Визначення філософії. Філософія та філософування. Особливості філософського пояснення світу. Місце філософії в культурі.

Визначення філософії. Філософія та філософування.Пізнати себе можна лише завдяки філософуванню. Таке твердження справедливе як для окремої людини, так і для будь-якої епохи. Саме ця ідея є доленосною для минулого, сьогодення і майбутнього людства. Вона ж становить стрижневу основу філософії. Отже, філософія від початків до сьогодні є усвідомленням людством самого себе.

Питання «що таке філософія» відноситься до «вічних» питань загальнолюдської культури. Дискусії щодо філософії, її значущості та цінності не вщухають й досі. Про неї говорять або з повагою, як про особливу науку, або зі зневагою, як про помилкове мислення. Дехто вважає, що філософією може займатися кожен. Поняття філософії використовується досить широко й у самих різних сенсах. Так, бізнесмен має свою «філософію бізнесу», юрист міркує про «філософію злочинця» тощо. Промовляючи слово «філософія», людина вважає, що вона знає це поняття й розуміє, про що говорить. Отже, що таке філософія?

«Філософія» (φιλοσοφια) – це слово, що походить з давньогрецької мови й означає любов до мудрості, прагнення до пізнання. Перша частина слова, «філо», походить від «філео», тобто, «люблю», і зустрічається в багатьох словах, що позначають прихильність, любов, дружнє ставлення, потяг до чого-небудь. «Софія» – слово, що перекладається як мудрість, знання, розуміння. «Філософос», відповідно, – це людина, яка прагне до мудрості, до знання, до розуміння суті речей.

Згідно з текстами давніх мислителів, першою людиною, що назвала себе філософом, був Піфагор. Він створив релігійно-філософський союз, метою якого було очищення душі й залучення її до вічного, досконалого, божественного. І коли тиран Леонт назвав його мудрецем, він відповів: мудрі тільки боги, я ж – людина, яка може лише прагнути до божественного, досконалого знання, але ніколи не досягає його. Такою відповіддю Піфагор, не бажаючи, мабуть, ставати об'єктом своєрідного ідолослужіння, сліпого обожнювання і наслідування, давав зрозуміти, що його знання про світ – звичайне, природне, тобто таке, яке людина може створити сама, своїми власними силами, спираючись на притаманну всім людям здатність чуттєвого сприйняття – зір, слух, дотик тощо, – на свій життєвий досвід, на свою природну здатність мислити, думати, міркувати. Тому «філософія» – лише те знання, яке людина здобуває своїми власними силами, спираючись на свої власні самостійні роздуми. Але оскільки «мудрість» – це далеко не всяке знання, а знання найбільш важливого та істотного в світі й в житті людини, тому філософія – це не всі роздуми взагалі, а самостійні роздуми над найбільш важливими для всіх людей питаннями. Філософія – роздуми над такими питаннями, які однаково важливі й цікаві для всіх розумних істот, що володіють здатністю вільного самовизначення.

Слово «мудрість» означає досконалість людини й володіння досконалим знанням, тобто володіння істиною. Мудрий той, хто знає таємницю – таємницю будови світу, таємницю сенсу та призначення людського життя. Піфагор наголошував, що він лише прагне до істини, шукає її, що він не вважає свої пізнання досконалими. «Філософія» – це не володіння істиною, а жага істини, невпинний пошук істини, і поки людина залишається філософом, вона не зупиняється в цьому пошуку і не вважає себе «мудрецем».

Тому «філософувати» починає лише той, хто зрозумів, що не володіє повнотою істини. «Філософом» стає той, хто починає усвідомлювати недосконалість свого знання, не може більше обмежуватися звичайним колом прийнятих у суспільстві «думок» і повсякденного, практично корисного знання. Той, хто прагне вдосконалити свої знання та знайти істину, той і «філософує». Платон і Арістотель, які вперше піддали ретельному аналізу глибокий зміст поняття філософії, вказували, що причиною появи філософії є подив, здивування. Дивується і питає той, хто усвідомив своє незнання. Звичне і звичайне раптом стає незрозумілим, сумнівним, ставиться під сумнів. Для того, щоб подолати сумнів і незнання, людина і починає «філософувати». Платон підкреслював, що філософія – це уподібнення Богу в міру людських сил. [Платон, Держава, 474c–500d).]

Більшість людей навіть не здогадується, що філософія є невід’ємною частиною їх життя. Чи усвідомлює це людина, чи ні, але філософські міркування пронизують усе наше повсякденне життя. Відповідь на найпростіші, здавалося б, запитання залежить від світоглядних позицій, ціннісних орієнтацій, моральних, естетичних, політичних та інших принципів та уподобань. Мисляча людина повинна зважувати, наскільки її можливі вчинки в різних ситуаціях узгоджуються з її принципами, з принципами інших людей та які наслідки вони можуть мати. Така розумова діяльність за своєю природою є філософською. Чим далі ми заглиблюємося у подібні питання, тим більше ми філософуємо, тобто мислимо по-філософськи.

Мислити по-філософськи (філософувати) змушена кожна людина, бо перед нею постають одвічні філософські питання (одвічні саме тому, що на них немає єдиної відповіді): «Що таке світ»? «Що таке людина»? «Хто я є і яке моє призначення у цьому світі»? Одвічні філософські питання людина вирішувала і вирішуватиме завжди настільки, наскільки вона відчуває себе людиною і прагне взяти на себе відповідальність за свідоме здійснення свого життєвого вибору. Філософія виступає інтелектуальною скарбницею, в якій збирається і концентрується історичний досвід свідомого вирішення найперших питань людського світоорієнтування, самоусвідомлення та самоствердження. За допомогою філософії перед людиною відкривається глибше і зваженіше розуміння світу, проблем людського буття. В свiй час I.Кант сформулював три основні питання, на які мусить вiдповiсти фiлософiя: «Що я можу знати?», «Що я повинен робити?», «На що я можу сподіватись?». Заперечувати німецькому філософу немає підстав. Питання, які він поставив, є дійсно важливими філософськими проблемами, та справа в тому, що не лише ці проблеми вирішує фiлософiя. Видатний французький філософ ХХ ст. А.Камю у праці «Міф про Сизифа» так формулює головне завдання філософії: «Вирішити, чи варте життя зусиль бути прожитим, чи воно не варте цього, – це означає вiдповiсти на найголовніше питання філософії». [Камю А. Миф о Сизифе// Изнанка и лицо. – Харьков: Фолио, 1998. – C.109] Тому, які б питання не розглядались i не вирішувались представником того чи іншого філософського напрямку, ніхто в iсторiї філософської культури ще не поминув людини та її відношення до себе й до оточуючої реальності.

Не випадково К.Ясперс зазначав, що початковою формою філософування є питання дітей: «Дитина дивується: "Я весь час намагаюся думати, що я – інший, але я все одно завжди "Я"». Цей хлопчик торкається до одного з витоків всякої достовірності, усвідомлення буття у самосвідомості. Він дивується загадці Я-буття ... Він запитально стоїть перед цією межею. Інше дитя слухає історію створення світу ... і незабаром запитує: "А що було перед початком?" Ця дитина пізнала нескінченність подальших питань, неможливість розуму призупинити те, на що для нього неможлива остаточна відповідь».[ Ясперс К.. Введение в философию. – Минск, 2000. –С.16.]

Таким чином, можна зробити висновок, що філософія неминуча для будь-якої людини і кожна людина філософує, навіть та, хто заперечує її необхідність і обґрунтованість, мимоволі залишаючись на позиціях лише нерозвиненої форми філософування.

Тепер поглянемо на визначення філософії з іншого боку – з позицій звичайного сучасної людини. Що в людині взагалі найважливіше, істотне? Що робить її власне «людиною»? Давнє визначення, яке зберегло своє значення, свідчить: людина є мисляча, розумна тварина. Розум виявляє себе в людині як здатність говорити, висловлювати свої судження, робити висновок, і, нарешті, робити вчинки відповідно зі своїми поняттями і роздумами. Це й означає, що людину відрізняє від тварин заміщення суто інстинктивної поведінки (тобто форм поведінки, що визначаються законами природи і вироблених еволюцією біологічного роду) – вільним самовизначенням. Власне людські вчинки, на відміну від інстинктивних дій, властивих і тваринам, завжди явно або неявно відбуваються вільно, тобто припускають можливість вибору, а цей вибір, оскільки він вільний, визначається (опосередковується) нашими поняттями. Аналізуючи і порівнюючи можливості ми, практично миттєво, не усвідомлюючи навіть цього процесу, робимо вибір, який визначається, насамперед, нашими цінностями, інакше кажучи, нашими уявленнями про «благо» – про те, що для нас «добре» або «корисно», до чого ми «повинні» прагнути. Наприклад, коли ми маємо поняття про «справедливість», то визначаємо ставлення до суспільної дійсності і поведінку в ній. Спосіб життя людини багато в чому залежить від її уявлень про «свободу» та «щастя». Багато чого в житті людини залежить від того, чи вірить вона у «буття Бога» або не вірить, визнає «безсмертя душі» або не визнає, представляється їй світ «храмом» або «майстернею», чи великим «магазином», де все продається і купується, або абсурдним хаосом. Ці та багато інших поняття визначають нашу поведінку, і від їх змісту залежить наше життя. Поняття, проте, не рівнозначні – серед них можна знайти найбільш загальні і важливі, від яких залежать всі інші поняття. У думці кожної людини є такі загальні поняття, які вона постійно вживає, без яких взагалі не може мислити, розмірковувати і приймати рішення, – про хороше і погане, про корисне і шкідливе, про суттєве і неважливе, про причини і наслідки тощо. Самі ці основоположні поняття, категорії мислення, за допомогою яких ми мислимо про все інше, зазвичай формуються в розумі і засвоюються непомітно, в процесі засвоєння мови, виховання та освіти, під впливом батьків, школи, друзів, авторитетів і кумирів, прочитаних книг і побачених кінофільмів, складаючись поступово у світогляд і здоровий глузд людини, в її картину світу та її ставлення до цього світу, тобто її уявлення про найважливіші цінності життя, що визначають життєву позицію. До тих пір, поки людині «все ясно» і життя її стабільне, поки вона не відчуває великих сумнівів у своїх життєвих цінностях і уявленнях про світ, вона не філософує, філософія їй незрозуміла, нецікава і не потрібна. Негативне ставлення до філософії нерідко підтримується з боку влади, держави і церкви, зацікавлених у підпорядкуванні й однодумності, щоб всі думали про найважливіші предмети світогляду однаково, так, як це, на їхню думку, необхідно для підтримки громадського «порядку», зазвичай вигідного тим, кому тимчасово належить влада.

Однак сама природа людини як істоти розумної, яка вільно самовизначається, рано чи пізно неминуче вимагатиме самостійних роздумів над основами свого світогляду, свого способу життя, тобто над власними поняттями про світ і про життя, над власним світоглядом. Через накопичення життєвого досвіду і духовного дозрівання неминуче настає момент, коли несвідомо, непомітно і некритично засвоєні поняття втрачають свою силу і безпосередність, – і тоді людині вже недостатньо того, що її «так вчили», що «так написано в книгах» , що «така віра наших батьків і дідів», що «так прийнято робити», що так говорять авторитетні і знамениті люди – вчитель, священик, учений, письменник, «зірки» або кумири. Ми починаємо розуміти, що перебували в духовній залежності, під духовною опікою, що про нас піклувалися, що нами розпоряджалися і маніпулювали. Якщо людина прагне звільнитися від цієї залежності, нехай і доброзичливої, і стати духовно самостійною, то вона звертає увагу на свої власні поняття, що керують її життям в цілому, робить їх предметом свідомого, раціонального аналізу та обґрунтування. Ця здатність людини робити власні уявлення про світ і про життя предметом роздумів називається рефлексією. Рефлексія – це самосвідомість, це здатність свідомості, неначе відштовхнувшись і відбившись від усвідомлюваних предметів, на які свідомість зазвичай направлена, звернутися до самої себе – тобто до свідомості того, що це я усвідомлюю предмет, і до того, як я його усвідомлюю. Рефлексія – це здатність свідомості до «роздвоєння» і критичного відношення до самої себе.

У плині цих сумнівів і самостійних роздумів про власний світогляд, про головні цінності життя, про свій шлях у світі і народжується «філософування». Філософія – це рефлексія над «здоровим глуздом» і світоглядом. Це – прагнення до ясності і самостійності в своєму уявленні про світ і про себе самого, про своє місце в світі. Результатом філософських роздумів може бути відмова від звичного, некритично засвоєного світогляду, або ж його прояснення, поглиблення і раціональне обґрунтування, або формування принципово нового світогляду тощо. Лише філософія може зробити світогляд ясним, цілісним, впорядкованим, продуманим, раціонально обґрунтованим. Філософи – люди, які змогли самі створити новий світогляд, які створили новий спосіб мислити, новий спосіб уявляти собі світ. Все, що входить сьогодні в «здоровий глузд» і вважається «само собою зрозумілим», було колись уперше придумано вільним і оригінальним розумом.

У повсякденному житті ця фундаментальна рефлексія може бути пробуджена кризою, громадським чи особистим, глибокими і несподіваними змінами, незвичайними явищами, які виводять з кола звичного, сильним потрясінням, тією чи іншою «прикордонною ситуацією» у житті – важкою хворобою, зустріччю зі смертю, зі стражданням, з непереборним злом, розчаруванням в дійсності, в самому собі, з втратою «сенсу життя», крахом найголовніших надій, з усвідомленням ілюзорності своїх прагнень до «щастя», «успіху» тощо – одним словом, усім тим, що змушує поставити під сумнів найважливіше, найпростіше, первинне і навіть «очевидне», те, що «само собою зрозуміло». В людині є здатність, що нескінченно піднімає її над усіма іншими створіннями в світі, – самосвідомість. Людина не тільки існує, а й знає про своє існування. Вона, на відміну від тварини, є не тільки індивідуальністю, а й особистість, – це означає насамперед те, що вона має поняття про своє «я», що вона здатна усвідомлювати саму себе, і тим самим – «вийти з ситуації», в якій знаходиться і діє, і, неначе подивитися на саму себе з боку, тобто бути «на дистанції» від самої себе. У цій нетотожності людини самій собі – секрет свободи та універсальності людини, її здатності постійно змінювати способи власної діяльності. Це «відсторонення» людини від самої себе, від своїх власних способів мислення та поведінки робить для неї звичне і повсякденне дивним. «Філософувати» – означає опинитися в такому стані, коли людина зупиняється в подиві і «замислюється» над тим, що становило основу її життя, її «суть». Коли людину охоплюють сумніви і захоплює суть речей, тоді філософія і вихоплює її з повсякденності, із звичних способів життя [Хайдеггер М. Основные понятия метафизики // Вопросы философии. 1989. № 9.]. Філософія – це присутність у світі, яка вимагає постійного зусилля розуміння, вимагає виходу зі звичного і буденного. Для філософа стає проблематичним і світ, і власна присутність у ньому. Філософія – знання про своє незнання, «знане незнання». Як вказував Бертран Рассел, «Філософія являє собою міркування про предмети, знання про які ще неможливе». [Рассел Б. Что такое философия? Интервью 1959 г.] Коли до нас раптом приходить усвідомленість незрозумілості, таємничості, загадковості світу – тоді ми і «філософуємо». Філософування – це здатність людини усвідомлювати дистанцію, «шпарину» між світом, яким він є сам по собі, і нашими уявленнями про нього, між відомим і невідомим. Це – спроба зрозуміти світ «заново», «спочатку».

Особливості філософського пояснення світу.Філософуючи, людина виходить зі стану зв'язаності та обмеженості звичним, намагається мислити вільно. «Філософами» вперше і назвали в Стародавній Греції тих людей, які вражали інших своєю здатністю міркувати, причому міркувати про речі, які всім відомі, але про які ніхто не замислювався, не міг чи не смів порушити питання. Чому влітку тепло, а взимку холодно? Чому сонце не падає на землю? Чому вода рідка, а камінь твердий? Філософи вражали своєю духовною самостійністю, незалежністю від традиції, загальноприйнятих думок і вірувань, від громадських установлень, від влади, від загальноприйнятих релігійних вірувань, прагненням думати самому і жити своїм розумом. Філософи спонукали й інших довіряти власному розуму, самостійно поміркувати над тим, чи дійсно світ влаштований так, як прийнято думати, чи існують насправді боги і загробне життя, безсмертна душа і чи дійсно благо людини і мета її життя полягають у тому, до чого зазвичай люди прагнуть? Філософування, на думку Канта, – це вихід людини зі стану «духовного неповноліття», в якому вона сам винна, тобто нездатності жити своїм розумом без допомоги та керівництва інших.[Кант І. Відповідь на запитання: що таке Просвітництво? // Мислителі німецького Романтизму. – Івано-Франківськ, 2003. С.158-161] У цьому сенсі філософія є просвітництвом, а «філософ» – це людина освічена, яка не потребує духовної опіки, людина, духовно самостійна, яка сама визначає, що є добро і зло, сама розпоряджатися своїм життям і сама несе за нього відповідальність. Вивчення історії філософії дає своєрідні «техніки розумової свободи», що підсилюють здатність мислити самостійно. Неприйняття філософії або неприязнь до філософів зазвичай пов'язані зі свідомою або інстинктивною відмовою від свободи, бажанням підпорядкування, схиляння, єднання тощо. У різні часи і в різних країнах філософи нерідко ставали предметом ненависті і піддавалися переслідуванням, подібно до Сократа, страченого за те, що він «не шанує богів, яких шанує держава, і розбещує молодь».[Платон, Апологія Сократа //Платон. Діалоги. – К.: Основи, 1995].

Філософування, як і інші людські заняття, викликано деякою потребою. Йдеться, по-перше, про інтелектуальну, духовну потребу, і, по-друге, про найбільш глибоку, фундаментальну, сутнісну потребу, яка супроводжує людину все життя і ніколи не знаходить остаточного та повного задоволення – про потребу в роздумах, в міркуваннях, у розумінні та поясненні навколишнього світу і свого власного життя. Але розум, здатність мислити – це сутність людини, те, що відрізняє її від тварин і рослин. Тому прагнення до знання, розуміння, самостійних роздумів – це прагнення людини реалізувати свою власну сутність, своє людське призначення – свою здатність бути розумною істотою. Тому і Спіноза стверджував, що пристрасть пізнання – найсильніша з людських пристрастей, яка може підпорядкувати собі всі інші пристрасті, – і лише завдяки цьому людина може стати вільною. Філософія, в термінах Спінози, – amor Dei intellectualis, інтелектуальна любов до Бога. Тому будь-яка мислячий людина рано або пізно приходить до філософського осмислення світу. Філософія є певним етапом у процесі розширення і поглиблення світопізнання і самопізнання, вищий етап, на якому людина приходить до необхідності осмислити все пізнане, відчуте і пережите, звести все це воєдино, в цілісне уявлення про світ і сенс свого життя. Філософія, на думку Канта, завершує всю культуру розуму.

У цьому відношенні філософія володіє абсолютною цінністю та самоцінністю. Якщо знання, що надані конкретними науками, можна назвати технічно-практичним, прагматичним, то філософія – це сфера абсолютно-практичного. Її призначення полягає не в тому, щоб бути засобом для будь-яких конкретних й обмежених цілей і служити релігії, наукам, економіці чи політиці.

Навпаки, в філософуванні та філософії людина досягає кінцевої мети, реалізує своє вище призначення в світі. «Всі інші науки, – говорить Арістотель, – більш необхідні, ніж вона [метафізика], але краще немає жодної» [Аристотель. Метафизика. Книга первая. Глава 2.]. Філософія – це вища форма прояву і реалізації здатності і пристрасті людини до пізнання. Це вища форма інтелектуального романтизму, прагнення до пізнання «перших початків» і «останніх підстав», «сущого як такого». Це спроба людини зрозуміти Бога, світ і душу, обійняти весь світ своєю думкою, все зрозуміти і все пояснити – або усвідомити межі свого знання. Філософія – предмет загального інтересу. Люди не можуть не цікавитися філософськими питаннями, вона не може бути байдужою до них. У кожній людині живе природна і незнищенна, за висловом Канта, «метафізична схильність», тому філософування, за Гайдеггером, – головна подія людської присутності у світі. [Хайдеггер М. Основные понятия метафизики // Вопросы философии. 1989. № 9.] Мудрість – пізнання кінцевих цілей застосування усіх здібностей людини, всіх її знань і умінь. Роздуми про них, їх свідоме й самостійне визначення – це і є філософія. Тому навчальний курс філософії лише на перший погляд виступає як засвоєння певної суми знань, які можуть «стати в нагоді в житті». Звичайно, він буде «корисним» у багатьох відношеннях. Проте його дійсне, глибинне призначення – сприяти набуттю або зміцненню найважливішого в людині – духовної самостійності, щоб ніхто не зміг використати її «лише як засіб», які б не були мотиви подібного прагнення.

Перші філософи прагнули до спільного пошуку істини, до загального розуміння суті речей за допомогою діалогу. Діалог філософів – не просто розмова, не просто спілкування. Це така розмова, в якій ставиться питання про сутність, і проблема обговорюється ґрунтовно, так, що співрозмовники прагнуть дійти до підстав, до основи всіх основ, до першої підстави або першої причини. Філософія – пошук перших причин, початків і основ, наука про початки і причини, про принципи. У ній завжди мова йдеться про перше, загальне, принципове, про перші засади і останні підстави. Тому філософія – це дослідження перших підстав і передумов мислення і діяльності.

Філософія – універсальна рефлексія, аналітика, критика, яка прагне виявити, прояснити, раціонально-критично перевірити і обґрунтувати всі форми духовної і практичної діяльності, що мають універсальне, загальнолюдське значення. Тому філософія не пов'язана ніякими безумовними авторитетами, релігійними віруваннями, науковими уявленнями.

Місце філософії в культурі.У цих пошуках першого початку всього існуючого, або сутності, філософи всіх часів і народів неминуче приходили до поняття загального або єдиного. Ми, завжди маючи справу лише з кінцевим і конкретним, не можемо не ставити питання саме про ціле, не можемо зупинитися на деталях і частинах, переступаючи через будь-яку межу і прагнучи до цілого. Ця тяга до розуміння цілого, питання про нього й прагнення вирішити його – філософія. Можна сказати, що філософія – це роздум або вчення про світ загалом і в цілому. Філософія піднімає людину від її обмеженості конкретними цілями, індивідуальним і випадковим, від її одиничності до загального, загальнозначущого. Особисте внутрішнє життя душі долучається в філософуванні до життя загального, об'єктивного, «світового». Філософія певним чином «знає все»: зрозуміло, не в формі знання про все – що неможливо, – але завдяки знанню того, що є у всьому, знанню того загального, суттєвого, яке так чи інакше виявляється в усьому одиничному, індивідуальному і різному, пов'язує його з іншим одиничним і конкретним в одне ціле.

Численні конкретні науки дають знання про скінченне, відносне. Зосереджуючись на одному предметі, ми змушені відволікатися від інших – такий загальний закон розумової діяльності. Прагнучи до визначеності, ми повинні обмежувати себе. Філософія – це прагнення зрозуміти, схопити, висловити, усвідомити завжди наявне у всякому знанні абсолютне, всеєдине, безвідносне, безначальне, всеосяжне, вічне і нескінченне – праоснову, «субстанцію», Бога, «трансцендентне». Вся історія філософії – низка таких спроб.

Тому філософія являє собою синтез і узагальнення самих різнорідних знань. Вона спирається на гранично широкий і різноманітний досвід, черпає з усіх форм матеріального і духовного життя людини. Найбільш видатні філософські вчення є енциклопедичним синтезом знань епохи, її духовною квінтесенцію – епохою, осягнутою й вираженою в думках (Гегель). Філософія об'єднує в одне ціле, логічно впорядковане, продумане, теоретично обґрунтоване, ті знання, які найбільш важливі для розуміння світу в цілому і місця в ньому людини, важливі для визначення змістовних позицій, універсальної орієнтації, генеральної стратегії життя. Філософ не той, хто просто багато знає, має численні посилання і багато чого побачив, філософ – той, хто зумів побачити єдине у всьому цьому різноманітті, загальний зв'язок, прояв одного початку в усьому уявному розрізненому різноманітті. Філософія є єдина універсальна духовна «система відліку», що дозволяє оцінити і зрозуміти будь-яку інформацію, привести її в зв'язок з тим, що було відомо раніше, побачити її місце в одному всеосяжному цілому.

Філософія, нарешті, завжди була і залишається квінтесенцією, осередком життєвої мудрості, вченням про те, як мудро жити, до чого треба прагнути, а чого слід уникати, що в житті найважливіше. Чинячи усвідомлено, люди діють доцільно, тобто переслідують певні цілі, прагнучи до того, що вони вважають за потрібне, вигідне, корисне, добре, обов'язкове тощо. Рано чи пізно перед людиною постає питання про кінцеву мету, заради якої, в остаточному рахунку, робиться все інше, а також питання про вищі або абсолютні цінності, тобто про те, що ми цінуємо і до чого прагнемо заради нього самого, а не заради чого-небудь іншого, про такі цілі, які вже не є і не можуть бути засобом для інших цілей. Філософія і є вченням про вище благо, про кінцеві цілі і призначення людини, про абсолютні цінності життя. Питання мудрого, розумного, правильного способу життя, мети і сенсу життя (чи його безглуздості), шляхів досягнення щастя (чи трагізму існування), свободи, обов'язку – все це вічні, «наскрізні» проблеми філософії.

Вивчаючи філософію, можна багато чого навчитися, довідатись, що думали і говорили з приводу різних життєвих колізій філософи. Ось чому і потрібно вивчати філософію.

Однак філософія не дає готових відповідей на запитання, які постають перед людиною чи окремими науками, а дає зразки форм, способів, прийомів мислення, що дає змогу самостійно вирішити ці питання. Для філософії процес пошуку істини важить не менше, ніж сама істина. Пошуки істини, (міркування, роздумування на філософські теми) – це і є процес філософування, тобто уміння філософувати. У цьому разі філософія виступає у ще одній своїй унікальній ролі. Предметом свого вивчення вона робить саму думку, що у філософії дістало назву «філософська рефлексія». Внаслідок цього філософія постає думкою про думку, і тому вона слугує історичною школою самовибудовування, дисциплінування, культивування людської думки.

Філософія існує для життя і повинна використовуватися в усіх його сферах. Це перше і визначальне твердження, яким керувалися мислителі усіх часів. Але для цього людині необхідні точні й достовірні знання. Істинні знання отримують в процесі пізнання, яке здійснюється в ході взаємодії людини з навколишнім світом, опираючись на власний інтелект та життєвий досвід. При цьому варто мати на увазі, що природа невичерпна і нескінченна. Тому й наші знання про світ завжди неповні і незавершені. У них відображається тільки певна частина, бік багатогранної дійсності. Істина така ж різноманітна і багатогранна, як і природа. Формуючи свою філософську позицію, людина має можливість вибирати між різними позиціями, між різними точками зору. Це відкриває перед людиною необмежені можливості для самовдосконалення та самовираження. Кожна людина вибирає свій власний шлях самоствердження та самовдосконалення залежно від своєї внутрішньої схильності. Уявлення про те, що кінцевою метою кожної людини повинно бути вдосконалення самої себе, було ядром усіх філософських систем, тому що тільки через власне самовдосконалення можна зробити світ кращим і досконалішим.

Ми живемо у взаємопов’язаному світі. Благополучне життя однієї людини залежить від здобутків багатьох інших. Водночас, помилка однієї людини може мати катастрофічні наслідки для долі багатьох сотень, тисяч, а то й мільйонів людей, що яскраво доводять події сучасного світу. В умовах, коли взаємозалежність у світі постійно збільшується, разом з цим зростає не просто значення суб’єктивного чинника, зростає роль свідомості кожної людини та її відповідальність за свої вчинки. Не можна керуватися лише вузькоегоїстичними чи професійними міркуваннями, потрібно мислити по-філософськи, тобто дивитися на перспективу, прогнозувати і враховувати можливі наслідки своєї діяльності.

Сучасне покоління українців живе «в добу великих змін». Змінився політичний та економічний устрій суспільства, змінюються також духовні та ідеологічні орієнтири, зокрема на суть і призначення людини, зміст основних цінностей, облаштування суспільного життя. Внаслідок цього відбувається радикальна зміна світоглядних уявлень людей. Прагнення українського суспільства до інтегрування у різнопланові європейські та світові спільноти не можливе без формування нової генерації українських інтелектуалів на засадах світової філософської культури.