Особливості циклів і криз ХХ століття

В ХІХ столітті кризи тривали в середньому близько двох років, фаза підйома – також трохи більше двох років. При цьому кризове падіння ВВП не перевищувало 3% на рік, в тому числі близько 6-6,5% – в галузях обробної промисловості.

В першій половині ХХ століття тривалість криз лишалася такою ж приблизно два роки, але глибина падіння обсягу виробництва зросла і становила близько 9%.

У другій половині ХХ століття характеристика окремих фаз циклу змінилася і набула наступних особливостей.

Проміжки часу між кризами стали коротшими, тобто скоротився середньостроковий цикл: з 10,3 років у другій половині ХІХ століття до 7,6 років у першій половині ХХ століття і до 4,3 років у другій половині ХХ століття. Фази підйому стали більш довгими.

В цих випадках від кризи економіка переходить у фазу поживлення, а не в фазу депресії. Час фази поживлення теж скоротився.

У другій половині ХХ століття національна і світова економіка повільно вповзла у кризовий стан. Державне регулювання дало певні результати. Динаміка цін змінила свій характер: якщо раніше під час криз ціни падали, то зараз вони зростають, тобто кризи характеризуються стагфляцією.

Заробітна платня під час кризи також не падає, як раніше, а зростає. Фаза кризи стала коротшою, падіння виробництва відносно зменшилось: 4-5% в 50-70-х рр., в окремих країнах взагалі не було падіння обсягу виробництва, а лише зменшення економічного зростання (Японія, ФРН). Під час останньої кризи обсяг світового виробництва скоротився всього на 1-2%. Можна відмітити причини цього: розвиток в індустріально розвинутих країнах недосконалої конкуренції; державне регулювання; регулюванняз боку олігополій призвели до того, що з′явилась можливість знижувати перегрів економіки під час бумів, а під час криз стимулювати економічне зростання.

У другій половині ХХ століття широкого розповсюдження зазнала маркетингова система освоєння ринку, скерована на задоволення реальних потреб, змінилася сама ринкова кон’юнктура.

Внаслідок сучасної НТР галузі, які знаходились в авангарді, не зазнають сильного впливу з боку кризи, бо попит на їх продукцію є великим, а це стимулює національну економіку, оскільки їх питома вага є високою.

Цей невеликий проміжок між кризами пояснюється ще й тим, що змінилась сама матеріально-технічна основа кризи. На перше місце в національній економіці виходить сфера послуг, тому оновлення активної частки основного капіталу зараз вже не відіграє значної ролі.

Серед криз другої половини ХХ століття окремо виділяються дві кризи: 1973(74)-1975 рр. і 1980-1981 рр. Ці дві кризи багато у чому подібні до криз ХІХ століття та першої половини ХХ століття. Вони були тривалими і глибокими. Так, під час першої кризи обсяг індустріального виробництва в індустріально розвинутих країнах впав на 12%, в тому числі в США – на 14%, в Японії – на 18%. При другій кризі обсяг виробництва в індустріально розвинутих країнах впав на 7-8%. Ці дві кризи дають можливість зробити деякі висновки. Ці кризи були кризами державного регулювання економіки. Під час криз проявилась слабкість і неефективність державного регулювання і державної власності. Тому після кризи в багатьох раїнах сталася відмова від активного державного регулювання і пройшла приватизація. Почала зростати роль і значення ринку. Ці кризи були кризами крупного виробництва. Після них виявилась спроможність до виживання малого і середнього бізнесу завдяки його кращій придатливості до змін в кон’юнктурі ринку.

До особливостей сучасних циклів можуть бути віднесені:

- одночасне настання фази кризи в більшості країн, тобто цикл синхронізувався;

- визначення необхідності державної анти циклічної політики;

- високий рівень інфляції і безробіття в фазі спаду економіки;

- переважна наразливість спаду фінансової сфери і галузей будівництва, виробництва засобів виробництва і товарів довгострокового користування.

Негативні наслідки криз стали настільки відчутними, що ліберальні теорії про невтручання держави в економічні процеси поступилися місцем практиці антикризових заходів держави, спрямованих на зниження податкового навантаження, створення сприятливих умов для інвесторів, відновлення кредитоспроможності банків і зниження кредитних ставок, створення робочих місць та інші заходи по скороченню рівня безробіття. Досвід ряду країн показав, що ефективна державна антикризова політика сприяє переходу економіки від кризи до пожвавлення, оминаючи або суттєво скорочуючи фазу депресії.

В період підйому економіки державна політика є скерованою на вирішення соціальних проблем, скорочення розриву між доходами найбільш багатих і найбільш бідних верств населення. З цією метою збільшується податкове навантаження й видатки бюджету на соціальні потреби, збільшуються державні резерви та з метою зниження рівня інфляції скорочується грошова маса в обігу. Спроби держави згладити переходи від одного циклу до другого полягають в політиці експансії під час спаду в політиці стримування під час підйому.