Порівняльний аналіз санації і ліквідації боржника з погляду соціально-економічного ефекту 3 страница

· реструктуризація кредиторської заборгованості;

· додаткова емісія акцій;

· продаж частини акцій підприємства;

· передача частини майна в рахунок погашення заборгованості;

· випуск облігацій;

· заморожування інвестицій;

· залучення додаткових позикових коштів;

· скорочення дебіторської заборгованості;

· проведення взаємозаліків;

· реалізація фінансових інвестицій;

· приведення витрат з доходами, розробка програми зниження витрат;

· створення системи управління грошовими потоками;

· оптимізація використання коштів.

5. Форми корпоративної реструктуризації:

Злиття. Така форма санації здійснюється шляхом об'єднання підприємства-боржника з іншим фінансово стійким підприємством. У результаті такого об'єднання підприємство-боржник втрачає свій самостійний юридичний статус. Розрізняють такі види злиття:

- горизонтальне, у процесі якого поєднуються підприємства однієї галузі;

- вертикальне, що поєднує підприємства суміжних галузей (наприклад, виробників і споживачів сировини);

- конгломератне, у процесі якого поєднуються підприємства, не пов'язані між собою ні галузевими, ні технологічними особливостями.

Для підприємства-санатора спонукальним мотивом цієї форми санації є ефект синергізму (комбінований вплив декількох компонентів, що перевищує дію кожного компонента окремо), а для підприємства – можливість збереження робочих місць і спрямованості виробничої діяльності. У процесі злиття підприємства консолідують бухгалтерську звітність.

Поглинання. Ця форма санації здійснюється шляхом придбання підприємства-боржника підприємством-санатором (для останнього це є однією з форм інвестицій – придбання цілісного майнового комплексу чи основної частини його активів). Для санатора ефект поглинання також пов'язаний із синергізмом. Підприємство, яке санірується, під час поглинання зазвичай втрачає свій самостійний статус, хоча як юридична особа може зберегтися у вигляді дочірнього підприємства.

Поділ. Така форма санації може бути використана для підприємств, що здійснюють багатогалузеву господарську (виробничу) діяльність. Ефект такої форми санації полягає в тому, що за рахунок істотного скорочення загальногосподарського управлінського апарату, невиробничих і допоміжних служб значно скорочується сума постійних витрат, у зв'язку з чим за рахунок ефекту операційного левериджу кожен новий виділений підрозділ швидше може досягти точки беззбитковості своєї діяльності. Утворені в процесі поділу підприємства здобувають статус нової юридичної особи, а майнові права й обов'язки переходять до кожного з них на основі розподільного балансу.

Перетворення на відкрите акціонерне товариство. Така форма санації, здійснюється за ініціативою групи засновників і дає змогу істотно розширити фінансові можливості підприємства, забезпечити шляхи його виходу з кризи і дати новий імпульс його економічному розвитку. Умовою такої санації виступає необхідність забезпечення засновниками мінімального розміру статутного фонду, встановленого законом.

Передача в оренду. Ця форма характерна сьогодні для санації державних підприємств, які передаються в оренду членам трудового колективу. Умовою здійснення такої форми санації є прийняття на себе колективом орендарів боргів санірованого підприємства. Принципово така форма санації може бути використана і для підприємств недержавних форм власності.

Приватизація. У цій формі саніруються державні підприємства. На сьогодні вона набула значного розвитку. Умови й форми приватизації державних підприємств регулюються системою законодавчих актів.

Перепрофілювання виробництва. Ця форма передбачає оцінювання конкурентоспроможності продукції санірованого підприємства і зміни профілю діяльності окремих виробництв.

Закриття нерентабельних виробництв. Ця форма також передбачає оцінку конкурентоспроможності продукції підприємства і закриття тих виробництв, що не дають достатнього прибутку.

Продаж частини майна, у тому числі як цілісного майнового комплексу (для недержавних підприємств). При цій формі санації оцінюють необхідність того чи іншого устаткування для підприємства, цілісних майнових комплексів, що не дають підприємству дохід чи мають прибутковість, недостатню для його динамічного розвитку в кризових умовах.

6. Ініціатор реструктуризації:

ü власники й менеджери підприємства;

ü органи державного управління – при проведенні підготовки до приватизації, управлінні державними підприємствами, реалізації державних програм реструктуризації;

ü санатори – у процесі санації підприємства;

ü ліквідатори – у процесі формування ліквідаційної вартості й продажу частини майна.

7. Вид реакції та час проведення реструктуризації:

ü преактивна – реструктуризація, заснована на прогнозі змін зовнішнього середовища;

ü реактивна – заснована на змінах зовнішнього середовища, що відбулися, і наступна за ними.

8. Джерела фінансування:

ü власні кошти;

ü позикові кошти;

ü змішане фінансування.

9. Права власності:

ü із зміною складу та структури власника;

ü без зміни складу та структури власника.

10. Обов'язковість проведення реструктуризації:

ü обов'язкова (примусова) – за рішенням органу державного управління чи арбітражного суду;

ü добровільна – за рішенням власників чи менеджера.

Реструктуризація – тривалий (1,5–2 роки) і творчий процес, що передбачає розробку програми її реалізації для кожного конкретного підприємства з урахуванням його специфіки. Проведення реструктуризації являє собою послідовну реалізацію ряду взаємозалежних етапів, основними з яких є:

- аналіз зовнішнього середовища та стану підприємства;

- розробка концепції й формулювання цілей реструктуризації;

- вибір форми й методів реструктуризації;

- розробка бізнес-плану реструктуризації;

- розробка комплексної програми реструктуризації;

- управління процесом реструктуризації.

Успіхи реструктуризації конкретного підприємства залежать насамперед від його зусиль. Однак без підтримки держави цей процес занадто затягується, що вже призвело до серйозних наслідків не тільки для окремих підприємств, а й для української економіки в цілому. Тому необхідно на державному рівні вжити заходів для стимулювання проведення реструктуризації і створити передумови для її ефективної реалізації. Як першочергові мають бути здійснені такі заходи:

- розробка нормативно-законодавчої бази, що регламентує процес реструктуризації;

- створення методичного забезпечення, без якого неможлива ефективна реструктуризація;

- фінансова підтримка реструктуризації підприємства з боку держави;

- розробка механізму реструктуризації боргів підприємства, що реорганізовується;

- розширення взаємодії в ході реструктуризації підприємства;

- створення механізму залучення іноземних інвесторів до реструктуризації вітчизняних підприємств, що дасть змогу не тільки одержати необхідні фінансові кошти, а й використовувати багатий досвід.

2.9. ДЕРЖАВНА ФІНАНСОВА ПІДТРИМКА
САНАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВА

Якщо мобілізованих фінансових ресурсів з децентралізованих джерел не досить для успішного проведення санації, то в деяких випадках може бути прийняте рішення про надання державної фінансової підтримки. Приймаючи таке рішення, Верховна Рада виходить із принципу фінансової підтримки насамперед життєво важливих виробничих структур підприємств та організацій. Існують критерії вибору підприємств для надання цільової комплексної державної підтримки:

- використання нових, ефективних ресурсоощадних і екологічно безпечних технологій;

- експорт конкурентоспроможної продукції;

- заміна імпортної продукції, сировини, матеріалів вітчизняними;

- вирішення проблем енергозбереження;

- збереження науково-технічного потенціалу;

- наявність ринків збуту продукції в країні і за кордоном;

- високий рівень менеджменту на підприємстві.

Фінансову участь держави в санації підприємства подано на рис. 2.10.

Форми державної фінансової підтримки відображено на рис. 2.11.

Рис. 2.10. Фінансова участь держави в санації підприємства

Рис. 2.11. Форми державної фінансової підтримки санації підприємства

Централізована фінансова підтримка здійснюється:

- прямим бюджетним фінансуванням;

- непрямими формами державного впливу.

Пряме бюджетне фінансування санації підприємств здійснюється на поворотній і безповоротній основі.

Фінансова підтримка на безповоротній основі надається у випадках:

- якщо збитки, у результаті стихійних лих перевищують суми відрахувань, передбачених законодавством про обов'язкове страхування;

- для покриття збитків конкретним підприємствам у випадку, якщо чинним законодавством встановлені умови господарювання, при яких не забезпечується покриття витрат на виробництво товарів, що можуть призвести до банкрутства;

- для фінансування витрат на відновлення платоспроможності окремих підприємств, діяльність яких пов'язана з особливо важливими суспільними інтересами.

Однак більшість західних дослідників, які вивчають джерела фінансування санації, вважають, що державне фінансування підприємств на безповоротній основі не тільки стимулює бюджетний дефіцит, а й справляє негативний побічний ефект на макро- і мікрорівнях.

Аналіз ефективності використання державної кредитної підтримки на поворотній основі показує, що отримані кошти спрямовуються на поточні потреби, а не на збільшення виробництва і проведення санаційних заходів. Тому існує проблема своєчасного погашення підприємствами отриманих кредитів. Крім цього, у результаті надання кредитної підтримки фінансові ресурси формуються на двох рівнях: централізованому та децентралізованому.

Централізований рівень – це фінансові відносини між державою (через НБУ) і комерційними банками у випадку одержання на конкурсній основі централізованих кредитних ресурсів для наступного їх перепродажу виробничим структурам, яким необхідна кредитна підтримка.

Децентралізований рівень – це відносини між комерційними банками й підприємствами, що мають право на одержання державної кредитної підтримки у зв¢язку з кредитуванням проектів санації та реструктуризації. Ці відносини базуються на загальноприйнятих принципах кредитування.

Одним з непрямих методів державної санаційної підтримки підприємств є надання їм дозволу на тимчасове недотримання антимонопольного законодавства. Згідно із Законом України “Про обмеження монополізму і недопущення несумлінної конкуренції в підприємницькій діяльності” для запобігання монопольному становищу окремих підприємств на ринку такі форми санації, як реорганізація, злиття, приєднання, придбання активів, створення концернів і ряд інших, здійснюють за згодою Антимонопольного комітету. Якщо підприємці зловживають монопольним становищем на ринку, антимонопольні органи можуть прийняти рішення про реорганізацію монопольних дозволів.

Залежно від напряму економічного розвитку держави може бути використана санаційна підтримка підприємств фіскального характеру, що може здійснюватися списанням чи реструктуризацією податкових зобов'язань, податковим кредитуванням, наданням цільових податкових пільг підприємствам, яким необхідна санація. Прикладом надання фіскальної санаційної підтримки підприємствам є Закон України “Про списання і реструктуризацію податкових зобов'язань платникам податків”.

Списанню й реструктуризації підлягає заборгованість по податку на додану вартість, податку на прибуток, податку на землю й ін.

На сьогодні проблемами санації і банкрутства підприємств займається Агентство з питань запобігання банкрутству підприємств і організацій.

Основні завдання Агентства:

- реалізація методів запобігання банкрутству підприємств;

- проведення поглибленого аналізу фінансово-господарського стану неплатоспроможних підприємств з метою визначення глибини фінансової кризи, у якій воно знаходиться;

- ведення реєстру неплатоспроможних підприємств;

- здійснення функцій управління майном суб'єктів господарювання, внесених до реєстру;

- проведення експертизи проектів програм оздоровлення фінансового стану і запобігання банкрутству підприємств, внесених до реєстру;

- здійснення заходів щодо реорганізації та санації неплатоспроможних підприємств;

- методологічне забезпечення рішення питань, пов'язаних з неплатоспроможністю підприємств;

- забезпечення контролю за цільовим використанням коштів, виділених на реорганізацію і санацію неплатоспроможних підприємств;

- забезпечення реалізації антимонопольної політики в процесі реорганізації підприємств;

- організація роботи, пов'язаної із залученням вітчизняних і зарубіжних інвесторів, спрямованих на реорганізацію й санацію неплатоспроможних підприємств;

- організація конкурсів, тендерів, пов'язаних з вибором інвесторів;

- організація роботи зі створення та функціонування фонду стабілізації для здійснення реорганізації й санації неплатоспроможних підприємств.

Кабінет Міністрів України прийняв Положення про реєстри неплатоспроможних підприємств. Реєстр – це документ, у який вносять дані про неплатоспроможні підприємства й інформацію про фінансово-економічний стан на дату внесення до реєстру.

Після внесення підприємства до реєстру Агентство має здійснювати управління його майном, підписувати й розривати контракти з керівництвом, готувати пропозиції щодо реструктуризації боргів і їх погашення, здійснювати контроль за проведенням санаційних заходів, приймати рішення про ліквідацію підприємства.

Після здійснення Агентством заходів щодо реструктуризації і фінансового оздоровлення підприємства його виключають з реєстру і передають у сферу управління відповідного міністерства, а підприємства інших форм власності, створені в процесі реструктуризації, – відповідному власнику майна.

Використання того чи іншого методу державної підтримки санації й реструктуризації залежить від конкретних характеристик підприємства. У цілому найбільш економічно раціональним вважається надання гарантій і різних форм підтримки фіскального характеру.

2.10. ОЦІНЮВАННЯ
ВАРТОСТІ МАЙНА ПІДПРИЄМСТВА

Фінансові процедури процесу ліквідації підприємства при банкрутстві включають:

1. Оцінювання майна підприємства-банкрута за балансовою вартістю. Воно здійснюється на основі повної інвентаризації майна підприємства, що належить йому на правах власності чи повного господарського ведення. Інвентаризаційні описи орендованих активів складаються окремо по кожному орендодавцю з вказівкою, крім установлених даних, термінів і форм (видів) оренди. В інвентаризаційний опис нематеріальних активів мають бути внесені дані про їх найменування та характеристику, первинну вартість й суму амортизації, дату придбання та термін корисного використання.

2. Визначення обсягу і складу ліквідаційної маси. Остання являє собою майно підприємства, оголошеного банкрутом, призначене до реалізації для забезпечення задоволення претензій кредиторів. Основу ліквідаційної маси становить усе майно підприємства-банкрута, оцінене за балансовою вартістю, за окремим вилученням, передбаченим чинним законодавством. Так, не підлягає включенню до ліквідаційної маси майно підприємства-банкрута, що є предметом застави; майно, яке орендоване таким підприємством або знаходиться в нього на відповідальному зберіганні; особисте майно його працівників (крім випадків, коли відповідно до статутних документів на нього може бути звернене стягнення по зобов'язаннях боржника). У ліквідаційну масу не входять також об'єкти житлового фонду, дитячих дошкільних установ, виробничої і комунальної інфраструктури, що відповідно до законодавства повинні бути прийняті на баланс відповідних органів місцевого самоврядування чи державної влади.

3. Оцінювання майна, що входить до складу ліквідаційної маси, за ринковою вартістю. Через те, що майно підприємства-банкрута підлягає реалізації з метою задоволення претензій кредиторів, воно має бути попередньо оцінене за мінімально можливою ринковою вартістю (за ціною попиту). Для оцінювання майна арбітражний керуючий має право залучати фахівців. Для майна, що продається на аукціоні, оцінна вартість є початковою.

4. Вибір найбільш ефективних форм продажу майна. Цей вибір ґрунтується на можливостях одержання максимальної суми коштів від реалізації майна підприємства-банкрута. Про порядок продажу майна потенційні покупці мають бути заздалегідь інформовані через засоби масової інформації.

При надходженні двох чи більше пропозицій від покупців, призначається проведення конкурсу чи аукціону.

5. Забезпечення задоволення претензій кредиторів за рахунок реалізації майна підприємства-банкрута. Це найбільш складна й відповідальна функція фінансового менеджменту в процесі здійснення ліквідаційних процедур при банкрутстві. Джерелом забезпечення такого задоволення претензій є кошти, отримані від продажу майна підприємства-банкрута.

Оцінювання майна проводиться з дотриманням принципів корисності, попиту та пропозиції, заміщення, очікування, граничної продуктивності внесків, найбільш ефективного використання.

Принцип корисності ґрунтується на тому, що майно має вартість тільки за умови корисності для потенційного власника чи користувача. Під корисністю розуміємо здатність майна задовольняти потреби власника чи користувача протягом певного часу.

З метою визначення корисності під час оцінювання розглядають корисність окремого майна в складі об'єкта оцінювання як складову корисності об'єкта оцінювання в цілому і корисність майна як окремого об'єкта оцінювання, враховують сучасний стан його використання, що може не відповідати його можливому ефективному використанню, а також випадки, коли окремі об'єкти стають тимчасово зайвими, використовуються з іншою метою чи не використовуються взагалі.

Принцип попиту та пропозиції відображає співвідношення пропозиції та попиту на подібне майно, враховуються ринкові коливання цін на аналогічне майно й інші фактори, що можуть привести до змін у співвідношенні пропозиції та попиту на майно.

Принцип заміщення передбачає врахування поведінки покупців на ринку, суть якого полягає в тому, що за придбання майна не сплачується сума, яка перевищує мінімальну ціну майна такої самої корисності на ринку.

Принцип очікування передбачає, що вартість майна визначається розміром економічної вигоди, що очікується від володіння, користування, розпорядження ним.

Принцип внеску (граничної продуктивності) передбачає врахування впливу на вартість об'єкта оцінювання таких факторів, як праця, управління, капітал і земля, що є пропорційним до їх внеску в загальний дохід. Вплив окремого фактора вимірюється як частка вартості майна чи як частка вартості, на яку загальна вартість майна зменшиться в разі його відсутності.

Принцип найбільш ефективного використання полягає в урахуванні залежності ринкової вартості майна від його найбільш ефективного використання. Під найбільш ефективним використанням розуміють використання майна, у результаті якого вартість є максимальною. При цьому розглядаються тільки варіанти використання майна, що є технічно можливими, дозволеними й економічно доцільними.

Оцінювання проводиться із застосуванням бази, що відповідає ринковій вартості чи неринковим видам вартості. Для визначення ринкової вартості враховується найбільш ефективне використання майна підприємства. До неринкових видів належать вартість заміщення, вартість відновлення, залишкова вартість, споживна вартість, вартість ліквідації тощо.

Оцінювання майна проводиться із застосуванням методичних підходів, методів оцінювання, що є складовими методичних рекомендацій.

Для проведення оцінювання майна застосовують такі основні методичні підходи:

- видатковий (майновий – для оцінювання об'єктів у формі цілісного майнового комплексу);

- дохідний;

- порівняльний.

Видатковий підхід ґрунтується на врахуванні принципів корисності й заміщення. Він передбачає визначення поточної вартості витрат на відновлення чи заміщення об'єкта оцінювання з наступним коригуванням їх на суму зносу. Основними методами тут є метод прямого відновлення (визначення вартості відновлення з наступним відрахуванням суми зносу) і метод заміщення.

Дохідний підхід базується на врахуванні принципів найбільш ефективного використання й очікувань, відповідно до яких вартість об'єкта оцінювання визначається як поточна вартість очікуваних доходів від найбільш ефективного використання об'єкта оцінювання, включаючи дохід від його можливого перепродажу.

Порівняльний підхід ґрунтується на врахуванні принципів заміщення, попиту та пропозиції. Він передбачає аналіз цін продажу і пропозиції подібного майна з відповідним коригуванням відмінностей між об'єктами порівняння й об'єктами оцінювання. Основними елементами порівняння є характеристики подібного майна за місцем його розташування, фізичними та функціональними ознаками, умовами продажу і т. д. Коригування вартості подібного майна здійснюється шляхом додавання чи вирахування грошової суми із застосуванням коефіцієнта (відсотка) до ціни продажу (пропозиції) зазначеного майна чи шляхом їх комбінування.

Висновок про вартість майна має містити дані про:

- замовника й виконавців звіту про оцінювання майна;

- назву об'єкта оцінювання і його коротку характеристику;

- мету й дату оцінювання;

- види зумовленої вартості;

- використані методичні підходи;

- величину вартості, отриманої в результаті оцінювання.

Звіт про оцінювання майна, додаток до нього готують не менше ніж у двох екземплярах, один з яких залишається в оцінювача, а інші видаються замовнику після реєстрації в книзі обліку виданих документів.

2.11. ЕКОНОМІКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ САНАЦІЇ, БАНКРУТСТВА Й ЛІКВІДАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВА

Грошове зобов'язання — це різновид майнових відносин. Воно згадується в Законі України “Про поновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” у вузькому і широкому значенні. У вузькому значенні — це зобов'язання боржника заплатити кредитору певну суму відповідно до цивільно-правового договору чи за іншими підставами, передбаченими цивільним законодавством (стаття 1 Закону).

Грошове зобов'язання в широкому значенні — це саме грошове зобов'язання, а також зобов'язання щодо виплати заробітної плати і сплати податків і зборів.

Підстави виникнення грошових зобов'язань регулюють норми різних галузей права: цивільного, господарського, трудового й фінансового. У процедурі банкрутства відбувається єдине правове регулювання таких відносин. Це означає, що в разі порушення справи про банкрутство питання погашення чи врегулювання грошових зобов'язань, незалежно від підстав їх виникнення, зважуються відповідно до Закону України “Про поновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

Ця тенденція не змінюється. Відповідно до статті 598 нового Цивільного кодексу України і статті 202 Господарського кодексу України, що набули чинності з 1 січня 2004 року, зобов'язання припиняються на підставах, передбачених договором чи законом. Закон України “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами” від 21 грудня 2000 року передбачає, що у випадку порушення справи про банкрутство питання погашення податкового боргу регулюються Законом України “Про поновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. Таким чином, очевидна пріоритетність Закону як спеціального нормативного акту перед загальними нормами цивільного, господарського і фінансового законодавства в питаннях припинення зобов'язань.

Як відбувається погашення чи врегулювання грошових зобов'язань у відносинах неспроможності (банкрутства)?

Статус неплатоспроможного господарюючого суб'єкта обмежений. І тут не можуть застосовуватися в повному обсязі загальні норми. З іншого боку, у відносинах з такою самою особою застосовуються правові засоби, що не логічні в звичайних економічних відносинах, тому що зачіпають права й інтереси не тільки кредиторів чи боржника, але навіть держави в особі фіскального органу. Цей тимчасовий захід спрямований на захист суспільного інтересу і на “лікування” хворого господарюючого суб'єкта. Тут немає рівноправності між всіма учасниками відносини, оскільки вони підкоряються не своєму інтересу, а закону. Такий порядок установлений державою, щоб уникнути економічного хаосу в суспільстві. І тут не може бути рівноправності кредиторів, на відміну від загальних положень цивільного права. Яка може бути рівноправність, коли майновими правами кожного кредитора розпоряджається більшість представницьких органів — комітет кредиторів? Причому така більшість може прийняти рішення незалежно від бажання окремих кредиторів (меншості) про долю всіх грошових вимог кредиторів.

Для припинення зобов'язань у відносинах неспроможності передбачені такі підстави: відмовлення від виконання поточних договорів (пункт 10 статті 17 Закону “Про поновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”), невиконання угод (пункт 11 статті 17 Закону), визнання боржника банкрутом (стаття 23 Закону), погашення вимог кредиторів (стаття 1 Закону).

Такі підстави є спеціальними, діючими в режимі неплатоспроможності господарюючого суб'єкта.

Який же спеціальний порядок погашення для грошових зобов'язань установлює Закон? Відповідно до статті 1 Закону, погашені вимоги — це припинені грошові зобов'язання. Однак погашення зобов'язання ширше поняття, ніж припинення зобов'язання, наведеного в цивільному законодавстві, тому що охоплює такі способи, що або відсутні, або не властиві цивільному праву.

Це пояснюється публічними засадами, характерними для права неспроможності (банкрутства) як підгалузі господарського права. Там такі вимоги погашаються оплатою, новацією, відступним, заліком взаємних вимог, скасуванням, недостатністю ліквідаційного майна і припинювальною давністю.

Оплата грошових зобов'язань у процедурі розпорядження майном здійснюється у два етапи. Перший етап, так званий “приватний конкурс”, стосується кредитора-ініціатора і здійснюється до публікації в газеті. Оскільки в цей період немає конкурсу кредиторів, то оплата здійснюється боржником безпосередньо кредитору-ініціатору без будь-яких обмежень. У випадку погашення боргу кредитору-ініціатору відкликається заява про порушення справи про банкрутство в порядку статті 10 чи Закону припиняється провадження справи (пункт 7 статті 40 Закону). Ніякої мирової угоди як конкурсного договору тут немає.

Після публікації в офіційному друкованому органі оголошення про порушення справи про банкрутство починається головний (основний) конкурс, і традиційні засоби та механізми неспроможності починають працювати на повну силу. Тоді оплата боргу кредиторам здійснюється боржником після затвердження вимог кредиторів. На жаль, у Законі вийшла правова плутанина з приводу такого погашення. У статті 12 Закону є посилання на статтю 14 Закону, де в колишній редакції були пункти 3 і 4. Однак вони “випали” після чергової редакції, а вказівки про них у статті 12 залишилися. Тому, незважаючи на відсутність порядку оплати, варто йти таким шляхом: оплата боргу кредиторам у процедурі розпорядження майном повинна здійснюватися без застосування статті 31 Закону, тобто усім без винятку конкурсним кредиторам одночасно і пропорційно. Іншими словами, немає ніяких переваг і привілеїв для кредиторів усіх черг.

У процедурі санації оплата грошових вимог здійснюється боржником у порядку й у терміни відповідно до плану санації (пункт 1статті 18 Закону), починаючи з дати, зазначеної в цьому плані, у порядку черговості, установленою статтею 31 Закону (пункт 12 статті 21 Закону).

У ліквідаційній процедурі виплата боргу кредиторам здійснюється в міру реалізації майнових активів і за черговістю, установленою статтею 31 Закону.

Що ж стосується мирової угоди, те тут виплата боргу здійснюється після затвердження її судом, тобто після закінчення справи про банкрутство відповідно до умов угоди (пункт 5 статті 38 Закону).

Погашення боргу можливо шляхом заліку взаємних вимог. У ситуації кризи неплатежів, коли кредитор і боржник винні один одному, взаємозалік вигідний їм обом. На жаль, Закон не регламентує питання проведення заліку. Водночас взаємозалік можливий у процедурі банкрутства, але його проведення обмежене певним періодом. На наш погляд, залік можливий до затвердження реєстру вимог кредиторів і має проводитися за згодою сторін (боржника і кредитора). Наприклад, при розгляді грошових вимог конкурсного кредитора відбувається установлення взаємного сальдо за згодою сторін. Остаточна цифра пасиву враховується як борг.