Етапи розвитку порушень постави

Несприятливий фон – це наявність біологічних дефектів чи несприятливих умов, що можуть викликати порушення постави (Рис. 7.9).

Передхвороба – це етап нефіксованих змін опорно – рухового апарату людини. Виникають початкові прояви функціональної недостатності систем забезпечення нормальної постави, визначаються симптоми порушення постави, відмічається погіршення показників фізичного розвитку. Ці зміни зворотні при оптимізації процесу фізичного виховання чи при спрямованій кінезіотерапії.

Хвороба – етап статичних деформацій опорно – рухового апарату, що відповідає наявності незворотніх або важкозворотніх порушень постави. Порушення постави може бути фіксованим і функціональним. При функціональному порушенні дитина може прийняти положення правильної постави по завданню, а при фіксованому – не може.

Рис. 7.9. Етапи розвитку порушень постави.

Функціональні порушення частіше за все виникають внаслідок слабого мязового корсету.

Порушення постави в дошкільному і шкільному віці призводить до погіршення роботи органів і систем організму.

Порушення постави зустрічаються як в сагітальній так і в фронтальній площинах. В сагітальній площині виділяють порушення зі збільшенням чи зменшенням фізіологічних вигинів.

Порушення постави спричиняються комплексом причин різного характеру, серед яких одні мають визначальне значення, а інші є сприятливим фоном для їх прояву. Групи причин, що пропонуються нижче, лежать в основі порушень правильного положення тіла, що мають автономний характер та тих, які є наслідком деформації хребта. Також пропонується зміст причин традиційного тлумачення та тих, що є результатами останніх наукових досліджень. Можна виділити такі групи причин порушень постави:

· вродженого характеру. До них належать: наявність у дитини клиновидного хребця, порушення росту та розвитку хребців, наявність додаткового ребра та інші. Через такі причини порушення постави супроводжуються деформацією хребта.

· набуті, як наслідок інших хвороб. Порушення постави в цьому випадку можуть виникати через паралітичні зміни в м’язах, рахіт, патологічні стани суглобів (вроджений вивих кульшового суглоба, контрактури в кульшових суглобах), наявність великих опікових та іншого походження рубців на одній стороні тіла і також супроводжуються викривленням хребта. До цієї групи причин належать також і ожиріння, порушення зору, плоскостопість ( через порушення опорної функції стоп, змінюється правильне положення тазу і хребта), тощо – патології, які можуть супроводжуватись порушеннями постави, але, як правило, без викривлення хребта.

· набуті, внаслідок негармонійного розвитку окремих м’язових груп. Прикладом такої дисгармонії є переважання у розвитку м’язів грудей над м’язами спини. Від гармонії розвитку м’язів прикріплених до передньої і задньої поверхонь тазу також залежить постава людини. При скороченні квадратних м’язів попереку та м’язів передньої поверхні стегна збільшується кут нахилу тазу і поперековий лордоз. При розтягненні квадратних м’язів і м’язів передньої поверхні стегна кут нахилу таза зменшується і поперековий лордоз згладжується. Відхилення показників поперекового лордозу від фізіологічних норм є ознаками порушення постави.

· набуті внаслідок звичайної неправильної пози, асиметричного статичного навантаження на фоні загального слабкого фізичного розвитку. Існує традиційна думка (Дубовис М.С.) про те, що найчастіше порушення постави у школярів виникають через неправильне положення тіла при сидінні за партою. Адже діти та підлітки сидять в школі за партами та вдома за столом, готуючи уроки, біля телевізора тощо протягом 5,5 - 8,5год. Робота за незручною -високою, або занизькою партою - поступово створює умови для порушення постави і, навіть, викривлення хребетного стовпа, яке згодом фіксується внаслідок швидких процесів окостеніння, притаманних шкільному віку. У дітей, які сидять за високим столом, розвивається грудний сколіоз, оскільки тулуб нахиляється в один бік, плече піднімається, а хребет в грудному відділі викривлюється. Низький стіл спонукає дитину нахиляти тулуб вперед, горбитися, лягати грудьми на парту, низько опускати голову, внаслідок чого збільшується вигин хребта в грудному відділі.

Формуванню неправильної постави сприяють також такі шкідливі звички, як сидіння з піднятою на стілець ногою, або з закинутою рукою за спинку стільця, чи сидіння на далеко відставленому стільці тощо.

Ця група причин стосуються не лише дітей молодшого шкільного віку, який характеризується несформованістю опорно-рухового апарату та слабкістю м’язів, але й підлітків. Саме у підлітковому віці (дівч.12-15 років; хлоп. 13-16 років ) кісткова тканина активно розвивається. Особливо швидко ростуть трубчасті кістки верхніх і нижніх кінцівок, прискорюється ріст тіл хребців в висоту, а ріст кісток в ширину є незначним. Процес окостеніння скелета продовжується. Посилений ріст кісткового апарату у підлітків супроводжується відставанням розвитку м’язової тканини. Таким чином, саме у підлітковому віці незручні, напружені, тривалі пози, а також надмірні фізичні навантаження є небезпечними для постави дитини.

Порушення постави розрізняють в сагітальній та фронтальній площинах. Неправильні види постави в сагітальній площині визначаються при огляді учня в профіль. Існує 3-и фактори, які визначають вид порушення постави: стан хребта, кут нахилу таза, стан м язової системи.

Плоска спина - характеризується зменшенням фізіологічних вигинів хребта (особливо в поперековій частині), недостатнім кутом нахилу таза, розтягнутими м’язами спини і грудей. Характерними ознаками плоскої спини є крилоподібні форма лопаток, недостатньо випукла (плоска) грудна клітка, нижня частина живота видається вперед, плоскі сідниці. Внаслідок зменшення всіх фізіологічних вигинів хребта погіршується його ресорна функція, що в свою чергу має негативний вплив на стан спинного та головного мозку, особливо при бігу, стрибках та ін. фізичних вправах, які викликають струшування хребта. Тому діти з подібною деформацією скаржаться на швидку втомлюваність, головний біль, знижену працездатність.

Кругла спина - характеризується збільшенням грудного кіфозу, зменшенням шийного і поперекового вигинів (фізіологічних лордозів) та недостатнім кутом нахилу таза. Усі м’язи згиначі тулуба переважають над розгиначами: м’язи грудей, живота, задньої поверхні стегон - над м’язами спини і передньої поверхні стегон. Її проявами є нахилена вперед голова, дугоподібна спина, крилоподібні лопатки, звисаючі плечі, плоскі сідниці, злегка зігнуті в колінах ноги та живіт, що вип ячується у нижній його частині.

Сутула спина характеризується збільшеним грудним кіфозом при фізіологічних лордозах. Необхідно відрізняти справжню сутулість від несправжньої. Остання характеризується значним розвитком мускулатури спини, а не викривленням хребта, або слабкістю м’язів спини. Окремі автори (С.Н.Попов) вважають, що необхідно відрізняти кіфоз від круглої спини та сутулості. Кіфоз визначається ними, як фіксоване викривлення хребта внаслідок травми, рахіту тощо. Наслідком круглої спини та сутулості є зменшення глибини вдиху і видиху, менш економна робота дихальної системи. Неповноцінна екскурсія грудної клітки призводить до зменшення присмоктуючої сили грудної клітки, що ускладнює роботу серця. Ось чому так важливо якомога раніше розпочати боротьбу з цими дефектами, тим більше, що запущені їх форми важко піддаються виправленню.

Кругло-вгнута спина характеризується збільшенням фізіологічних вигинів хребта та надмірним кутом нахилу таза, недостатнім розвитком м’язів спини, живота та передньої поверхні стегон. Проявами кругло-вгнутої спини є дугоподібна її форма, крилоподібні лопатки, зведені вперед та опущені плечі, нахилена вперед голова, звисаючий живіт та сідниці, що різко виступають назад. Цей дефект піддається корекції легше, ніж кругла спина.

Плоско-вгнута (лордотична) спина. Це різновид плоскої спини. Він характеризується зменшеним грудним кіфозом та збільшеним поперековим лордозом. Проявами плоско-вгнутої спини є сильно нахилений вперед таз, вип’ячені назад сідниці, відвислий живіт, плоска грудна клітка, крилоподібні лопатки. Цей дефект постави зустрічається дуже рідко.

Дефекти постави у фронтальній площині визначаються при огляді учня зі спини. Асиметрична (сколіотична) постава характеризується асиметрією між правою і лівою частинами тулуба. Вона проявляється у асиметричному розташуванні плечового поясу, лопаток, трикутників талії тощо.

При сколіотичній поставі на рентгенограмі відхилень хребта від норми не спостерігається. Однак м’язи спини розвинуті асиметрично - на стороні піднятого плеча - слабкі, розтягнуті, а на стороні опущеного плеча - скорочені. Це нестійке положення тіла може бути виправлене самою дитиною при напруженні певної групи м’язів.

Перелічені порушення постави не є захворюваннями, а функціональними розладами опорно-рухового апарату. Однак, вони змінюють стійкість хребта до деформуючих впливів, ослаблюють виснажені групи м’язів, порушують взаєморозташування внутрішніх органів і несприятливо діють на їх функцію, що робить хребет та організм в цілому схильними до різних захворювань.

v Питання для самоперевірки та контролю знань:

Просторові елементи виділяються за зміною взаємного розміщення ланок тіла в різних суглобах. Вони називаються елементарними діями. Елементарні дії – це найменший елемент системи руху, який має відносно самостійне значення і виконує визначене завдання. Одиночні суглобові переміщення поєднуються в групи одночасних та ряди послідовних дій. Із елементарних дій складаються більш крупні підсистеми, наприклад, основні та підготовчі дії. Так наприклад одна з основних дій у лижному ході - відштовхування лижі, включає елементарні дії: відштовхування ногою, махи рукою і ногою, а також кидок тіла вперед і вгору.

Часові елементи в системі рухів виділяються між певними моментами часу. Вони носять назву фаз. Фаза – це найменший елемент часової системи рухів, який включає всі рухи від початку до закінчення. Кожна фаза відрізняється від попередньої, відділена в часі, має різну задачу. Період зміни фаз називається границею. Пози тіла на межі двох фаз називаються граничними позами. Кожна гранична поза служить кінцевим положенням для попередньої фази і початком для наступної. Фази, що мають загальні закономірності об’єднуються в періоди, із періодів складаються цикли (у циклічних видах спорту), або одиночні рухи.

Структура системи рухів

Для вдосконалення системи рухів важливо знати не лише з яких компонентів вона складається, але і її структуру, тобто як окремі елементи об’єднуються в систему. Існують два основних принципи взаємодії компонентів у системі: системоутворюючі і перешкоджаючі (неузгодженість сили тяги м'язів, неузгодженість та різнонаправленість сил).

В структурі системи рухів виділяють рухову та інформаційну структуру. Як окрема система існують узагальнюючі структури. Рухова структура - це закономірності взаємозв’язку рухів у просторі та часі (кінематична структура), а також силових та енергетичних взаємодій (динамічна структура) в системі рухів.

Інформаційна структура - це закономірності взаємозв’язку між елементами інформації, тобто повідомлення про умови і хід дій. Інформаційні структури включають сенсорні, психологічні і ефекторні.

Узагальнюючі структури - це загальні закономірності взаємозв’язків різних сторін дій. Найбільш поширеними узагальнюючими структурами є ритмічні, фазові та координаційні.

Рис. 8.1. Склад системи рухів

8.2. Спортивні дії як керована система рухів

Управління являє собою зміну стану системи за допомогою управляючих впливів, які спрямовані на досягнення цілі. Спортивні дії в біомеханіці вивчаються як система рухів, якою керує спортсмен. Система рухів спортсмена є самокерованою, тобто управління нею проводиться не зовні а зсередини самою системою.

Самокерована система включає в себе дві підсистеми – керуючу і виконавчу, які поєднані каналами прямого і зворотного зв’язку між собою та оточенням. Керуюча підсистема (мозок) посилає команди органам руху (об’єкту управління) по каналах прямого звязку (рухових нервах). Органи руху, виконуючи команди, впливають на зовнішнє оточення. Від зовнішнього оточення сигнали про його стан і зміни в ньому по каналах зворотнього зв’язку в органзмі (чутливі нерви) доходять до мозку. Виникає замкнутий кільцевий цикл керування.

Рис 8.2. Управління системою рухів

Процеси управління вцілому мають кільцевий, циклічний характер. Виділяють периферичний і центральний цикл взаємодії. Периферичний цикл взаємодії (тіло спортсмена - оточення): м’язові зусиллявикликають вплив на оточення; протидія оточення (зовнішні сили) викликають зміну м’язових зусиль. Центральний цикл взаємодії (мозок – тіло спортсмена): мозок змінює своїми командами стан м’язів і відповідно рухи; сигнали, викликані рухами тіла, впливають на управління з боку мозку.

Інформація в системі рухів – це повідомлення про стан і зміни зовнішнього оточення і організму, а також команди підсистемам виконання і забезпечення. Інформація здійснюється за допомогою сигналів: до центра – повідомлення, від центра – команда. Сама інформація не є матеріальною, вона – це сукупність сигналів.

Рис. 8.3. Напрямок інформації в ситемі руху

Прийом інформації ведеться активно, ідуть складні процеси пошуку, збору, відбору сигналів. В системі інформація переробляється, проходить її переробка, що включає кодування, перекодування і декодування. Інформація в процесі переробки направляється на зберігання. Розрізняють короткочасну пам’ять і довготривалу пам’ять. Раніше накопичена інформація дістається із пам’яті і використовується в будь – який час і певній дії. Передача інформації в системі завершується її видачею. Видача буває безпосередньою – відразу після поступання в систему, а також із затримкою – після вилучення з пам’яті.

В процесі управління рухами проходять такі етапи: постановка рухової задачі, вибір програми; передача команди м’язам; контроль за ходом дій; внесення корекцій.

Оптимізація управління в спортивній техніці включає пошук оптимальної моделі рухової дії (предмета навчання), шляхів його побудови (методика навчання) і найбільш досконалого виконання. Оптимум – це показник та умови найбільш відповідаючі даним умовам і поставленій задачі.

8.3. Формування та вдосконалення системи рухів

При навчанні новим вправам:

v використовуються сформовані раніше підсистеми рухів;

v загальмовуються підсистеми, непридатні для вирішення даного завдання;

v формуються нові підсистеми, необхідні для рішення нового рухового завдання

v проходить формування структури системи рухів.

При побудові системи рухів ставиться ряд завдань:

1. Ознайомлення з новими вправами – створення моделі вправи, встановлення вимог до його виконання.

2. Засвоєння вправи – формуються елементи , які складаються у систему (гімнастика), або вивчається вся вправа, а потім вдосконалюються елементи (плавання).

3. Підвищення ефективності і надійності вправи

8.4. Основні біомеханічні напрямки розвитку систем рухів

Спортивно – технічна майстерність залежить від вдосконалення системи рухів, які в процесі тренування постійно перебудовуються завдяки повторенню. Виділяють декілька напрямків розвитку системи рухів (Рис. 8.4.).

Рис. 8.4. Напрямки розвитку системи руху

Інтеграція – це об’єднання великої кількості рухів в єдине ціле на основі їх взаємодії при підпорядкуванні всіх частин одній руховій меті. Інтеграція проявляється у впливові рухів один на одне. Якщо рух у підготовчій фазі виконано вірно, то і в інших фазах рух повинен бути більш ефективним, і навпаки – помилка в підготовчих рухах, як правило, викликає зміни і похибки у основних.

Диференціація – це здатність розрізняти в цілісній системі множину неоднорідних складових частин і визначати їх роль у системі руху. Диференціація дозволяє контролювати виконання дрібних частин руху.

Диференціація та інтеграція взаємоповязані і взаємозмінні. Завдяки цьому досягається цілісність і деталізованість руху.

Стабілізація – це підвищення стійкості системи рухів, досягнення постійного високого результату шляхом зменшення негативного впливу збиваючих дій. Стабілізація системи досягається збереженням вирішальних характеристик в межах визначених відхилень. Завдання стабілізації системи рухів означає прагнення зберегти високі результати вправи, а не всі її особливості.

Варіативність– це здатність змінювати певні елементи рухової системи у зв’язку із зміною умов виконання рухового завдання. Пристосувальні і корекційні зміни мають на меті зберегти відхилення в допустимих межах. При цьому пристосувальні зміни знижують можливість майбутніх суттєвих відхилень, а корекційні – прибирають вже існуючі відхилення. Похибки і перешкоди можуть бути різноманітними: дії суперника, помилки партнерів, травми, зміни оточуючого середовища та інше.

Стандартизація – це забезпечення однакових вимог до сучасної найбільш раціональної техніки. Зразок техніки позначається термінами „еталон ” і „стандарт”. Ці два поняття мають певну відмінність. Стандарт передбачає певні допуски, еталон – це дуже тонкий зразок вимірювання.

Індивідуалізація – це використання позитивних і усунення або максимальне зменшення негативних індивідуальних особливостей окремо взятого спортсмена. Для кожного виду спорту, спортивних вправ характерний певний профіль розвитку рухових якостей. Техніка кожного спортсмена обумовлюється також його індивідуальним профілем фізичного розвитку. Індивідуалізація передбачає як пристосування техніки до особливостей спортсмена, так і розвиток його функціональних можливостей відповідно до вимог техніки.

Довільність – здатність людини за власним бажанням викликати, зупиняти, підсилювати чи послаблювати рухи.

Автоматизація– зменшення вольового контролю над рухами і доведення певних елементів до автоматизму. При неправильних тренуваннях автоматизація стосується і рухових помилок.

Поєднання і співвідношення довільності і автоматизму керування виробляється в процесі тренування. В міру оволодіння технікою багато особливостей і деталей рухів виходять із довільного контролю і стають автоматичними. При цьому активна увага і вольові зусилля спрямовані на головні особливості руху, що призводить до підвищення якості їх виконання.

Фіксація системи рухів – закріплення освоєного матеріалу. Надмірна фіксація призводить до зниження варіативності і викликає зниження прогресування. Причина надмірної фіксації – одноманітність засобів, методів і умов тренування, його монотонність [4, 5, 15].

v Питання для самоперевірки та контролю знань:

Онтогенезом моторики називається зміна рухів і рухових можливостей людини протягом його життя. Немовля - істота, що не володіє навіть найпростішими довільними рухами. З віком його рухові можливості розширюються, досягають розквіту в молодості і поступово знижуються до старості.

Два основних фактори визначають розвиток моторики - дозрівання і навчання. Дозріванням називаються спадково обумовлені зміни анатомічної будови і фізіологічних функцій організму, що відбуваються протягом життя людини: збільшення розмірів і зміна форми тіла дитини в процесі його росту, зміни, зв'язані з статевим дозріванням, старінням і ін. У ранньому дитинстві величезне значення має дозрівання нервово-м'язового апарата (зокрема, кори великих півкуль головного мозку, що до моменту народження ще не сформувалася). В основних рисах руховий апарат дитини формується лише до 2-2,5 років. Під навчанням розуміють освоєння нових рухів чи удосконалення їх під впливом спеціальної практики, навчання чи тренування [4, 5].

9.2. Закономірності росту і розвитку організму

Процеси росту і розвитку є загальнобіологічними властивостями живої матерії. Ріст і розвиток людини, який починається з моменту запліднення яйцеклітини, являє собою безперервний поступальний процес, який відбуває­ться протягом всього життя. Процес розвитку стрибкоподібний, і відмінність між окремими етапами, або періодами, життя зво­диться не тільки до кількісних, а й якісних змін.

Під розвитком в широкому розумінні цього слова слід розу­міти процес кількісних і якісних змін, які відбуваються в орга­нізмі людини і приводять до підвищення рівня складності ор­ганізації і взаємодії всіх його систем. Розвиток включає в се­бе три основні фактори: ріст, диференціювання органів і тка­нин, формоутворення (набуття організмом характерних, власти­вих йому форм). Вони перебувають між собою в тісному взає­мозв'язку і взаємозалежності.

Однією з основних фізіологічних особливостей процесу роз­витку, яка відрізняє організм дитини від організму дорослого, є ріст, тобто кількісний процес, що характеризується безперерв­ним збільшенням маси організму і супроводжується зміною кількості його клітин або їхніх розмірів.

В процесі росту збільшується кількість клітин, маса тіла і антропометричні показники. В одних органах, таких як кістки, легені, ріст здійснюється переважно за рахунок збільшення кількості клітин; в інших (м'язи, нервова тканина) переважа­ють процеси збільшення розмірів самих клітин. Таке визначен­ня процесу росту виключає ті зміни маси і розмірів тіла, які можуть бути зумовлені жировідкладенням або затриманням води. Показник росту організму — це підвищення в ньому загальної кількості білка і збільшення розмірів кісток [17].

Закономірності росту і розвитку дітей; пропорції тіла на різ­них етапах розвитку

До важливих закономірностей росту і роз­витку дітей належать нерівномірність і безперервність росту і розвитку, гетерохронія з явищами випереджаючого дозрівання життєво важливих функціональних систем і акселерація.

І. А. Аршавський сформулював «енергетичне правило ске­летних м'язів» як основний фактор, який дає змогу зрозуміти не тільки специфічні особливості фізіологічних функцій орга­нізму в різні вікові періоди, а й закономірності індивідуально­го розвитку. Згідно з його даними, особливості енергетичних процесів у різні вікові періоди, а також зміна і перетворення діяльності дихальної і серцево-судинної систем в процесі онто­генезу перебувають у залежності від відповідного розвитку ске­летної мускулатури.

А. А. Маркосян до загальних законів індивідуального роз­витку відніс і надійність біологічної системи. Під надійністю біологічної системи розуміють такий рівень регулювання проце­сів в організмі, коли забезпечується оптимальний перебіг з його екстреною мобілізацією резервних можливостей і взаємоза­мінності, яка гарантує пристосування до нових умов, і з швид­ким поверненням до початкового стану.

Функціональні системи дозрівають нерівномірно, включають­ся поетапно, змінюються, забезпечуючи організму пристосуван­ня в різні періоди онтогенетичного розвитку.

Структури, які в сукупності повинні становити до моменту народження функціональну систему, закладаються і дозрівають вибірково і прискорено. Наприклад, коловий м'яз рота іннервується прискорено і задовго до того, як будуть іннервовані інші м'язи обличчя. Прискореного розвитку зазнає не тільки коло­вий м'яз рота, а й інші м'язи і ті структури центральної нерво­вої системи, які забезпечують акт ссання. Із всіх нервів руки насамперед і найповніше розвиваються ті, що забезпечу­ють скорочення м'язів — згиначів пальців, які беруть участь у виконанні хапального рефлексу. Такий вибірковий і приско­рений розвиток морфологічних утворень, які становлять повно­цінну функціональну систему, що забезпечує новонародженому виживання, дістав назву системогенезу.

Системогенез як загальна закономірність розвитку особливо чітко виявляється на стадії ембріонального розвитку. Але гетерохронне дозрівання і поетапне включення і зміна функціо­нальних систем характерні і для інших етапів індивідуального розвитку.

З моменту народження і до смерті в організмі людини спостерігаються специфічні особливості будови, біохімічних проце­сів, функцій організму в цілому і окремих його систем, які змі­нюються в різні періоди його життя. Ці зміни зумовлені спад­ковими факторами, визначаючи деякою мірою етапи росту і розвитку. Проте вирішальне значення для виявлення цих спад­кових факторів, формування вікових особливостей мають на­вчання і виховання, харчування і гігієнічні умови життя, спіл­кування дитини з людьми, що оточують її, спортивна і трудова діяльність та інші фактори, які становлять суть соціального життя людини.

Життя людини — це безперервний процес розвитку. Перші кроки і подальше вдосконалення рухової функції, перші слова дитини і розвиток 'мовної функції, перетворення дитини в під­літка в період статевого дозрівання, розвиток центральної нер­вової системи, ускладнення рефлекторної діяльності — це тіль­ки приклади із величезної кількості змін в організмі [8, 17].

Характерною особливістю процесу росту дитячого організму є його нерівномірність, або гетерохронізм, і хвилеподібність. Періоди посиленого росту змінюються деяким уповільненням його. Найбільшою інтенсивністю ріст дитини відзначається в перший рік життя і в період статевого дозрі­вання, тобто в 11 - 15 років. Якщо при народженні ріст дитини в середньому дорівнює 50 см, то до кінця першого року життя він досягає 75...80 см, тобто збільшується більше ніж на 50% з маса тіла за рік потроюється — при народженні дитини вона дорівнює в середньому 3,0...3,2 кг, а на кінець року — 9,5... 10,0 кг, В наступні роки до періоду статевого дозрівання темп росту знижується, і щорічний приріст маси становить 1,5... 2,0 кг із збільшенням довжини на 4...5 см.

Другий стрибок росту пов'язаний із настанням статевого до­зрівання. За рік довжина тіла збільшується на 7...8 і навіть 10 см. Причому з 11 - 12 років дівчатка трохи випереджають у рості хлопчиків, в 13 - 14 років дівчатка і хлопчики ростуть майже однаково, а з 14 - 15 років юнаки обганяють в рості дівчат, і це перевищення росту у чоловіків над жінками зберігається про­тягом всього життя.

Від періоду новонародження і до досягнення зрілого віку довжина тіла збільшується в 3,5 раза, довжина тулуба — в 3 ра­зи, довжина руки — в 4 рази, довжина ноги — в 5 разів.

Пропорції тіла з віком також дуже змінюються (рис. 9.1 ).

Рис. 9.1. Зміна пропорцій тіла з віком

Новонароджений відрізняється від дорослої людини відно­сно короткими кінцівками, великим тулубом і великою головою.

Висота голови новонародженого становить 1/4 довжини тулуба, у дитини двох років — 1/3, шести — 1/6, 12 років — 1/7 і у дорос­лих— 1/8. 3 віком ріст голови уповільнюється, а ріст кінцівок прискорюється. До початку періоду статевого дозрівання (пе-редпубертатний період) статева різниця в пропорціях тіла від­сутня, а в період статевого дозрівання (пубертатний період) в юнаків кінцівки стають довшими, а тулуб коротший і таз вужчий, ніж у дівчат [17].

Є три періоди відмінності пропорцій між довжиною і шири­ною тіла: від 4 до 6 років, від 6 до 15 років і від 15 років до дорослого стану. Якщо в передпубертатний період загальний зріст збільшується за рахунок росту ніг, то в пубертатному пе­ріоді — за рахунок росту тулуба.

Криві росту окремих частин тіла, а також багатьох органів в основному збігаються з кривою росту довжини тіла. Проте деякі органи і частини тіла мають інший тип росту. Наприклад, ріст статевих органів відбувається посилено в період статевого дозрівання, ріст лімфатичної тканини до цього періоду закін­чується. Розміри голови у дітей 4 років досягають 75...90% ве­личини голови дорослої людини. Інші частини скелета і після 4 років продовжують інтенсивно рости.

В період статевого дозрівання відбувається не тільки інтен­сивний ріст, а й формування вторинних статевих ознак.

Гетерохронія в процесах розвитку окремих систем організму простежується не тільки при зіставленні те'мпів їхнього росту. Окремі частини фізіологічних систем також дозрівають нерів­номірно.

Нервова система завжди функціонує як єдине ціле, але її окремі частини розвиваються і формуються різними темпами і в різні строки. Наприклад, доцентрова, або аферентна, частина нервової системи, тобто та частина, яка несе імпульси з пери­ферії тіла в центральну нервову систему, досить зріла вже при народженні дитини, остаточно дозріває в 6...7 років. Тим часом відцентрова, або еферентна, частина нервової системи, тоб­то та частина, яка несе імпульси із центральної нервової систе­ми до робочих органів — м'язів і залоз, остаточно дозріває тільки у 23...25 років.

Ми вже зазначали, що розвиток веде до морфологічних та функціональних змін, а ріст — до збільшення маси тканин, ор­ганів і всього тіла. При нормальному розвитку дитини обидва ці процеси тісно взаємопов'язані. Але періоди інтенсивного росту можуть не збігатися з періодами інтенсивного диференцію­вання.

Посилене диференціювання зумовлює уповільнення росту. Маса головного і спинного мозку в основному наростає до 8... 10 років, майже досягаючи маси цих органів у дорослого; функ­ціональне удосконалення нервової системи відбувається ще про­тягом довгого часу.

Дозрівання рухового аналізатора настає в основному в 13... 14 років, проходячи ряд етапів удосконалення рухової функції. Разом з ти'м в 15... 18 років відбуваються подальший інтенсив­ний ріст і диференціація м'язової тканини.

Гетерохронія розвитку дає змогу забезпечити прискорений вибірковий ріст і диференціацію тим структурам і їхнім функ­ціям, які насамперед необхідні організмові на дано'му етапі он­тогенезу.

Гетерохронізм, який спостерігається при порівняльному ви­вченні розвитку окремих морфологічних утворень або функцій, ні в якому разі не є показником відсутності чи порушення гар­монійності розвитку організму дитини на окремих етапах його життя.

Поряд з типовими для кожного вікового періоду особливо­стями є індивідуальні особливості розвитку. Вони варіюють і залежать від стану здоров'я, умов життя, ступеня розвитку нер­вової системи. Різкі індивідуальні відхилення у розвитку вияв­ляються переважно на першому році життя, коли вони пов'яза­ні з природженими особливостями і умовами виховання.

Хід морфологічних і функціональних перебудов організму дитини в різні вікові періоди підлягає дії генетичних факторів і факторів середовища [17].

Акселерація

В останній чверті XIX — на почат­ку XX ст. в багатьох країнах помічено прискорення росту дітей. З того часу дані про прискорення фізичного розвитку дітей по­чали накопичуватися, і в 1935 р. складний комплекс явищ, які характеризують прискорення розвитку, був названий Є. Кохом акселерацією (від лат. ассеїегаге — прискорювати).

Спочатку багато дослідників розуміли під акселерацією при­скорення, головним чином, фізичного розвитку дітей і підлітків. Пізніше це поняття було значно розширене.

Під акселерацією почали розуміти збільшення розмірів тіла і початок дозрівання в більш ранні строки. Довжину тіла, об­сяг грудей і масу тіла вже розглядали як найбільш важливі ознаки фізичного розвитку. Але, пам'ятаючи, що морфологічні особливості організму тісно пов'язані з його функціональною діяльністю, деякі автори як ознаки фізичного розвитку розгля­дали життєву ємкість легенів, силу окремих м'язових груп, сту­пінь окостеніння скелета (зокрема, кисті), прорізування і за­міну зубів, ступінь статевого дозрівання. Деякі автори до істот­них ознак відносять також пропорції тіла.

Нині поняття «акселерація» стало настільки широким, що говорять не тільки про прискорення фізичного розвитку дітей і підлітків, а й про збільшення розмірів тіла у дорослих, пізні­ше настання клімаксу.

У цьому зв'язку часто користуються ширшим поняттям — «секулярний тренд» (вікова тенденція), розуміючи під цим тен­денцію, яка спостерігається приблизно протягом віку, до при­скорення фізичного розвитку всього організму, від внутрішньо-утробного періоду до дорослого стану [17].

9.3. Поняття про руховий вік, рухові перевагонадання, рухову асиметрію. Прогноз розвитку моторики

Якщо вимірити результати в яких-небудь рухових завданнях великої групи дітей одного віку, то можна визначити середні досягнення, що вони показують. Знаючи потім результати окремої дитини, можна установити, якому віку в середньому відповідає даний результат. У такий спосіб визначають руховий вік дітей. Наприклад, у стрибках у довжину з місця різним результатам відповідає наступний руховий вік:

Це означає, що результат 170 см показують діти в середньому в 12 років і 5 місяців (і навпаки, діти в 12 років і 5 місяців у середньому стрибають у довжину з місця на 170 см). Звичайно, не всі діти того самого віку показують однакові результати. Дітей, у яких руховий вік випереджає календарний, називають руховими акселератами. Дітей, у яких руховий розвиток відстає, називають руховими ретардантами. Наприклад, якщо підліток у віці 14 років і 2 місяці стрибає в довжину з місця на 170 см, він руховий ретардант (у цій вправі), а якщо його результат більш 210 см - руховий акселерат [4, 5].

Акселерати в одних рухових завданнях можуть бути ретардантами в інших. Повні акселерати чи ретарданти зустрічаються рідко.

Якщо дитина потрапляє в несприятливі умови (хвороба, недостатнє харчування і т.п. ), то темпи розвитку моторики в неї сповільнюються. Однак після усунення цих шкідливих впливів, якщо вони не були надмірними, її рухові можливості розвиваються прискореними темпами, так що він повертається, як у даному випадку говорять, у свій канал розвитку. Подібна властивість живих організмів (вона стосується не тільки рухів, але й інших показників) називають каналізуванням чи гомеорезом.

У більшості людей існують стійкі рухові переваги у виконанні рухів визначеною рукою, ногою в одну зі сторін і т.п. Не говорячи вже про переважне застосування однієї руки, як приклади можна назвати: розподіл ніг на махову і поштовхову, виконання поворотів у гімнастиці чи до прийомів боротьбі в одну зі сторін, лівосторонній хват ключки, дихання при плаванні кролем, "прицільне" око в стрільбі і т. п. Такі рухові асиметрії існують і в побутових рухах. Людина виконує багато з них їх завжди однієї і тією же рукою, у ту саму сторону, хоча ніколи цьому спеціально не училася.

Рухова перевага однієї зі сторін тіла в науці позначається терміном латеральне домінування. Переважаюча сторона чи кінцівка називається домінантною. Люди, у яких латерального домінування не спостерігаються, називаються амбідекстриками (від лат. "амб" - обоє, "декстр" - правий, буквально - із двома правими сторонами).

Приблизно 95% людей В Україні - правші. Ці дані не зовсім точні, тому що неточний критерій, за яким люди відносять до лівшей чи правшей (наприклад, людина пише правою рукою, а метає лівою. Куди її віднести - до лівші чи правші?). Приблизно в 75% людей домінантним є праве око. У більшості ведучою (маховою) виявляється права нога. Повороти більшість намагається робити в ліву сторону.

Приблизно 25% людей народжуються праворукими, 25% - ліворукими, а 50% - амбідекстриками. Потім під впливом сімейного виховання всі амбідекстрики і велика частина лівшей стають правшами.