Дидактика як галузь педагогіки, історія її розвитку. Основні категорії дидактики.

Дидактика – галузь педагогічних знань, яка досліджує теорію освіти і навчання.

Відповідає на два основних питання: Чому навчати ? і Як навчати ?

Перші паростки дидактики з’явились у надрах народної педагогіки :

- «Вік живи – вік учись» ;

- « Знання робить життя красним» ;

- « Хто знання має, той мур ламає» ;

- « Умій дитину народити, умій і навчити».

Термін дидактика запровадив німецький педагог Вольфганг Ратке, який так назвав наукову дисципліну, що досліджує теоретичні засади навчання.

Ян Амос Коменський (1592 – 1670)

Жан Жак Руссо (1712 – 1778)

Йоган Генріх Песталоцці (1746 – 1827 )

Видатні Йоган Фрідріх Гербарт (1776 -1841 )

педагоги Костянтин Дмитрович Ушинський (1824 -1870 )

Джон Дьюї ( 1859 – 1952 )

Функції дидактики

Предмет дидактики – теорія освіти і навчання, взаємодія викладання і учіння (О.Я.Савченко ).

*навчання як засіб освіти і виховання ;

*закономірності та принципи навчання, його цілі, наукові підвалини його змісту;

*взаємодія викладання і учіння в їх єдності ;

*умови здійснення викладання і учіння та результати виконання цих умов (В.В.Ягупов)

„Предметом дослідження загальної дидактики є процес викладання й учіння разом із факторами, що його породжують, умовами, в яких він протікає, а також результатами, до яких він призводить” (Ч.Купісевич).

В цілому дидактика зосереджує свою увагу на дослідженні і розробці таких проблем: визначає педагогічні основи змісту освіти на даному етапі розвитку школи: досліджує сутність, закономірності, принципи та правила навчання; аналізує та обґрунтовує шляхи, які мають забезпечити інтелектуальний розвиток школяра; займається пошуками ефективних засобів і методів взаємообумовленої діяльності учителя й учнів (процес учіння й научіння); розробляє шляхи інтенсифікації навчального процесу; досліджує і розробляє ефективні форми організації навчально-виховного процесу в навчально-виховних установах.

Зв’язок дидактики з іншими науками:

Дидактика тісно пов’язана з іншими науками. Найперше з філософією, яка є методологічною основою дидактики, оскільки розробляє наукові засади пізнання оточуючої дійсності.

Дидактика в своїй теоретичній основі і практиці ґрунтується на дослідженнях загальної, дитячої і педагогічної психології. Адже ці науки займаються пізнанням особливостей психічного розвитку дітей різних вікових груп, обґрунтовують психологічні закономірності пізнання: відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, воля, емоції, формування мотивів навчання, здібностей і потреб особистості.

Важливою передумовою успішності й ефективності навчального процесу є знання і врахування особливостей фізіологічного розвитку дітей певного віку та шкільної гігієни.

Дидактика є науковою основою розвитку часткових методик. Матеріал і надбання часткових методик в свою чергу становить значний інтерес для дидактики.

Кібернетика допомагає розробляти теорію управління педагогічним процесом взагалі і особливостями організації навчального процесу зокрема.

Історія розвитку дидактики.

У різні періоди розвитку людства із зміною суспільних потреб виникали різні системи навчання.

Термін „дидактика” грецького походження (didacticos – той, хто навчає).

1613 року німецькі педагоги Кристоф Хельвіг і Йохан Юнг у праці „Короткий звіт з дидактики, або мистецтво навчання. Ратихімія.”

1632 р. „Велика дидактика” Яна Амоса Коменського. Виклав основи теорії навчання: зміст освіти, дидактичні принципи, методику організації класно-урочної системи, зробив спробу виявити закономірності навчання; залежності між можливостями учнів та умовами навчання, сформулював вимоги і правила навчання з урахуванням віку дітей. (до 6 років – материнська школа, 6-12 років – школа рідної мови, 12-18 років – латинська школа або гімназія, 18-24 роки - академія).

Школа як „майстерня гуманності” має готувати до життя, тому учні повинні не лише здобувати знання, а й формувати свою натуру. Ідея неподільності навчання і виховання, всебічного розвитку особистості шляхом наукової освіти, морального і релігійного виховання. Людина – дитя природи, й усі педагогічні засоби повинні бути природо відповідними. Концепція професіоналізму вчителя.

Жан Жак Руссо (1712-1778) – „Еміль або про виховання” (1762р.) – обстоював право дитини на дитинство, розкрив специфіку вікових особливостей, потребу задоволення в навчанні та інтересів учнів.

Йоган Генріх Песталоцці (1746-1827) – ряд ідей з дидактики початкової школи: положення про цілі навчання, виховання і розвитку, роль психічних засад у навчанні, його побудову з урахуванням людської природи, сили розуму і серця. Основна мета навчання: розвиток розуму, вміння логічно мислити і висловлюватись. Основою пізнання й освіти вважав три елементи: форму, число, слово.

Фрідріх Дістервег (1790-1866) – збагатив ідеї розвивального навчання, сформулював його правила, психологічно обґрунтував принципи навчання.

Йоган Фрідріх Гербарт (1776-1841) – німецький педагог і філософ – розробив теоретичні засади дидактики, взявши за основу теорію виховую чого навчання. Чільне місце організації процесу засвоєння знань на уроці під керівництвом учителя. Виділив два основних аспекти у процесі передачі знань: поглиблення і осмислення.

Костянтин Дмитрович Ушинський (1824-1870) – „Людина як предмет виховання” – всебічно обґрунтував роль педагогічної науки й цілеспрямованого виховання, яке здатне розширити можливості людських сил: фізичних, розумових, моральних. Розкрив суть принципу народності у вихованні; значення рідної мови, практичного досвіду дитини, взаємозв’язку навчання з життям. Роль активності й розумового розвитку дитини в навчанні, показав значення повторень, вольових зусиль, конкретизував принципи навчання у своїх підручниках для початкової школи „Рідне слово”, „Дитячий світ”. Загальна і окрема дидактики.

Тимофій Григорович Лубенець (1855-1936) – розробка проблем оновлення змісту початкового навчання в зв’язку із зміною соціальних потреб („Педагогічні бесіди”). Підручники – „Зернятко”, „Граматика”, „Збірник арифметичних задач”.

Марія Монтессорі (1870-1952) – головна форма навчання і виховання – самостійні навчальні заняття або колективно спланований урок, точно враховувати сензетивні періоди людини. Побудова стандартизованого дидактичного матеріалу, щоб дитина могла сама вправляти написання. Методи індивідуального вивчення молодшими школярами граматики рідної мови, арифметики.

Софія Русова – концепція національної освіти і виховання, гуманізація та індивідуалізація різних видів діяльності, визначальна роль мови і природи у навчанні і вихованні маленьких дітей. У праці „Нова школа” наголошує, що основні засади початкової школи – гуманістичний, загальнокультурний розвиток і патріотичне спрямування.