаються універсальними конструктами. Їх зміст відображає основні напрями пізнання людиною власної природи.

„Подібність – відмінність”

Даний конструкт показує основний вектор застосування дослідницьких зусиль, спрямованих на пошук відмінностей, а не спільного (як це відбувається у загальній психології).

„Формальне – змістовне”

З позицій диференційної психології і психофізіології дана проблема часто співвідноситься з проблемою біологічне – соціальне, вроджене – набуте.

„Спадкове – набуте”

Дана дихотомія є частиною проблеми, що обговорюється вже протягом кількох десятиліть, а саме „природне – соціальне”. Деякі автори вказують, що в психології та в психофізіології дану проблему можна обмежити формулою генотипове – середовищне.

„Детермінізм – індетермінізм”

Застосування даного конструкту пов’язане з ускладненням ієрархічної структури індивідуальності й виділенням її підструктур, що набувають автономного характеру в процесі розвитку від простого до складного.

„Загальне – одиничне”

В диференційно-психологічному контексті проявляється в двох формах:

1) при розподілі відмінностей на індивідуальні та групові;

2) в дослідженні індивідуальних і типологічних особливостей.

„Ідентифікація – індивідуалізація”

Дана дихотомія пов’язана з виявленням родо-видових взаємин у процесі самореалізації індивідуальності в системі соціальних стосунків.

„Фізичне – соціальне”

Цей поділ відображає виділення з фізичної реальності особливої галузі людських, соціальних стосунків. В диференційній психології дана дихотомія трансформується в конструкт „предметне – комунікативне” (або „предметне – соціальне”), в якому полюс предметності відображає спрямованість суб’єкта на взаємодію з речами в фізичному змісті слова, а полюс комунікативності, відповідно, на взаємодію з людьми.

„Свідоме – несвідоме” (позасвідоме)

Процеси, що протікають поза сферою свідомого мають вагомий вплив на форму проявів індивідуальної поведінки.

„Зовнішнє – внутрішнє”

Дана пара координат реалізується в двох напрямах дослідження індивідуальності:

1) дослідження інтер(між)індивідуальних відмінностей;

2) аналіз закономірностей інтраіндивідуальної реальності.

З даними напрямами пов’язане важливе завдання диференційної психології – вивчення механізмів, що опосередковують:

а) взаємодію суб’єкта з предметним і соціальним середовищем;

б) взаємозв’язок різноманітних параметрів індивідуальності;

в) співвідношення цих двох типів взаємодії в процесі функціонування цілісної індивідуальності як системи, що саморозвивається.

Стосовно поняття „особистість” існує декілька думок:

1) одні вважають, що джерела індивідуальної своєрідності організації людської особистості приховані в специфіці нервової системи;

2) інші переконані, що особистість – це соціальний феномен, що ніяк не пов’язаний з таким „заземленим” поняттям, як організм.

3) Л.М.Веккер вважає, що особистість є основним носієм саме психосоціальних властивостей людини.

Багато авторів підкреслюють розуміння індивідуальності як сукупності (симптомокомплекс) різноманітних властивостей (від біохімічних і нейрофізіологічних до особливостей творчого самовираження).

4. Загальні принципи диференційно-психологічного аналізу

Будь-яка галузь знання, що претендує на незалежний статус, будується на основі певної системи принципів, що визначають її сутність.

Для диференційної психології найбільш суттєвими принципами є:

- принцип реалізації формального підходу;

- принцип інтегрального аналізу (співвідношення частин і цілого);

- принцип взаємозв’язку інтра- та інтеріндивідуальних закономірностей;

- принцип взаємозв’язку ендо- й екзофакторів у детермінації відмінностей;

- принцип вимірюваності й статистичної оцінки явищ, що вимірюються.