Порівняльний аналіз санації і ліквідації боржника з погляду соціально-економічного ефекту 4 страница

Можливо також погашення боргу шляхом скасування боргів. Для цього призначена мирова угода, тому що скасування боргів в однобічному порядку не відбувається — необхідна згода обох сторін. У цій ситуації кредитор відмовляється від свого боргу на користь боржника без яких-небудь умов.

Оскільки мирова угода — це конкурсний договір, то тут свої правила одержання згоди кредиторів і боржника, що відрізняються від загальних положень цивільного законодавства. Законодавець також має на увазі під скасуванням боргів їх списання. Цей термін більше підходить для таких грошових зобов'язань, як податкова заборгованість, і правила такого списання закріплені в пункті 2 статті 36 Закону.

Скасування як умова мирової угоди може поширюватися як на окремих кредиторів (з їх згоди), так і на всіх кредиторів однієї черги. Якщо кредитори більшістю голосів комітету кредиторів прийняли рішення про скасування боргів, то воно обов'язкове для всіх кредиторів, навіть для тих, хто не голосував чи був проти такої умови. Водночас Закон установив певні гарантії для меншості кредиторів: для них умови не повинні бути гіршими, ніж для кредиторів тієї самої черги, що голосували за скасування боргів.

Якщо відмовлення від боргу супроводжується додатковими умовами, то відбувається не скасування боргів, а припинення зобов'язань шляхом заміни новими або виплати відступного. Такі умови мають бути включені в план санації чи мирової угоди. Закон частково визначає такі умови: виконання зобов'язання третіми особам (власником, інвестором, кредитором), обмін боргів на корпоративні права чи майнові активи боржника (пункт 1 статті 18, пункт 4 статті 37 Закону).

Грошові вимоги кредиторів можуть вважатися погашеними внаслідок недостатності майна боржника. Такі ситуації нерідкі в ліквідаційній процедурі і є наслідком розпродажу майнових активів боржника для проведення розрахунків із кредиторами. Варто мати на увазі, що звільнення від боргів через недостатність майна одночасно спричинює ліквідацію банкрута — юридичної особи.

І, нарешті, про припинювальну давність, що також є підставою для погашення боргу і, отже, для припинення зобов'язань.

Відповідно до пункту 2 статті 14, пункту 5 статті 31 Закону, вимоги кредиторів, заявлені після закінчення терміну, установленого для їх подачі (так само як і незаявлені чи взагалі відхилені господарським судом), вважаються погашеними.

У Законі такий термін названо граничним, однак його правова природа є припинювальною.

По-перше, він спричинює припинення відповідного майнового права. По-друге, такий термін не підлягає відновленню.

У Законі припинювальний термін застосовується в таких випадках:

а) пред'явлення грошових вимог конкурсними кредиторами (протягом 30 днів після публікації) у процедурі розпорядження майном (пункт 2 статті 14 Закону);

б) пред'явлення вимог про відшкодування збитків (протягом 30 днів з дня прийняття керуючим санацією рішення про відмову від виконання договору) у процедурі санації (пункт 10 статті 17 Закону);

в) пред'явлення в ліквідаційній процедурі грошових вимог кредиторами по зобов'язаннях боржника, що виникли під час процедури банкрутства (протягом терміну ліквідаційної процедури) — пункт 1 статті 23 і пункт 5 статті 31 Закону.

Наведена аргументація способів припинення грошових зобов'язань у процедурі банкрутства не є абсолютно безперечною — є й інші погляди. С. Золотопуп і А. Романов у статті “Погашення вимог — припинення зобов'язань?” (Юридична практика, 2003, № 25(287) від 24 червня) вважають, що визначення терміна “погашені вимоги кредиторів” включають тільки ті вимоги, за якими зобов'язання припинені або виконанням, або угодою сторін. Отже, це визначення не дає змоги вважати припиненим будь-яке зобов'язання, вимоги за яким погашені в процедурі банкрутства”.

Із цим висновком погодитися не можна. В основі регулювання відносин неспроможності (банкрутства) лежать не тільки приватні, але й громадські інтереси. За логікою авторів, виходить, що скасування боргів (кредиторів, які не згодні або не брали участі), брак майна і припинювальна давність як спеціальні способи припинення зобов'язань узагалі нелегітимні. Тоді виходить, що й сам Закон нелегітимний.

Основним завданням національного законодавства неспроможності (банкрутства) є не забезпечення рівноправності кредиторів, а відновлення платоспроможності господарюючого суб¢єкта і повне чи часткове задоволення вимог кредиторів (преамбула Закону). Яке забезпечення рівноправності кредиторів? Його ніколи не було і не буде в конкурсному процесі, це суперечить його суті. Там завжди існує пріоритет суспільних інтересів над приватними.

Черговість, привілейованість, підпорядкування більшості меншостей — от невеликий штрих правового статусу кредитора в процедурі банкрутства. Дійсно, конкурсний процес передбачає справедливе і по можливості повне задоволення вимог кредиторів до неплатоспроможного боржника. Однак це досягається далеко не на основі їх “процесуальної рівності і виключення переваг для окремих вимог”.

Яка може бути рівність, коли заставний кредитор накладає “вето” на мирову угоду всіх конкурсних кредиторів? Чи коли на кредиторів по заробітній платі взагалі не поширюється мораторій? Податкових кредиторів Закон узагалі зобов'язує погоджуватися з умовами мирової угоди інших конкурсних кредиторів. Нарешті, вимоги щодо штрафних санкцій зовсім не оплачуються в справі про банкрутство.

Громадські і приватні інтереси споконвічно не передбачають рівності всіх кредиторів і виключення переваг. Завдання права неспроможності (банкрутства) чи конкурсного процесу полягає у створенні правил гри для кредиторів за особливими принципами, що ставлять в основі не приватні інтереси, а громадські – відновлення платоспроможності господарюючого суб'єкта, а вже потім погашення вимог кредиторів. Це класичні господарські відносини, що так завзято не хочуть визнавати цивілісти.

Тепер про питання припинювальної давності. Зазначені автори вважають, що погашення грошових зобов'язань автоматично, тобто за Законом, не дає необхідних і достатніх підстав вважати такі зобов'язання припиненими. Унаслідок тлумачення пункту 2 статті 14 Закону вони стверджують, що після поновлення платоспроможності боржника кредитори, які не брали участі у справі про банкрутство, знову можуть вимагати від нього виконання грошових зобов'язань або їх припинення іншими способами.

Дотримуючись логіки авторів, потрібно взагалі відмовитися від Закону про банкрутство, а зберегти виконавче провадження. Тоді навіщо нам ринкова економіка? Давайте повернемося до розвинутого соціалізму, коли інституту банкрутства взагалі не було. Якщо ми будуємо ринкову економіку, то повинні використовувати і ринкові закони. Закон є, і в ньому містяться правила, яких усі повинні дотримувати, навіть якщо вони змінюють наше уявлення про щось повсякденне.

Посилання на “повторне погашення” і, як наслідок, припинювальний термін, що не має юридичної сили, — це заклик не дотримуватися Закону. У Законі чітко, недвозначно говориться про правову долю кредиторів, що пропустили термін. Причому не тільки в цивільно-правовому, але й податковому плані. Закінчення справи про банкрутство після головного (основного) конкурсу означає: боржник погасив чи врегулював усі свої боргові зобов'язання. У наступних позовних заявах кредитор, борги якого були не погашені, а урегульовані (відстрочка, розстрочка, новація, відступне тощо), має як підставу додавати висновок про припинення провадження справи про банкрутство і мирову угоду. Якщо ж боржник погасив усі борги кредиторам, то він як заперечення подає висновок про припинення виробництва в справі, і цього буде досить для відмовлення в позові “спізнілому кредитору”.

У процедурі банкрутства не відбувається “відсікання” “недружніх” кредиторів, а формується чіткий пасив боржника. Адже ніхто не говорить, що при відкритті спадщини “відтинаються” кредитори. Формування пасиву й активу боржника необхідне для застосування до нього судових процедур. Якщо сальдо додатне, то буде вводитися санація, а якщо негативне — ліквідація.

Звичайно, це дуже жорстко для кредиторів, але це тимчасовий захід. Як тільки економіка держави почне ефективно працювати, тоді в Закон внесуть для кредиторів пом¢якшуючі виправлення. Законодавство про банкрутство завжди й у всіх країнах належить до категорії динамічних і гнучких законів.

Фінансова стабілізація на підприємстві послідовно здійснюється в три етапи:

- усунення неплатоспроможності;

- відновлення фінансової стійкості;

- забезпечення фінансової рівноваги в тривалому періоді.

Усунення неплатоспроможності. Усунення неплатоспроможності може і повинно здійснюватися заходами, не прийнятними з позицій звичайного управління. Антикризове управління допускає будь-які втрати (у тому числі й майбутні), ціною яких можна відновити платоспроможність підприємства сьогодні.

Настання неплатоспроможності означає перевищення витрати коштів над їх надходженням в умовах відсутності резервів покриття (утворюється “кризова яма”). У цей момент найчастіше і починаються “проблеми” із кредиторами підприємства. Кредитори намагаються повернути свої кошти шляхом арешту майна. Усі кошти, що надходять на рахунок підприємства автоматично блокуються і списуються на користь кредиторів, діяльність підприємства заморожується, а штрафи й пеня продовжують нараховуватися.

Сутність цього етапу стабілізаційної програми полягає в маневрі грошовими потоками для заповнення розриву між їх витратою і надходженням. Маневр здійснюється як вже отриманими й матеріалізованими в активах підприємства засобами, так і тими, що можуть бути отримані, якщо підприємство переживе кризу.

Заповнення “кризової ями” може бути здійснено і збільшенням надходження коштів (максимізацією), і зменшенням поточної потреби в оборотних коштах (економією).

Розглянемо заходи стабілізаційної програми, що забезпечують вирішення цього завдання.

Збільшення коштів засноване на переведенні активів підприємства в грошову форму. Це вимагає рішучих кроків, які нерідко шокують звичайного керівника підприємства, тому що пов'язані зі значними втратами. Методи визначення прийнятного рівня втрат (дисконту) у цій роботі не розглядаються, однак зазначимо, що втрати неминучі.

1. Продаж короткострокових фінансових вкладень – найбільш простий і такий, що сам напрошується, крок для мобілізації коштів. Як правило, на кризових підприємствах він уже зроблений. В умовах фактичної стагнації фондового ринку дисконт при продажі цінних паперів безглуздо розраховувати: вони продаються за тією ціною, за якою їх готові купити.

2. Продаж дебіторської заборгованості на сьогодні здійснює багато підприємств. Специфіка цього заходу в рамках стабілізаційної програми полягає в тому, що дисконти тут можуть бути набагато більшими, ніж здається керівництву кризового підприємства. У деяких випадках розрахунковий дисконт може становити трохи менше ніж 100%, що, як і у випадку з короткостроковими фінансовими вкладеннями, означає продаж за будь-якою пропонованою ціною.

3. Продаж запасів готової продукції складніший, тому що, по-перше, передбачає продаж зі збитками, а по-друге, веде до ускладнень з податковими органами. Однак, як уже зазначалося, суть стабілізаційної програми полягає в маневрі коштами. Збитки в цьому випадку являють собою жертвування частиною отриманих у минулому коштів, а проблеми зі сплатою податків при такій реалізації закриваються зменшенням можливих майбутніх надходжень.

4. Продаж надлишкових виробничих запасів. Наявність на складі сировини А на місяць є надлишковим запасом, якщо сировини Б залишилося на один тиждень, а грошей для її закупівлі немає. Тому для забезпечення виробництва необхідно реалізувати частину запасів сировини А, навіть за ціною, нижчою від купівельної, і незважаючи на те, що через якийсь час її знову доведеться купувати, імовірно, за більш високою ціною. Це ще один приклад маневру минулими і майбутніми коштами.

5. Продаж інвестицій (деінвестування) може виступати як зупинка інвестиційних проектів із продажем об'єктів незавершеного будівництва і не встановленого устаткування чи як ліквідація участі в інших підприємствах (продаж часток). Рішення про деінвестування приймається на підставі аналізу термінів і обсягів повернення коштів на вкладений капітал. При цьому стратегічні розуміння не відіграють визначальної ролі: якщо конкретний інвестиційний проект почне давати віддачу за межами горизонту антикризового управління, він може бути ліквідований. Збереження довгострокових інвестиційних проектів в умовах кризи неминуче призведе до банкрутства й ліквідації підприємства.

6. Продаж нерентабельних виробництв і об'єктів невиробничої сфери найбільш складний і потребує особливого підходу. Частина нерентабельних виробничих об'єктів, як правило, входить до основного технологічного ланцюга підприємства. При цьому в стабілізаційній програмі неможливо коректно визначити, які з них має сенс зберегти, а які в будь-якому випадку варто ліквідувати, – це вимагає детального аналізу, здійсненного тільки в рамках реструктуризації. Така сама проблема виникає і при заходах щодо зменшення поточної фінансової потреби.

Для того щоб мінімізувати ризик від подібного кроку, необхідно ранжирувати виробництва за рівнем залежності від них технологічного циклу підприємства. Ранжирування через стислі строки здійснюється переважно експертним методом, з дотриманням таких правил:

- У першу чергу продажу підлягають об'єкти невиробничої сфери й допоміжні виробництва, що використовують універсальне технологічне устаткування (наприклад, ремонтно-механічні й будівельно-ремонтні цехи). Їх функції передаються зовнішнім підрядникам.

- У другу чергу ліквідуються допоміжні виробництва з унікальним устаткуванням (цехи підготовки виробництва, окремі ремонтні підрозділи). Відсутність цих виробництв у майбутньому можна буде компенсувати як за рахунок купівлі відповідних послуг, так і їх відтворення в економічно виправданих масштабах при необхідності.

- У третю чергу позбуваються нерентабельних об'єктів основного виробництва, що знаходяться на самому початку технологічного циклу (ливарні і ковальсько-пресові цехи). Їх функції також передаються зовнішнім постачальникам. У деяких випадках об'єкти другої і третьої черги доцільно поміняти місцями.

- У четверту (останню) чергу відмовляються від нерентабельних виробництв, що знаходяться на кінцевій стадії технологічного циклу. Причому такий захід скоріше прийнятний для підприємств, що мають не один, а декілька технологічних ланцюгів, а також для підприємств, напівфабрикати яких мають самостійну комерційну цінність. Особливо, якщо ці напівфабрикати більш рентабельні, ніж кінцевий продукт, що нерідко зустрічається на хімічних заводах.

Ліквідація об'єктів основного виробництва в жорстких умовах санаційного управління дуже небажана і припустима тільки як крайній захід. Продаж основних фондів, швидше за все, доведеться робити за ціною, нижчою від їх балансової вартості, а це означає проблеми з оподатковуванням у майбутньому.

Відновлення фінансової стійкості. Сутність – максимально швидке й радикальне зниження неефективних витрат. Хоча неплатоспроможність підприємства може бути усунута протягом короткого періоду за рахунок здійснення продажу “непотрібних” активів, причини, що генерують неплатоспроможність, можуть залишатися незмінними, якщо не буде відновлена до безпечного рівня фінансова стійкість підприємства. Це дасть змогу усунути загрозу банкрутства не тільки в короткому, а й у відносно тривалішому проміжку часу.

Зупинка нерентабельних виробництв – перший крок, який необхідно зробити. Якщо збиткове виробництво недоцільне чи його неможливо продати, то його потрібно зупинити, щоб негайно уникнути подальших збитків. Виняток становлять об'єкти, зупинка яких призведе до зупинки всього підприємства. Критерії ранжирування виробництв тут ті самі, що й при їх ліквідації.

На цьому етапі, як правило, відбуваються дві помилки. Перша полягає в тому, що виробництво продовжують експлуатувати, бо його продукція знаходить збут, хоча і за ціною, нижчою від фактичної собівартості. Це досить поширена картина на підприємствах, де є можливість перекручування калькуляції собівартості окремих продуктів.

Друга помилка полягає в тому, що виробництво продовжують експлуатувати, бо немає коштів на його консервацію. Консервація – захід, природний для нормальних умов господарювання, але неприйнятний для кризових, оскільки є ще одним виявом турботи про майбутнє. Якщо виробництво необхідно зупинити, але немає можливості провести консервацію, то воно повинно бути зупинене без неї (виняток становлять лише ті ситуації, коли ця акція може призвести до аварії). При цьому витрати на ремонт устаткування є ще одним прикладом маневру відповідно минулими і майбутніми коштами. Причому відновлювати устаткування доведеться тільки в тому разі, якщо повторний запуск виробництва буде стратегічно й економічно виправданий.

Виведення зі складу підприємства витратних об'єктів є ще одним способом зняти непродуктивні витрати на об'єкти, що поки не вдалося продати. Воно здійснюється у формі заснування дочірніх товариств. Усяке подальше фінансування виведених об'єктів виключається, що стимулює підприємницьку ініціативу персоналу останніх.

Удосконалювання організації праці й оптимізація кількості зайнятих на підприємстві. У докризовій ситуації на більшості підприємств спостерігається надлишкова кількість персоналу, і в період кризи скорочення персоналу стає гострою необхідністю, а це нелегке завдання. Якщо на основному виробництві працівників можна скорочувати пропорційно до обсягу продукції, що випускається, то персонал допоміжних підрозділів і сфери управління менш гнучкий (охороняти підприємство, приміром, необхідно незалежно від обсягу продукції, що випускається). Отже, при звільненні персоналу, відмовленні від доплат і надбавок, знятті соціальних пільг (обід, лікарня тощо) треба бути дуже обережними. Прямолінійні дії в цій сфері нерідко призводять до жалюгідних результатів: персонал, що залишився, не в змозі впоратися з різко збільшеним обсягом робіт, зменшується зацікавленість у якісному виконанні функцій. Відбувається зниження мотивації персоналу та пов'язане з цим погіршення якості праці. Уже не інтереси підприємства, а пошук іншої роботи лежать в основі поведінки працівника. До того ж працівники найчастіше просто починають розкрадати підприємства, у такий спосіб компенсуючи зниження доходів.

Разом з тим економія фонду зарплати при її вмілому проведенні може стати дієвим фактором антикризового управління. Багато зовнішніх керуючих користуються зараз тим, що на більшості підприємств існують борги по заробітній платі перед працівниками й виплати її відбуваються нерегулярно. Так, у перший же місяць оголошується, що всім робітникам зменшується заробітна плата, але з умовою її регулярної виплати. Така політика допомагає уникати протистояння між трудовим колективом і новим керуючим.

Зменшення поточної фінансової потреби на практиці можливе тільки через ті чи інші форми реструктуризації боргових зобов'язань, що залежать від доброї волі кредиторів підприємства. Сама по собі реструктуризація боргів не є специфічним інструментом санаційного управління, тому що може застосовуватися і при відносно благополучному стані підприємства-боржника. Однак кризова ситуація, з одного боку, трохи полегшує реструктуризацію боргів, а з іншого – виправдовує такі його форми, що у нормальному стані неприйнятні.

Викуп боргових зобов'язань з дисконтом – один з найбільш бажаних заходів. Кризовий стан підприємства-боржника знецінює його борги, тому й виникає можливість викупити їх зі значним дисконтом. Тонкість цього рішення в рамках стабілізаційної програми полягає в умовах, на яких можна провести викуп. От основні з них:

- викуповуються тільки ті борги, що безпосередньо визначають поточні фінансові потреби, а не ті, термін платежу чи стягнення за якими відносно виключений у часі;

- сума, яку можна витратити на викуп боргів, залежить від рівня поточних потреб, тобто не можна витрачати кошти на викуп боргів на шкоду господарській діяльності;

- передбачена ціна викупу боргів зумовлюється власним дисконтом підприємства, тобто викуп боргів має розглядатися як інвестиційний проект.

Конвертація боргів у статутний капітал – дуже болючий крок. Вона може бути здійснена як шляхом розширення статутного капіталу (за відсутності формальних обмежень), так і через поступку власниками підприємства частини своєї частки (пакета акцій). Суворо регламентованих методів прийняття такого рішення немає, усе визначається під час переговорів із кредиторами.

Форвардні контракти на постачання продукції підприємства за фіксованою ціною можуть стати ще одним способом реструктуризації боргів. Якщо кредитор зацікавлений у цій продукції, йому можна запропонувати зарахувати борг підприємства перед ним як аванс на довгострокові постачання останньої. При цьому контрактна ціна не повинна бути нижчою, ніж певна прогнозована собівартість продукції.

Забезпечення фінансової рівноваги в тривалому періоді. Основною метою антикризового управління є “реабілітація” підприємства, тобто повернення його до ряду нормально господарюючих суб'єктів економіки. Розглянемо заходи для забезпечення фінансової рівноваги в тривалому періоді, що можливо тільки при збільшенні грошового потоку від основної діяльності підприємства.

Основними завданнями на цьому етапі є:

- підвищення конкурентних переваг продукції;

- збільшення грошового компонента в розрахунках;

- збільшення оборотності активів.

Насамперед необхідно звернути увагу на маркетинг. Як відомо, маркетинг – одне з найуразливіших місць наших підприємств, і керуючі мають вміло проводити маркетингові дослідження, інакше підприємству не вижити. Суть антикризового маркетингу – діяльність, яка перетворює потреби покупця в доходи підприємства. Тільки тоді, коли підприємство стає спроможним дати споживачу, ринку те, чого він потребує, за прийнятною ціною, у необхідній кількості і необхідної якості, у потрібний час і в потрібному місці, з'являються передумови для фінансової стабілізації компанії.

У новому українському законодавстві банкрутство визначається як визнана арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

З позицій фінансового менеджменту банкрутство характеризує реалізацію катастрофічних ризиків підприємства в процесі його фінансової діяльності, унаслідок якої воно неспроможне задовольняти у встановлений термін висунуті з боку кредиторів вимоги і виконувати зобов'язання перед бюджетом.

Таким чином, хоча банкрутство підприємства є юридичним фактом, його викликають переважно фінансові причини. Основними з них є такі:

1. Серйозне порушення фінансової стійкості підприємства, що перешкоджає нормальному здійсненню його господарської діяльності. Реалізація цього катастрофічного ризику характеризується перевищенням фінансових зобов'язань підприємства над його активами. Такий фінансовий стан підприємства відображає показник “чиста від¢ємна вартість” (або “чиста вартість дефіциту”), що визначається за формулою:

ЧВВ = ПК – А, (2.13)

де ЧВВ – сума чистої від¢ємної вартості підприємства;

ПК – сума позикового капіталу, використовуваного підприємством (його фінансові зобов'язання);

А – сума активів підприємства (не включає відображувану в їх складі у балансі суму збитку минулих років і звітного періоду).

2. Істотна незбалансованість у тривалому періоді часу обсягів грошових потоків підприємства. Реалізація цього катастрофічного ризику характеризується тривалим перевищенням обсягу від¢ємного грошового потоку над додатним і відсутністю перспектив перелому цієї негативної тенденції.

3. Тривала неплатоспроможність підприємства, спричинена низькою ліквідністю його активів. Реалізація цього катастрофічного ризику характеризується значним хронічним перевищенням невідкладних фінансових зобов'язань підприємства над сумою залишку його грошових коштів і активів у високоліквідній формі.

Характер зазначених вище причин банкрутства показує, що фінансова неспроможність підприємства, яка визначає юридичний факт його банкрутства, багато в чому є наслідком неефективного фінансового менеджменту.

В умовах нестабільної економіки, уповільнення платіжного обороту, недостатньої кваліфікації менеджерів і віддавання ними переваги агресивним формам здійснення фінансової діяльності інститут банкрутства набуває все більшого поширення. Воно є предметом значного державного регулювання через негативні наслідки діяльності фінансово неспроможних підприємств для розвитку економіки країни в цілому. Ці наслідки характеризуються такими негативними моментами:

1) фінансово неспроможне підприємство генерує серйозні фінансові ризики для підприємств, які успішно працюють, — його партнерів. Цим воно завдає їм відчутного економічного збитку в процесі своєї діяльності. У результаті також знижується загальний потенціал економічного розвитку країни;

2) фінансово неспроможне підприємство ускладнює формування дохідної частини Державного бюджету і позабюджетних фондів, сповільнюючи реалізацію передбачених програм економічного і соціального розвитку;

3) неефективно використовуючи надані йому кредитні ресурси в товарній і грошовій формі, фінансово неспроможне підприємство спричинює зниження загальної норми прибутку на капітал, використовуваний у сфері підприємництва;

4) вимушено зменшуючи обсяги своєї господарської діяльності у зв'язку з фінансовими труднощами, такі підприємства генерують скорочення кількості робочих місць і кількості зайнятих у суспільному виробництві, посилюючи цим соціальну напруженість у країні.

Враховуючи зазначене, механізм банкрутства підприємств варто розглядати як дієву форму перерозподілу суспільного капіталу з метою більш ефективного його використання.

Від дня прийняття арбітражним судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури настають такі наслідки банкрутства:

- підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції в разі можливості її продажу;

- термін виконання всіх грошових зобов'язань банкрута і зобов'язань зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав;

- припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), відсотків та інших економічних санкцій за всіма видами заборгованості банкрута;

- дані про фінансове становище банкрута не вважаються конфіденційними чи комерційною таємницею;

- скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається;

- вимоги за зобов'язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли при проведенні процедур банкрутства, можуть висуватися тільки в межах ліквідаційної процедури;

- припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом і розпорядження його майном, керівник банкрута звільняється від роботи і припиняються повноваження власників майна банкрута (якщо це не було зроблено раніше);

- друкуються в пресі повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;

- призначається ліквідатор, а також члени ліквідаційної комісії.

Поняття банкрутства характеризується кількома різновидами. У законодавчій і фінансовій практиці виділяють такі види банкрутства підприємств.

1. Реальне банкрутство. Воно характеризує повну неспроможність підприємства відновити в майбутньому періоді свою фінансову стійкість і платоспроможність через реальні втрати використовуваного капіталу. Катастрофічний рівень втрат капіталу не дає змоги такому підприємству здійснювати ефективну господарську діяльність у майбутньому періоді, унаслідок чого його оголошують банкрутом юридично.

2. Технічне банкрутство. Цей термін характеризує стан неплатоспроможності підприємства, викликаний істотним простроченням його дебіторської заборгованості. При цьому розмір дебіторської заборгованості перевищує розмір кредиторської заборгованості підприємства, а сума його активів є значно більшою, ніж обсяг фінансових зобов'язань. Технічне банкрутство при ефективному санаційному управлінні господарюючим суб'єктом зазвичай не призводить до його юридичного банкрутства.

3. Навмисне банкрутство. Воно характеризує навмисне створення (чи збільшення) керівником або власником підприємства його неплатоспроможності; завдання ними економічного збитку підприємству у власних інтересах чи в інтересах інших осіб; свідомо некомпетентне фінансове управління. Виявлені факти навмисного банкрутства переслідуються в кримінальному порядку.

4. Фіктивне банкрутство. Воно характеризує свідомо помилкове оголошення підприємством про свою неспроможність з метою введення в оману кредиторів для одержання від них відстрочки (розстрочки) виконання своїх кредитних зобов'язань або знижки із суми кредитної заборгованості. Такі дії також переслідуються в кримінальному порядку.

Система черговості задоволення фінансових вимог кредиторів при продажі майна збанкрутілого підприємства така.

У першу чергу задовольняються:

а) вимоги, забезпечені заставою;

б) виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута, у тому числі відшкодування кредиту, отриманого із цією метою;