Обгрунтуйте методи розвитку та контролю силових якостей спортсмена. 8 страница

Основними педагогічними тестами для оцінки рухливості різних суглобів служать найпростіші контрольні вправи.

1. Рухливість в плечовому суглобі. Випробовуваний, узявшись за кінці гімнастичної палиці (мотузки), виконує викручування прямих рук назад. Рухливість плечового суглоба оцінюють за відстанню між кистями рук: чим менше відстань, тим вище гнучкість цього суглоба, і навпаки. Активне відведення прямих рук вгору з положення лежачи на грудях, руки вперед. Вимірюється найбільша відстань від підлоги до кінчиків пальців.

2. Рухливість хребетного стовпа. Визначається за ступенем нахилу тулуба вперед . Випробовуваний в положенні стоячи на лавці (або сидячи на підлозі) нахиляється вперед до межі, не згинаючи ніг в колінах. Гнучкість хребта оцінюють за допомогою лінійки або стрічки за відстанню в сантиметрах від нульової відмітки до третього пальця руки. Якщо при цьому пальці не дістають до нульової відмітки, то зміряна відстань позначається знаком «мінус» (—), а якщо опускаються нижче за нульову відмітку — знаком «плюс» (+). «Місток». Результат (в см) вимірюється від п'ят до кінчиків пальців рук випробовуваного. Чим менше відстань, тим вище рівень гнучкості, і навпаки.

Рис. 6.7. Найпростіші методи тестування гнучкості

3. Рухливість в кульшовому суглобі. Випробовуваний прагне якнайширше розвести ноги: 1) в сторони і 2) вперед-назад з опорою на руки . Рівень рухливості в даному суглобі оцінюють за відстанню від підлоги до тазу (куприка): чим менше відстань, тим вище рівень гнучкості, і навпаки.

4. Рухливість в колінних суглобах. Випробовуваний виконує присідання з витягнутими вперед руками, або руки за головою. Про високу рухливість в даних суглобах свідчить повне присідання.

5. Рухливість в гомілковостопних суглобах. Вимірювати різні параметри рухів в суглобах слід, виходячи з дотримання стандартних умов тестування: 1) однакові початкові положення ланок тіла; 2) однакова (стандартна) розминка; 3) повторні вимірювання гнучкості проводити в один і той же час, оскільки ці умови так чи інакше впливають на рухливість в суглобах.

Тестування гнучкості частіше за все пов’язано ізх вимірюванням кутів між ланками тіла за допомогою гоніометра (Рис. 6.8.).

Рис. 6.8. Приклад тестування гнучкості за допомогою гоніометра

В спорті не потрібно досягати граничного розвитку гнучкості, її потрібно розвивати лише до тієї міри, яка необхідна для виконання вправи. При цьому величина гнучкості повинна дещо переходити ту максимальну амплітуду, з якою виконується рух – явище запасу гнучкості. Висока кореляція свідчить про те, що спортсмени із значними показниками гнучкості мають перевагу в спортивній техніці: вони виконують основні вправи з більшою амплітудою.

v Питання для самоперевірки та контролю знань:

Третій тип постави характеризується загальним осіданням тіла без нахилу вперед чи назад. При цьому шия ніби стає коротшою за рахунок збільшення шийного вигину, тулуб вкорочується за рахунок збільшення грудного кіфозу, а нижні кінцівки – за рахунок згинання в трьох основних суглобах.

У осіб похилого віку збільшується кіфоз хребетного стовпа, поступово формується кругла спина, також збільшуються шийний і поперековий лордози. Навіть при нормальному статичному навантаженні протягом життя відбувається деяке збільшення грудного кіфозу. При тривалих статичних навантаженнях (перевантаженнях) на стороні вгнутості відбувається зміна міжпозвонкових дисків і розвивається фіксоване викривлення (віковий гіперкіфоз) із усіма наслідками.

На основі ренгенограм фізіологічних вигинів хребта Подрушняк і Остапчук виділили 5 типів постави людей похилого віку: незмінна (кут вигину грудного відділу більше 159°); сутула (кут вигину грудного відділу 159 – 151°); кіфозна (кут вигину грудного відділу менше 151°, поперекового – 155 - 164°); кіфозно – лордозна (кут вигину грудного відділу менше 151°, поперекового – менше 155°); кіфозно-ущільнена (кут вигину грудного відділу менше 151°, поперекового – більше 164°).

До 60-ти років сколіоз, грудний кіфоз, шийний і поперековий лордози частіше виявляються у жінок. Зі збільшенням віку число людей з незміненою поставою у вертикальній позі різко зменшується і збільшується число осіб з кіфозною поставою [9].

7.3. Класифікація та динаміка хребетного стовпа людини

З точки зору біомеханіки опорно – руховий апарат людини являє собою систему біокінематичних ланцюгів, всі біоланки якої обєднані в біокінематичні пари і мають між собою зв’язки, що увизначають їх зовнішню свободу рухів

Скелет хребетного стовпа є твердою опорою тулуба і складається із 33 – 34 хребців. Хребець включає дві частини – тіло (спереду) і хребетну дугу (ззаду) (Рис 7.2).

Рис. 7.2. Сегменти хребця

На хребцеве тіло приходиться оновна маса хребця. Хребцева дуга скадається із чотирьох сегментів – дві ніжки, що формують опорні стінки і дві тонкі пластинки, що утворюють своєрідний „дах”. Від хребцевої дуги відходять три відростки. Від кожного з’єднання „ніжка - пластинка” відділяються правий і лівий поперечні відростки. Крім того, на середній лінії є виступаючий вперед остистий відросток.

Залежно від того, до якого відділу належить хребець, виділяють специфічні анатомічні та біомеханічні особливості.

Шийні хребці. Відростки мають плоску овальну форму і розміщені в просторі під кутом до фронтальної площини 10 – 15°, до сагітальної - 45°, до горизонтальної - 45° (Рис 7.3.).

Рис. 7.3. Анатомічна будова шийного хребця:

а) фронтальна площина; б) сагітальна площина; в) горизонтальна площина

1 – тіло хребця; 2 – поперечні відростки; 3 – остисті відростки; 4 - суглобові відростки; 5 – нахил суглобової площадки.

Тіло має вгнутість верхньої і нижньої поверхонь, що розглядається як фактор, який сприяє збільшенню об’єму руху.

Грудні хребці. Відростки нахилені до фронтальної поверхні під кутом 20°, до сагітальної – під кутом - 60°, до горизонтальної і фронтальної – під кутом 20 ° (Рис.7.4)

Рис.7.4. Анатомічна будова грудного хребця:

а) фронтальна площина; б) сагітальна площина; в) горизонтальна площина 1 – тіло хребця; 2 – поперечні відростки; 3 – остисті відростки; 4 - суглобові відростки; 5 – нахил суглобової площадки.

Поперекові хребці мають дугоподібну форму і розміщені до фронтальної площини під кутом 45°, до горизонтальної – під кутом 45°, до сагітальної – 45 ° (Рис. 7.5.)

Рис. 7.5. Анатомічна будова поперекового хребця:

а) фронтальна площина; б) сагітальна площина; в) горизонтальна площина 1 – тіло хребця; 2 – поперечні відростки; 3 – остисті відростки; 4 - суглобові відростки; 5 – нахил суглобової площадки

Величина рухливості в будь – яому відділі хребетного стовпа значною мірою залежить від співвідношення між висотою міжхребетних дисків і кісткової частини хребетного стовпа. Чим вище це співвідношення, тим вища рухливість: шийний відділ – найвища рухливість – 2:5 (40%), поперековий відділ – 1:3 (33%), грудний відділ – 1:5 (20%).

Кожен міжхребцевий диск побудований таким чином, що має всередині драглисте ядро і фіброзне кільце. Драглисте ядро приймає на себе вертикально діючі сили і розподіляє їх радіально в горизонтальній площині (Рис 7.6.).

Рис. 7.6. Участь еластичних волокон фіброзного кільця у рухах хребетного стовпа

Фіброзне кільце складається з близько 20 концентричних шарів волокон, які розміщені під кутом один до одного, що дозволяє контролювати рухи хребта. З віком фіброзне кільце втрачає еластичність і диск стає більш схильним до травм [9].

7.4. Геометрія мас тіла, поняття про соматотип та конституцію в біомеханіці

Поставу можна оцінювати за геометрією мас тіла людини, тому що однією з причин її порушень є виникнення надмірно великого перекидаючого моменту щодо однієї чи двох площин простору, займаного тілом людини. Це викликає зайву напругу м’язів-розгиначів і деформацію поздовжньої осі хребетного стовпа.

Геометрія мас характеризує розподіл біоланок тіла людини в просторі відносно соматичної системи відліку, включає дані про місце локалізації загального центра мас, моментів інерції біоланок, щодо їхніх осей і площин обертання, еліпсоїдів інерції і ряду інших показників.

Прагнення до вивчення і виявлення закономірностей у розмірах людського тіла виникло в далекій давнині в Єгипті, підсилилося в епоху розквіту грецького класичного мистецтва і досягло найбільших результатів в епоху Відродження.

Як модуль, пропонували висоту голови, довжину середнього пальця кисті, довжину хребетного стовпа.

Ще давні єгиптяни вважали, що довжина середнього пальця кисті укладається в довжині всього тіла 19 разів. Перший з відомих канонів був створений у V в. до н.е. Поліклетом. Як модуль, він брав ширину долоні на рівні кореня пальців.

В епоху Відродження вніс багато нового в навчання про пропорції тіла людини Леонардо да Вінчі. За модуль він брав висоту голови, що 8 разів укладалася у зрості тіла людини.

Кольманом був запропонований канон, у якому людське тіло поділялося на 100 рівних частин. При цій децимальній системі пропорцій розміри окремих частин тіла могли бути виражені у відсотках від усього зросту. Так, висота голови склала 13 %, довжина тулуба -і 52-53 %, довжина ноги - 47 % і руки - 44 % довжини всього тіла.

Для визначення зв'язку між лінійними розмірами сегментів тіла людини і його зростом була уведена величина "парс", що дорівнює 1/56 росту людини.

Як відомо, пропорції живого тіла дуже мінливі, зокрема , вони залежать від типу статури. У даний час нараховується більше ста класифікацій конституції людини, заснованих на різних ознаках. Тому існують конституціональні схеми, в основу яких покладені морфологічні, фізіологічні, нервово-психічні й інші критерії. Спроби розподілу людей на типи за статурою починалися в практичній антропології так само давно, як існує і сама антропологія.

У 1914р. Сіго запропонував визначати конституцію людини за чотирьма основними системами органів: травної, дихальної, м'язової і нервової. У залежності від того, яка система превалює, автор виділив чотири типи конституції людини: дихальний (респіраторний), травний (дигестивний), м'язовий (мускульний) і мозковий (церебральний) (Рис 7.7.).

Рис. 7.7. Конституційні типи за Сіго: респіраторний, дигестивний, м’язовий і церебральний

Шевкуненко і Геселевич (1926) на основі співвідношення форм окремих частин тіла виділили три типи конституції людини:

Доліхоморфний тип - відрізняють подовжні розміри тіла, ріст вище за середній, довга і вузька грудна клітка, вузькі плечі, довгі кінцівки, короткий тулуб.

Брахіморфний тип - приосадкуватий, широкий, з добре вираженими поперечними розмірами, довгим тулубом, короткими кінцівками, шиєю і грудною кліткою.

Мезоморфний тип - - характеризується проміжними ознаками (між доліхоморфним і брахіморфним типами).

Черноруцький (1927) на основі вивчення розташування органів, їхньої форми, особливостей метаболізму запропонував розрізняти три типи конституції: астенічний, нормостенічний і гіперстенічний.

На підставі розвитку сполучної тканини (гістологічний принцип) Богомолець (1928) виділив чотири типи конституції людини;

Астенічний тип - характеризується розвитком переважно пухкої сполучної тканини, що володіє здатністю до високої реактивності й опірності.

Фіброзний тип - великим розвитком щільної волокнистої сполучної тканини.

Пастозний тип – з значним розвитком пухкої, сполучної тканини, схильної до затримки рідини.

Ліпоматозний тип - сильно розвинена жирова тканина.

Усі розглянуті конституціональні схеми застосовуються в основному до чоловіків.

Шкерлі (1938) розробив класифікацію конституціональних типів для жінок на підставі кількості і характеру жировідкладення. Він виділив два основних типи з підтипами:

І тип - з рівномірним розподілом підшкірного жирового шару: а) нормально розвинутий, б) посилено розвинутий, в) слабко розвинутий жировий шар.

ІІ тип - з нерівномірним жировідкладенням: а) у верхній половині тіла - верхній підтип, б) у нижній половині тіла - нижній підтип.

У 1929р. Штефко й Островський запропонували схему конституціональної діагностики для дітей. В основу цієї конституціональної схеми покладені жировідкладення, ступінь розвитку мускулатури і форма грудної клітки. Схема застосовна як для хлопчиків, так і для дівчаток. Автори виділили п'ять нормальних типів: астеноїдний, дигестивний, торакальний, м'язовий, абдомінальний і крім них змішані типи: астеноїдно-торакальний, м’язово -дигестивний тощо.

Астеноїдний тип характеризується тонким і ніжним кістяком. Переважно розвиті нижні кінцівки, тонка грудна клітка, що звужується донизу, гострий підгрудинний кут, живіт слабко розвитий.

Дигестивний (травний) тип характеризується сильно розвитим животом, що, випинаючись, утворить складки над лобковою поверхнею. Підгрудинний кут тупий.

Торакальний (грудний) тип характеризується сильним розвитком грудної клітки (переважно в довжину) з одночасним розвитком тих частин обличчя, що беруть участь у диханні. Грудна клітка довга, підгрудинний кут гострий, живіт невеликий, за формою нагадує грушу, життєва ємність легень велика.

М'язовий тип характеризується рівномірно розвинутим тулубом. Грудна клітка середньої довжини, підгрудинний кут середньої величини, плечі високі і широкі, живіт має форму груші. Сильно розвиті м'язи, особливо на кінцівках. Жировідкладення незначне.

Амбомідальний (черевний) тип – це особлива модифікація дигестивного типу. Він характеризується значним розвитком живота при малій грудній клітці, не сильно розвинутим жировим шаром, значним розвитком відділів товстого кишечника.

Найпоширенішими зараз є такі типи:

· Пікнічний ендоморфний тип - випукла грудна клітка, м’які форми внаслідок розвитку підшкірного жиру, відносно короткі кінцівки, короткі кисті і стопи, велика печінка.

· Атлетичний мезоморфний тип – трапецієподібна форма тулубу, вузький таз, добре розвинена мускулатура, груба будова кісток.

· Астенічний ектоморфний тип - плоска і довга грудна клітка, відносно широкий таз, довгі тонкі кінцівки, вузькі стопи і кисті, мінімальна кількість підшкірного жиру.

Конституція тіла людини – це єдність морологічної і функціональної організації людини, яка виражається в індивідуальних особливостях його структури і функцій

7.5. Біомеханічні методи визначення загальної густини тіла. Поняття про денситометрію

В даний час за рубежем активно розвивається новий напрямок - кінантропометрія. Це нова наукова спеціалізація, що використовує виміри для оцінки величини, форми, пропорції, структури, розвитку і загальної функції людини, що вивчає проблеми, зв'язані з ростом, фізичним навантаженням, працездатністю і харчуванням.

Кінантропометрія ставить людину в центр вивчення, дозволяє визначити її структурний статус і різні кількісні характеристики геометрії мас тіла.

Для об'єктивної оцінки багатьох біологічних процесів в організмі, зв'язаних з його геометрією мас, необхідно знати питому вагу речовини, з якого складається тіло людини.

Денситометрія - це метод оцінки загальної щільності тіла людини. Щільність часто використовується як засіб оцінки жирової і знежиреної маси і є важливим параметром. Щільність визначають діленням маси на об’єм тіла.

Для визначення об’єму тіла використовуються різні методи, найчастіше застосовують метод гідростатичного зважування або манометр для виміру води, що витісняється.

Метод денситометрії протягом багатьох років залишається кращим для визначення складу тіла. Нові методи, як правило, порівнюють з ним для визначення їхньої точності. Слабким місцем цього методу є залежність показника щільності тіла від відносної кількості жиру в організмі.

Існує ще ряд нових методів оцінки густини тіла:

v Метод біоелектричного імпедансу – заснований на різній провідності електричного струму чистою масою і жировою тканиною;

v Метод взаємодії інфрачервоного випромінення;

v Метод водного занурення;

v Метод фізичного моделювання.

7.6. Біомеханічні методи визначення ЗЦМ тіла

Положення ЗЦМ тіла вивчалося багатьма вченими вже дуже давно. Його локалізація залежить від розміщення мас окремих частин тіла.

Будь-які зміни в тілі, зв'язані з переміщенням його мас і порушенням колишнього їхнього співвідношення, змінюють і положення центра мас.

Уперше положення загального центра мас визначив Джованні Альфонсо Бореллі (1680), який у своїй книзі "Про локомоції тварин" відзначив, що центр мас людського тіла, що знаходиться у виправленому положенні, розташовується між сідницями і лобком. Користаючись методом зрівноважування (важелем першого роду), він визначав розташування ОЦМ на трупах, поклавши їх на дошку і зрівноваживши її на гострому клині.

Для вивчення положення центра мас було багато зроблене Браном і Фішером, що проводили свої дослідження на трупах.

Центр мас тіла людини розміщений в ділянці малого тазу в середньому на 2,5 см нижче мису крижів і на 4-5 см вище поперечної осі кульшового суглоба. Якщо при стоянні тулуб висунутий уперед, то вертикаль ЗЦМ тіла проходить перед поперечними осями обертання кульшового, колінного і гомілковонадп’ясткового зчленувань. В положенні лежачи ЗЦМ тіла зміщується в бік голови приблизно на 1%; у жінок він розміщений на 1 – 2 % нижче, ніж у чоловіків; у дошкільників він знаходиться значно вище, ніж у зрілих людей.