Обгрунтуйте методи розвитку та контролю силових якостей спортсмена. 7 страница

· Особисто-психічні чинники здійснюють великий вплив на прояв витривалості, особливо в складних умовах. До них відносять мотивацію на досягнення високих результатів, стійкість установки на процес і результати тривалої діяльності, а також такі вольові якості, як цілеспрямованість, наполегливість, витримка й уміння терпіти несприятливі зсуви у внутрішньому середовищі організму, виконувати роботу через не «можу».

· Чинники генотипу (спадковості) і середовища. Загальна (аеробна) витривалість обумовлена впливом спадкових чинників (коефіцієнт спадковості від 0,4 до 0,8). Генетичний чинник істотно впливає і на розвиток анаеробних можливостей організму. Високі коефіцієнти спадковості (0,62—0,75) виявлені в статичній витривалості; для динамічної силової витривалості впливу спадковості і середовища приблизно однакові.

· Спадкові чинники більше впливають на жіночий організм при роботі субмаксимальної потужності, а на чоловічій — при роботі помірної потужності.

Основні фактори, що впливають на витривалість людини представлені на Рис. 6.5.

Q						Техніка
L	Енергетичний потенціал	Витривалість	Економічність
F				Тактика

Рис. 6.5. Основні фактори витривалості людини: О₂, L, F - ємність і потужність окислювальної, лактаційної і фосфагенної енергетичних систем

Як відомо будь – яка форма активності живого організму забезпечується енергією, що збережена в молекулах аденозинтрифосфату (АТФ), але лише 25% енергії АТФ переходить у механічну енергія при м’язовому скороченні, 75 % - використовується на теплоутворення.

Повна механічна енергія тіла людини складається із фракцій, частина яких забезпечує виконання корисної роботи, а інша частина – безкорисна і її потрібно максимально зменшити.

Показниками витривалості є коефіцієнт витривалості – відношення часу подолання всієї дистанції до часу подолання певного відрізку. Іншим показником є запас швидкості – різниця між середнім часом подолання еталонного відрізка і найкращим часом на дистанції. Чим менше запас швидкості, тим вища витривалість. З ростом спортивної кваліфікації запас швидкості зменшується.

Одна і та ж робота може виконуватися з різними затратами енергії – це визначає економізацію спортивної техніки. Для оцінки економічності роботи використовуються такі показники:

1. Валовий коефіцієнт (брутто - коефіцієнт)– відношенння виконаної роботи до затраченої енергії.

К₁ = А / Е

де, А – механічна робота, Дж

Е – затрачена енергія, Дж

2. Нетто коефіцієнт – із величини енерговитрат в процесі роботи вираховують енерговитарти в стані спокою.

К₂ = А / Е – Есп

де, Есп – енергія, що затрачується організмом в стані спокою, Дж

3. Дельта – коефіцієнт – використовується для порівняння виконаної роботи і енерговитрат у різних рухових завданнях різної інтенсивності.

К₃ = А₂-А₁ / Е₂ – Е₁

де, А₁ і А₂ – механічна робота, Дж

Е₁ і Е₂ – затрачена енергія, Дж

Всі три коефіцієнти введені за аналогією із коефіцієнтом користної дії, а показник валового коефіцієнту формально дорівнює йому. Використання цих коефіцієнтів дозволяє оцінювати лише зовнішні результати рухових завдань, а не внутрішні процеси, що лежать в їх основі. Також зазначені коефіцієнти мають низький рівень універсальності – можуть бути використані лише при аналізі подібних рухових завдань.

У циклічних локомоціях використовуються не ці коефіцієнти, а величина константи шляху – величина енерговитрат, що припадає на 1 м. шляху.

Економічність техніки, тобто виконання певних технічних прийомів з мінімальними затратами енергії, визначається двома групами факторів:

1. Фізіолого – біохімічні (тип процесу забезпечення енергії – аеробний чи анаеробний).

2. Біомеханічні

З біомеханічної точки зору виділяють два шляхи підвищення економічності рухів:

1. Зниження величини енерговитрат в кожному циклі

2. Рекуперація енергії – перехід кінетичної енергії в потенціальну і навпаки.

Зниження величини енерговитрат в кожному циклі реалізується кількома способами:

А) усунення непотрібних рухів – зниження рухів у вертикальному напрямку при переміщенні у горизонтальному;

Б) усунення непотрібних скорочень м’язів – у кваліфікованих спортсменів сумарний час активності м’язів менше, а час розслабленого стану значно більше, ніж у початківців. Зовні це проявляється в легкості і свободі рухів.

В) зменшення зовнішнього опору – зміна опору води за рахунок більш обтічної пози.

Г) зменщення внутрішньоциклових коливань швидкості – підвищення швидкості після її падіння потребує витрат енергії, тому ці коливання потрібно зменшити.

Д) вибір оптимального співвідношення між силою дії і швидкістю робочих рухів.

Е) вибір оптимального співвідношення між довжиною і частотою кроків

Рекуперація енргії здійснюється кількома способами:

А) Кінетична енергі може переходити в потенціальну енергію гравітації. Так у звичайній ходьбі найвищому положенню тіла відповідає мінімум кінетичної енергії і максимум потенцальної. Тобто зовні це виглядає так – на підйомах кінетична ененргія переходить в потенціальну, а на спусках – навпаки. Повна механічна енергія при цьому зберігається.

Б) Кінетична енергія перетворюється в потенціальну енергію пружної деформації м’язів, а накопичена потенціальна енергія частково знову перетворюється в роботу. Науково доведено, що раціональне використання пружних сил м’язів може підвищити економічність роботи більш ніж в 2 рази.

Теоретичною основою можливості інтуітивного знаходження оптимальної інтенсивності руху є принцип мінімуму енерговитрат, відповідно до якого, будь – яка жива істота свідомо організовує свою рухову діяльність таким чином, щоб звести до мінімуму витрати енергії.

Розвиток витривалості відбувається від дошкільного віку до 30 років (а до навантажень помірної інтенсивності і довше). Найінтенсивніший приріст спостерігається з 14 до 20 років.

Засоби виховання витривалості.

Засобами розвитку загальної (аеробної) витривалості є вправи, що викликають максимальну продуктивність серцево-судинної і дихальної систем. М'язова робота забезпечується за рахунок переважно аеробних джерел; інтенсивність роботи може бути помірною, великою, змінною; сумарна тривалість виконання вправ складає від декількох до десятків хвилин.

В практиці фізичного виховання застосовують найрізноманітніші за формою фізичні вправи циклічного та ациклічного характеру, наприклад, тривалий біг, біг по пересічній місцевості (крос), пересування на лижах, біг на ковзанах, їзда на велосипеді, плавання, ігри і ігрові вправи, вправи, виконувані по методу кругового тренування (включаючи в круг 7—8 і більш вправ, виконуваних в середньому темпі) і ін. Основні вимоги, що пред'являються до них, наступні: вправи повинні виконуватися в зонах помірної і великої потужності робіт; їх тривалість від декількох хвилин до 60—90 хв; робота здійснюється при глобальному функціонуванні м'язів.

Для підвищення анаеробних можливостей організму використовують наступні вправи:

1. Вправи, які переважно сприяють підвищенню алактатних анаеробних здібностей. Тривалість роботи 10—15 с, інтенсивність максимальна. Вправи використовуються в режимі повторного виконання, серіями.

2. Вправи, що дозволяють паралельно удосконалювати алактатні і лактатні анаеробні здібності. Тривалість роботи 15—30 с, інтенсивність 90—100% від максимально доступної.

3. Вправи, які сприяють підвищенню лактатних анаеробних можливостей. Тривалість роботи 30—60 с, інтенсивність 85—90% від максимально доступної.

4. Вправи, що дозволяють паралельно удосконалювати алактатні анаеробні і аеробні можливості. Тривалість роботи 1—5 хв, інтенсивність 85—90% від максимально доступної.

Таблиця 6.3.

Методи виховання витривалості

Методика виховання загальної витривалості

Для розвитку загальної витривалості найбільш широко застосовуються циклічні вправи тривалістю не менше 15—20 хв, виконувані в аеробному режимі. Вони виконуються в режимі стандартного безперервного, змінного безперервного та інтервального навантаження.

Особливості виховання специфічних типів витривалості

У даний час можна назвати понад 20 типів спеціальної витривалості.

Швидкісна витривалість виявляється в основному в діяльності, що пред'являє підвищені вимоги до швидкісних параметрів рухів в зонах субмаксимальної і максимальної потужності робіт.

Силова витривалість відображає здатність тривало виконувати силову роботу без зниження її ефективності. Рухова діяльність при цьому може бути ациклічною, циклічною і змішаною.

Координаційна витривалість виявляється в основному в руховій діяльності, що характеризується різноманіттям складних технико-тактичних дій (спортивна гімнастика, спортивні ігри, фігурне катання тощо).

Тести, що використовуються для визначення рівня розвитку витривалості

Одним з основних критеріїв витривалості є час, протягом якого людина здатна підтримувати задану інтенсивність діяльності. На основі цього критерію розроблені прямою і непрямий способи вимірювання витривалості.

При прямому способі випробовуваному пропонують виконувати яке-небудь завдання (наприклад, біг) із заданою інтенсивністю (60, 70, 80 або 90% від максимальної швидкості). Сигналом для припинення тесту є початок зниження швидкості виконання даного завдання.

У спорті витривалість може вимірюватися і за допомогою інших груп тестів: неспецифічних (за їх результами оцінюють потенційні можливості спортсменів ефективно тренуватися або змагатися в умовах наростаючого стомлення) і специфічних (результати цих тестів указують на ступінь реалізації цих потенційних можливостей). До неспецифічних тестів визначення витривалості відносять: 1) біг на тредбані; 2) педалювання на велоергометрі; 3) степ-тест. Під час виконання тесту вимірюються як ергометричні (час, об'єм та інтенсивність виконання завдань), так і фізіологічні показники (максимальне споживання кисню — МСК, частота серцевих скорочень — ЧСС, поріг анаеробного обміну — ПАНО тощо).

Специфічними вважають такі тести, структура виконання яких близька до змагання. За допомогою специфічних тестів вимірюють витривалість при виконанні певної діяльності, наприклад в плаванні, лижних гонках, спортивних іграх, єдиноборстві, гімнастиці.

6.5. Біомеханіка стійкості та координації

Стійкість розглядається як самостійна рухова якість, оскільки механізми її забезпечення суттєво відрізняються від сили, швидкості, витривалості та гнучкості.

В основі стійкості лежить принцип зворотного звязку, який реалізується через три ланцюги і забезпечує ортоградне положення тіла:

1 – замикається через центр рівноваги у внутрішньому вусі;

2 – замикається через зоровий аналізатор і звязаний із зовнішніми орієнтирами;

3 – кінестетичний – заснований на відчутті власного тіла в просторі; замикається через пропріорецептори.

Всі три ланцюги задіюються одночасно і сприяють стабілізації пози тіла при відхиленні від заданої. Функціонально діяльність цих ланцюів проявляться у треморі: вища частота тремору і менша його амплітуда – наслідок кращої фізичної, технічної і психологічної підготовки.

Рівень стійкості також визначається механічними факторами: вихід проекції ЗЦМ тіла за площу опори призводить до падіння. Загальне правило говорить, що тіло зберігає стійке положення при умові, що сума діючих на нього сил дорівнює нулю і сума їх моментів також дорівнює нулю.

Координаційні здібності спортсмена, їх класифікація

У сучасних умовах значно збільшився об'єм діяльності, яка здійснюється в і несподівано виникаючих ситуаціях, яка вимагає прояву винахідливості, швидкості реакції, здібності до концентрації і перемикання уваги, просторової, тимчасової, динамічної точності рухів і їх біомеханічної раціональності. Всі ці якості, або здібності в теорії фізичного виховання пов'язують з поняттям спритність.

Спритність визначаєтьсяякздатністю людини швидко, оперативно, доцільно, тобто найбільш раціонально, освоювати нові рухові дії, успішно вирішувати рухові задачі в змінних умовах.

Спритність — складна комплексна рухова якість, рівень розвитку якої визначається багатьма чинниками. Найбільше значення мають високорозвинуте м'язове відчуття і так звана пластичність кіркових нервових процесів. Від ступеня прояву останніх залежить терміновість утворення координаційних зв'язків і швидкості переходу від одних установок і реакцій до інших. Основу спритності складають координаційні здібності.

Під рухово-координаційними здібностями розуміються здібності швидко, точно, доцільно, економно і влучно, тобто найбільш вдало, вирішувати рухові задачі (особливо складні і виникаючі несподівано).

Об'єднуючи цілий ряд здібностей, що відносяться до координації рухів, їх можна до певної міри розбити на три групи.

Перша група - здатність точно вимірювати і регулювати просторові, тимчасові і динамічні параметри рухів.

Друга група - здатність підтримувати статичну (позу) і динамічну рівновагу.

Третя група – здатність виконувати рухові дії без зайвої м'язової напруженості (скутості).

Чинники, що впливають на прояв координаційних здібностей

Прояв координаційних здібностей залежить від цілого ряду чинників, а саме:

1) здібності людини до точного аналізу рухів;

2) діяльності аналізаторів і особливо рухового;

3) складність рухового завдання;

4) рівня розвитку інших фізичних здібностей (швидкісні здібності, динамічна сила, гнучкість і т.д.);

5) сміливості і рішучості;

6) віку;

7) загальної підготовленості спортсмена (тобто запасу різноманітних, переважно варіативних рухових умінь і навиків)

Координаційні здібності, які характеризуються точністю управління силовими, просторовими і тимчасовими параметрами, і забезпечуються складною взаємодією центральних і периферичних ланок моторики на основі зворотної аферентації (передача імпульсів від робочих центрів до нервових), мають виражені вікові особливості.

Так, діти 4—6 років володіють низьким рівнем розвитку координації, нестабільною координацією симетричних рухів, рухові навики формуються у них на фоні надлишку орієнтовних, зайвих рухових реакцій, а здібність до диференціювання зусиль — низька.

У віці 7—8 років рухові координації характеризуються нестійкістю швидкісних параметрів і ритмічності.

У період від 11 до 13—14 років збільшується точність диференціювання м'язових зусиль, поліпшується здібність до відтворення заданого темпу рухів. Підлітки 13—14 років відрізняються високою здібністю до засвоєння складних рухових координацій, що обумовлене завершенням формування функціональної сенсомоторної системи, досягненням максимального рівня у взаємодії всіх систем аналізаторів і завершенням формування основних механізмів довільних рухів.

У віці 14—15 років спостерігається деяке зниження просторового аналізу і координації рухів. В період 16—17 років продовжується вдосконалення рухових координацій до рівня дорослих, а диференціювання м'язових зусиль досягає оптимального рівня.

В онтогенетичному розвитку рухових координації здібність дитини до вироблення нових рухових програм досягає свого максимуму в 11—12 років. Цей віковий період визначається багатьма авторами як період, що особливо піддається цілеспрямованому спортивному тренуванню. Помічено, що у хлопчиків рівень розвитку координаційних здібностей з віком вище, ніж у дівчаток.

Задачі розвитку координаційних здібностей

При вихованні координаційних здібностей вирішують дві групи задач: а) по різносторонньому і б) спеціально направленому їх розвитку.

Перша групавказаних задач переважно розв'язується в дошкільному віці і базовому фізичному вихованні учнів. Досягнутий тут загальний рівень розвитку координаційних здібностей створює широкі передумови для подальшого вдосконалення в руховій діяльності.

Задачі по забезпеченню подальшого і спеціального розвитку координаційних здібностей розв'язуються в процесі спортивного тренування і професійно-прикладної фізичної підготовки. У першому випадку вимоги до них визначаються специфікою вибраного виду спорту, в другому — вибраною професією.

Засоби виховання координаційних здібностей

Основним засобом виховання координаційних здібностей є фізичні вправи підвищеної координаційної складності , що містить елементи новизни. Складність фізичних вправ можна збільшити за рахунок зміни просторових, тимчасових і динамічних параметрів, а також за рахунок зовнішніх умов, змінюючи порядок розташування снарядів, їх вагу, висоту; змінюючи площу опори або збільшуючи її рухливість у вправах на рівновагу тощо.; комбінуючи рухові навики; поєднуючи ходьбу із стрибками, біг і ловлю предметів; виконуючи вправи по сигналу або за обмежений час.

Спеціальні вправи для вдосконалення координації рухів розробляються з урахуванням специфіки вибраного виду спорту, професії. Це координаційно схожі вправи з технико-тактичними діями в даному виді спорту або трудовими діями.

Вправи, направлені на розвиток координаційних здібностей, ефективні до тих пір, поки вони не виконуватимуться автоматично. Потім вони втрачають свою цінність. Виконання координаційних вправ слід планувати на першу половину основної частини заняття, оскільки вони швидко викликають стомлення.

Методика вдосконалення координаційних здібностей

При вихованні координаційних здібностей використовуються наступні основні методичні підходи.

1. Навчання новим різноманітним рухам з поступовим збільшенням їх координаційної складності.

2. Виховання здатності перебудовувати рухову діяльність в умовах раптово змінної обстановки. Цей методичний підхід також знаходить велике застосування у базовому фізичному вихованні, а також в ігрових видах спорту і єдиноборстві.

3. Підвищення просторової, тимчасової і силової точності рухів на основі поліпшення рухових відчуттів і сприйнять. Даний методичний прийом широко використовується у ряді видів спорту (спортивній гімнастиці, спортивних іграх тощо.) і професійно-прикладній фізичній підготовці.

4. Подолання нераціональної м'язової напруженості. М'язова напруженість виявляється у двох формах (тонічна і координаційна). Тонічна напруженість (підвищений тонус м'язів у стані спокою). Цей вид напруженості часто виникає при значному м'язовому стомленні і може бути стійким. Для її зняття доцільно використовувати: а) вправи на розтягування, переважно динамічного характеру; б) різноманітні махові рухи кінцівками в розслабленому стані; в) плавання; г) масаж, сауну, теплові процедури. Координаційна напруженість (неповне розслаблення м'язів в процесі роботи або їх сповільнений перехід у фазу розслаблення).

Для розвитку координаційних здібностей у фізичному вихованні і спорті використовуються наступні методи:

1) стандартно-повторної вправи;

2) варіативної вправи;

3) ігровий;

4) змагання.

Тести, що використовуються для визначення рівня розвитку координаційних здібностей

Різноманіття видів рухових координаційних здібностей не дозволяє оцінювати рівень їх розвитку за одним уніфікованим критерієм. Тому у фізичному вихованні і спорті використовують різні показники, найважливішими з яких є:

1) час, затрачуваний на освоєння нового руху або якоїсь комбінації. Чим він коротше, тим вище координаційні здібності;

2) час, необхідний для «перебудови» своєї рухової діяльності відповідно до ситуації, що змінилася. В цих умовах уміння вибрати найоптимальніший план успішного рішення рухової задачі вважається хорошим показником координаційних можливостей;

3) координаційна складність виконуваних рухових завдань (дій) або їх комплекси (комбінації). Як завдання-тести рекомендується застосовувати вправи з асиметричним узгодженням рухів руками, ногами, головою, тулубом, як найскладніші, і рідше, що зустрічаються в руховому досвіді людини;

4) точність виконання рухових дій за основними характеристиками техніки (динамічним, тимчасовим, просторовим);

5) збереження стійкості при порушенні рівноваги;

6) стабільність виконання складного в координаційному відношенні рухового завдання (за кінцевим результатом і стабільністю окремих характеристик руху).

6.6. Біомеханічна характеристика гнучкості

Гнучкістю називається здатність виконувати рухи з великою амплітудою

Зміна кутів руху в окремих суглобах називається гоніометрією, а прилад гоніометром (Рис. 6.6.)

Рис. 6.6. Гоніометр

Гнучкість злежить від ряду показників: температури оточуючого середовища (підвищення температури викликає підвищення гнучкості), часу доби (в середині дня вона вища), правильності розминки тощо.

Виділяють активну і пасивну гнучкість.

Активна гнучкість – це здатність виконувати рухи в будь – якому суглобі з великою амплітудою за рахунок активності мязових груп, які проходять через цей суглоб.

Пасивна гнучкість – визначається найвищою амплітудою, яку можна досягнути за рахунок зовнішніх сил. Різниця між цими двома видами гнучкості називається дефіцитом активної гнучкості. Гнучкість залежить від ряду показників: температури, ефективності розминки, часу доби та інше.

За способом прояву гнучкість пділяють на динамічну і статичну. Динамічна гнучкість виявляється в рухах, а статична — в позах.

Виділяють також загальну і спеціальну гнучкість. Загальна гнучкість характеризується високою рухливістю (амплітудою рухів) у всіх суглобах (плечовому, ліктьовому, гомілковостопному, хребта та ін.); спеціальна гнучкість — амплітудою рухів, відповідній техніці конкретної рухової дії.

Прояв гнучкості залежить від ряду чинників. Головний чинник, що обумовлює рухливість суглобів, — анатомічний. Обмежувачами рухів є кістки. Форма кісток багато в чому визначає напрям і розмах рухів в суглобі (згинання, розгинання, відведення, приведення, супінація, пронація, обертання). Гнучкість обумовлена центрально-нервовою регуляцією тонусу м'язів, а також напругою м’язів-антагоністів. Це означає, що прояви гнучкості залежать від здатності довільно розслабляти розтягнуті м'язи і напружувати м'язи, які здійснюють рух, тобто від ступеня вдосконалення міжм'язової координації.

На гнучкість істотно впливають зовнішні умови:

1) час доби (вранці гнучкість менше, ніж вдень і увечері);

2) температура повітря (при 20...30 ⁰С гнучкість вище, ніж при 5...10 ⁰С;

3) проведена розминка (після розминки тривалістю 20 хв гнучкість вище, ніж до розминки);

4) розігріто тіло (рухливість в суглобах збільшується після 10 хв знаходження в теплій ванні при температурі води +40º або після 10 хв перебування в сауні).

Чинником, що впливає на рухливість суглобів, є також загальний функціональний стан організму в даний момент: під впливом стомлення активна гнучкість зменшується (за рахунок зниження здатності м'язів до повного розслаблення після попереднього скорочення), а пасивна збільшується (за рахунок меншого тонусу м'язів, протидіючих розтягуванню).

Позитивні емоції і мотивація покращують гнучкість, а протилежні особово-психічні чинники, погіршують.

Найбільш інтенсивно гнучкість розвивається до 15—17 років. Для розвитку пасивної гнучкості сенситивним періодом буде вік 9—10 років, а для активної — 10—14 років. Цілеспрямовано розвиток гнучкості повинен починатися з 6— 7 років. У дітей і підлітків 9—14 років ця якість розвивається майже в 2 рази ефективніше, ніж в старшому шкільному віці.

Методика розвитку гнучкості

Як засоби розвитку гнучкості використовують вправи, які можна виконувати з максимальною амплітудою. Їх інакше називають вправами на розтягування. Серед вправ на розтягування розрізняють активні, пасивні і статичні.

Активні рухи з повною амплітудою (махи руками і ногами, ривки, нахили і обертальні рухи тулубом) можна виконувати без предметів і з предметами (гімнастичні обручі, м'ячі тощо).

Пасивні вправи на гнучкість включають: рухи, виконувані за допомогою партнера; рухи, виконувані з обтяженням; рухи, виконувані за допомогою гумового еспандера або амортизації; пасивні рухи з використанням власної сили (притягання тулуба до ніг, згинання кисті іншою рукою і т.п.); рухи, що виконуються на снарядах (як обтяження використовують вагу власного тіла).

Статичні вправи, виконувані за допомогою партнера, власної ваги тіла або сили, вимагають збереження нерухомого положення з граничною амплітудою протягом певного часу (6—9 с). Після цього слідує розслаблення, а потім повторення вправи.

Основні правила застосування вправ в розтягуванні не допускаються больові відчуття, рухи виконуються в повільному темпі, поступово збільшуються їх амплітуда і ступінь використання сили помічника.

Основним методом розвитку гнучкості є повторний метод, де вправи на розтягування виконуються серіями. Залежно від віку, статі і фізичної підготовленості спортсмена кількість повторень вправи в серії диференціюється. Як розвиток і вдосконалення гнучкості використовуються також ігровий і змагальний методи.

Для розвитку і вдосконалення гнучкості методично важливо визначити оптимальні пропорції у використовуванні вправ на розтягування, а також правильне дозування навантажень.

Тести, що використовуються для визначення рівня розвитку гнучкості

Основним критерієм оцінки гнучкості є найбільша амплітуда рухів, яка може бути досягнута випробовуваним. Амплітуду рухів вимірюють в кутових градусах або в лінійних одиницях, використовуючи апаратуру або педагогічні тести. Апаратурними способами вимірювання є

1) механічний (за допомогою гоніометра);

2) механоелектричний (за допомогою електрогоніометра);

3) оптичний;

4) рентгенографічний.

Для особливо точних вимірювань рухливості суглобів застосовують електрогоніометричний, оптичний і рентгенографічний способи. Електрогоніометри дозволяють отримати графічне зображення гнучкості і прослідкувати за зміною суглобових кутів у різних фазах руху. Оптичні способи оцінки гнучкості засновані на використовуванні фото-, кіно- і відеоапаратури. Рентгенографічний спосіб дозволяє визначити теоретично допустиму амплітуду руху, яку розраховують на підставі рентгенологічного аналізу будови суглоба.

У фізичному вихованні найдоступнішим і поширеним є спосіб вимірювання гнучкості за допомогою механічного гоніометра — кутоміра, до однієї з ніжок якого кріпиться транспортир. Ніжки гоніометра кріпляться на подовжніх осях сегментів, що становлять той або інший суглоб. При виконанні згинання, розгинання або обертання визначають кут між осями сегментів.