Диференційні характеристики мислення

М. Льюїс зазначав, що у віці 3 або 12 місяців дитячий крик має зовсім різні значення.

З моменту виникнення в дитини проблисків мислення її здатність виявляти значення в навколишньому світі і у власних реакціях стає передумовою якісного розвитку.

Достатньо досліджені основні вимірювання, пов’язані з індивідуальною варіативністю в оперуванні значеннями.

„Абстрактність – конкретність”

Особистість „абстрактного” типу використовує більше інформації і більшу кількість стратегій для розв’язування проблем.

„Величина діапазону когнітивної еквівалентності”

характеризує стратегією суб’єкта залежно від кількості понять, які вона використовує для вирішення задач.

„Аналітики” володіють вузьким діапазоном когнітивної еквівалентності, виділяють більшу стійкість груп; „синтетики” орієнтуються на подібність, виділяють меншу кількість класів об’єктів.

„Ригідність-гнучкість”

оцінюється з точки зору ефективності подолання стереотипу й оцінюються за швидкістю й точністю виконання певного завдання.

„Вузькість –широта категоризації”

описує індивідуальні відмінності в класифікаційних стратегіях.

2. Емоційні реакції й стилі.

Дж. Бельські з колегами досліджували зміни негативних і позитивних емоцій у немовлят з 3-х до 9-ти місяців залежно від сімейної атмосфери. Висновок: стабільність і змінність дитячої емоційності залежить від емоційної сфери в сімейному середовищі.

Наприклад, в дітей

– зростає рівень негативних емоцій, якщо татусі не достатньо позитивно оцінюють свій шлюб до народження дитини; проявляють незгоду зі своїми дружинами стосовно оцінки власної участі у вихованні дитини.

– знижується рівень прояву негативних емоцій, якщо матусі характеризуються високою самооцінкою; менш негативно оцінюють свій життєвий досвід, що пов’язаний зі шлюбом; взаємодія з дитиною характеризується більшою гармонійністю, повнотою стосунків.

Процес соціалізаціїтеж впливає на емоційну регуляцію процесу комунікації.

Наприклад, схильність обговорювати емоційні проблеми призводить до кращого розуміння дитиною власних емоцій і розвиває здатність до саморегуляції. Було виявлено, що чим більше матері обговорювали зі своїми трьохрічними дітьми різноманітні емоційні стани, тим більш успішно адаптувались діти в шестилітньому віці до емоційних проявів незнайомих дорослих.

В останні десятиліття активно розробляється проблема емоційних стилів як індивідуальних детермінант, що характеризуються відмінностями як у наданні переваг певним переживанням, так і в способі їх вираження. Наприклад, серед музикантів, що грають в оркестрі було помічено що екстраверти намагаються виконувати твори, що викликають такі емоції, як радість, активність, вони уникають переживань, пов’язаних з смутком; інтроверти ігнорують музичні твори, що викликають переживання гніву, активності, радості.

3. Розвиток темпераменту в контексті психологічних і лонгітюдних досліджень.

Якщо в Росії сучасний етап розвитку темпераменту почався з робіт Б.М. Теплова, В.С. Мерліна та їх учнів, що застосували вчення І.П. Павлова про властивості нервової системи стосовно типологічних досліджень людини, то в США сучасна теорія вивчення темпераменту почалась в кінці 1950-х років з Нью-Йоркського лонгітюдного дослідження.

Слід звернути увагу на дві загальні ознаки російського й американського підходів:

1) більшість дослідників вважає темперамент „відносно стійкою вродженою базовою диспозицією, що визначає варіативність багатьох поведінкових рис;

2) з точки зору психології розвитку, темперамент є першою координатою, що характеризує специфіку індивідуальної поведінки..

Уявімо, що ви раптом опинилися в кімнаті для новонароджених. Випадково спрямований погляд на рівні ряди сопячих, угукаючих чи крикливих малюків викликає незвичний стан, схожий на паніку. Здається, що всі новонароджені схожі один на одного. Здається, що всі новонароджені схожі один на одного. Але мама, яка хоча б один раз бачила свого малюка, безпомилково впізнає його. І справа тут не лише в „шостому почутті” чи материнській інтуїції. Психологи виділяють 6 основних відмінностей в поведінці новонароджених:

1. Різноманітність реакції – одні малюки енергійно реагують на широкий спектр стимулів, а інші ставляться до них байдуже.

2. Ступінь загальної активності – з самого народження немовлята частіше за інших рухають тілом, роблять більше поворотів головою.

3. Збудженість малюків проявляється в тому, що вони багато (мало) кричать і плачуть.

4. Неспокій під час сну: одні сплять міцно, інші вертяться всю ніч.

5. Адаптація – деякі дуже швидко звикають до всього нового.

6. Намагання вирватися з рук – одні люблять, щоб їх довше тримала на руках, обіймали, а інші – ні.

Олександр Томас і Стелла Чесс зі співробітниками досліджували 141 дитину з метою вивчення темпераменту, який вони визначали за ступенем вираженої моторної активності, чутливістю до стимулів, за характером реакцій на нові об’єкти.

В першу чергу були відібрані малюки з „легким” і „важким” темпераментом. Першіз готовністю адаптуються до нових ситуацій, реагують з інтенсивністю низької або середньої величини, в них переважає, в основному, хороший настрій. „Важкі” характеризуються притаманними ознаками. Деяких назвали „непоспішними”, маючи на увазі схильність не відразу проявляти інтерес до чогось. Тих, кого неможливо було віднести до певної групи, назвали „непостійними” – такими, що характеризуються змішаними типом поведінки.

При аналізі розподілу виділених типів виявилось, що 40% – „легкі”, 15% виявились „непоспішними”. 35% – „непостійними”, 10% – „важкі”.

Дані ознаки мають тенденцію бути стійкими в часі. Легкі зберігали типові поведінкові риси при обстеженні і в 5-ти літньому віці, і в 10-ти літньому.

Вказані в лонгітюдному дослідженні темпераментні ознаки, звісно, на єдині. Адже до властивостей темпераменту відноситься й емоційність, пластичність, темп реакції тощо.

Темперамент і стиль.

Проблема співвідношення темпераменту й характеру, а також, розрізнення темпераменту й стилю відносяться до одних з найбільш важливих і запутаних тем в психології, оскільки саме на даному перехресті душі зустрічаються “Біологічне” і „Соціальне”, „Вроджене” й „Набуте”.

В дослідженні питання про співвіднесення понять „темперамент”, “стиль”, „характер” можна виділити дві закономірності.

І. Часто поняття „темперамент”, „стиль”, характер” об’єднуються в рамках однієї концепції. При цьому зустрічаються:

1. ототожнення понять „стиль” і „темперамент”. При цьому вся стилева сфера індивідуальності може звузитись до окремих темпераментних проявів, наприклад тривожності або психотизму.

Г. Оллпорт, пов’язуючи стиль з формою, а не з змістом поведінки, ототожнював його з темпераментом. А. Бесс і Р. Пломін в своїх роботах продовжували розглядати темперамент як характеристику, що більше пов’язана зі стилем, способом, ніж зі змістом поведінки.

2. Розуміння стильових і темпераментних проявів як окремих психологічних ознак індивідуальності, що походять від загального, психодинамічного фактору.

3. Стиль, як і темперамент, розуміється як підклас психологічних властивостей особистості й має ряд відмінних ознак, відповідно до яких займає проміжне положення між іншими особистістими утвореннями, такими, к темперамент, характер, здібності.

4. В деяких концепціях стилю, на відміну від темпераменту, надається важлива, інколи й визначальна роль відносно інших психологічних підструктур.

ІІ. Деякі дослідження говорять про мета-параметри особистості, розуміючи під ними глобальні зміни, недиференційовані якості, що одночасно об’єднують і темпераментні, і характерологічні, і загально особистісні ознаки.

Зокрема, на думку Пола Екмана, темперамент – це стійка й найбільш характерна риса емоційного життя.

А. Басс і Р. Пломін обґрунтували трьохкомпонентну концепцію темпераменту, до якої входять: активність, емоційність соціальність.

Тож, розвиток найбільш адекватних уявлень про природу темпераменту – психологічної основи людської основи індивідуальності – є початком формування теорії і методології досліджень стилю людини, її характеру й інтелекту, а також особистості й індивідуальності в цілому.

4. Здібності й інтелект.

Завдання стосовно виміру інтелекту людини, загальних, а пізніше й спеціальних здібностей було продиктоване, в першу чергу, запитами спеціалістів-практиків: вчителів, вихователів, клініцистів, консультантів, керівників великих колективів.

Зміст тестів, що застосовуються сьогодні, суттєво відрізняється від попередніх інтерпретацій. Зокрема, вік давно вже перестав бути основою для обрахування сумарного коефіцієнта. (Пригадаємо першу формулу Стенфорд-Біне: ). Кількість років помінялась на вичислення пропорції отриманих результатів порівняно з загальним результатом відповідної групи.

Стійкість інтелектуальних вимірів

Якщо дотримуватись точки зору на IQ як на загальний показник інтелектуального розвитку, що певною мірою відображає структуру інтелектуального потенціалу, то виникає закономірне запитання стосовно стійкості отриманих тестових оцінок в часі.

Американські вчені узагальнили власні дані про результати інших досліджень, зробивши деякі висновки:

1. Показники швидкості розвитку немовляти не дозволяють зробити будь-яке передбачення стосовно рівня IQ.

2. Вік приблизно 6 років є найбільш вдалим для наступного прогнозу рівня IQ в наступних вікових групах шкільного віку.

3. Навіть кореляція на досить високому рівні показника IQ залишає місце для певних змін у кожному індивідуальному випадку. Зокрема, протягом шкільного періоду можливі зміни рівня IQ в межах 50 б. В 9% випадках спостерігається зміни в межах 30 б., в 58% – в межах 15 б. зміни є звичними. Хоча 15 і 20 балів ще недостатньо для зачислення суб’єкта в групу „геніїв” чи „тупих”, але цього достатньо, щоб зробити висновки про відмінності в оцінці інтелектуального потенціалу учня і пов’язаного з цією оцінкою прогнозу про успішність навчання.

Тривожність (нейротизм) і інтелект

Ці два показники відображають відповідно енергетичний та інформаційний аспекти активності суб’єкта.

Цікавим є співставлення показників тривожності з показниками розумової продуктивності:

– в одних випадках спостерігається позитивна кореляція;

– в інших – негативна;

– в деяких – криволінійна V-подібна залежність (з рівнем підвищення тривожності підвищується інтелектуальна продуктивність, а потім, після досягнення певного піку, починає понижуватися).

Особистість і інтелект

Останні два десятиліття характеризуються тенденцією до розширеного тлумачення поняття „інтелект”, зміст якого починає виходити за межі когнітивної сфери.

Горард Гарднер визначає інтелект в термінах багаточисельних здібностей, кожна з яких є важливою для успішної діяльності в певних сферах. Значущість кожного компоненту визначається конкретними суспільними нормами, що (не) заохочують розвиток наступних інтелектуальних здібностей:

– лінгвістичних;

– логікоматематичних;

– просторових;

– музичних;

– кінестетичних;

– інтер (між-) особитісних (розуміння інших)

– інтраособистісних (розуміння себе).

Ці 7 інтелектуальних компонентів відображають всі аспекти людського потенціалу, забезпечуючи адаптацію і розвиток.

Гарднер вважає, що розвиток двох здібностей характеризує західне суспільство в цілому, а для ізольованих невеликих соціогруп (наприклад, жителів невеликих островів) специфічна орієнтація на розвиток міжособитісної компетентності.

В іншій інтерпретації інтелекту зазначається, що його традиційні визначення вузькі й не враховують такі фактори, як щастя, особистий успіх або гармонія з суспільством.

Ці компоненти були враховані в моделі емоційного інтелекту, що включає:

– знання про емоції;

– управління емоціями;

– розпізнання емоцій в інших;

– вміння мотивувати себе.

5. Типологія стилей людини.

Історія вивчення стилю починається, напевне, з того часу, коли людина задумалася над причиною індивідуальної своєрідності власного буття.

Говорячи про „епоху стилів”, „стиль життя”, „архітектурний стиль” або „стиль керівництва”, ми маємо на увазі щось абстрактне, але разом з тим – конкретні диференційовані ознаки, що є наслідком переваг людей, які реалізують ці типи стилів.

Саме психологи вперше застосували метод наукового аналізу для вивчення стильових проявів, що відображають відмінності в способах взаємодії людей з навколишнім світом та один з одним. Якщо стиль життя метафорично уявити в вигляді річки, а тип особистості визнати за якостями плавця, то образні позначення даних параметрів стилю будуть відображати специфіку взаємодії людини зі світом.

1– ніколи не знає, чого хоче, витрачає багато зусиль дарма, неадекватно оцінює себе й навколишніх;

2– досягає визнаних іншими результатів, які при цьому, не обов’язково відповідають власним бажанням;

3– намагається знайти для себе тихе місце, турбується про задоволення лише власних бажань, переймається тим, щоб не витрачати зайвих зусиль, не прагне до успіху;

4– готовий застосувати будь-які засоби для задоволення своїх бажань, навіть, якщо вони не відповідають здібностям;

5– робить завжди все по-своєму, хоча вміє знайти оптимальні шляхи для досягнення успіху;

6– не вступає в суперечки з груповими нормами, обирає сферу діяльності відповідно до власних бажань, але, як правило, не досягає успіху й витрачає багато зусиль дарма;

7– виражена форма соціальної дезадаптації поєднується з вмінням правильно витрачати свої сили, правильно визначати цілі (але не знаходити адекватних способів їх досягнення);

8– визначається гармонійною структурою стилю, що поєднується з адекватною самооцінкою і постійним прагненням до змін, пошуку нових, більш оптимальних способів досягнення цілей.

Слово „характер” спочатку означало спеціальний штамп (маркування), який ставився давніми майстрами на виготовлений предмет з метою розрізнення його від інших.

В даний час в широкому змісті характером називають певну цілісну сукупність, що позначає приховану за різними проявами людського Я природу особистості.

Теофаст, запропонувавши використовувати цей термін в психології для позначення комплексу ознак, що відрізняють поведінку однієї людини від іншої, запропонував і першу класифікацію характерів (брехливий-чесний, жадібний-щедрий, хитрий-наївний тощо).

Структура характеру

Я-концепція ––––––– Образ-Я – уявлення про себе та ін.

––––––– Самооцінка – -самоставлення, -самопрезентація.