Сучасна фінансова криза та її зв'язок з економічною кризою. Трансформаційна криза

Сучасне виробництво як матеріальне, так і нематеріальне, виступає у вартісній, грошовій формі. Але поряд з грошима, грошовою системою діють фінанси, кредит, цінні папери. Відповідно до цього мають місце грошовий ринок і ринок капіталів, фінансовий ринок і ринок цінних паперів, фондовий ринок тощо. Існування такої багатоманітності вартісних форм визначається виробництвом, яке створює додаткову вартість, а в масштабах суспільства – ВВП, який є матеріальною основою емісії грошей, стабільності їхньої купівельної спроможності джерелом нагромадження капіталів, зростання державного бюджету, розвитку кредитних відносин, збільшення кількості акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також широкої торгівлі ними на фондовому ринку.

Ступінь розвитку економіки країн визначає структуру вартісної форми, співвідношення між її складовими. Разом з тим, вартісна форма економіки у всій багатоманітності її проявів у процесі розвитку набуває певної самостійності і вся в цілому, і кожна її форма окремо. Усе це зумовлює не лише можливість, а й реальність диспропорцій: між системою виробництва і грошово-фінансовою системою, між структурними елементами цих систем, між формами вартісних відносин тощо. До того ж, ці пропорції не статичні, а динамічні, вони весь час змінюються. А якщо врахувати, що змінюється, насамперед, виробництво, то забезпечення відповідності йому вартісних форм ще більше ускладнюється.

У індустріальну епоху панують матеріальне виробництво, фізична праця, що дозволяє усереднювати її затрати і визначати вартість товарів. Грошово-фінансова система спирається на вартість, яка є основою встановлення і підтримання відтворювальних пропорцій. У постіндустріальну добу панівною стає сфера послуг, тобто нематеріальне виробництво. Так, у США в цій сфері створюється 79% ВВП, а в матеріальному виробництві (потужна промисловість і розвинуте сільське господарство) – лише 21%. Це означає, що результатом виробництва є не стільки матеріальні речі – товари, скільки послуги, зростаюча частина яких має нематеріальний характер. Цим зумовлено те, що не затрати праці, не вартість, а спроможність задовольняти потреби людей, тобто корисність, дедалі більше стає основою ціноутворення.

Поширенню й утвердженню даного принципу ціноутворення сприяють інтелектуалізація виробництва і праці, зростання питомої ваги розумової, особливо творчої праці. Все це збільшує різноманітність видів праці, їх непорівнянність. За цих умов корисність та результат праці досить чітко характеризують її доцільність, спрямованість на задоволення потреб людини, суспільства.Тесаме спостерігаємо в грошах. Відбувся перехід від грошей-товару, якими було золото, до грошей-капіталу, форми його руху. Внаслідок цього валютний курс, який визначався на основі золотого паритету, тобто співвідношення вмісту золота в грошових одиницях, тепер став "плаваючим", тобто визначається на основі купівельної спроможності грошей, попиту і пропозиції. Поширення в ціноутворенні принципу "від вартості до корисності" і "плаваючого" валютною курсу – це вираження закономірного руху економіки від простого до складного. Але корисність як основа ціноутворення і "плаваючий" валютний курс, будучи вираженням прогресу, не мають такої кількісної визначеності, як вартість чи золотий паритет. Виникла нова ситуація: замість посилення жорсткого зв'язку ''вартість – гроші, фінанси", корисність послаблює його, допускає відхилення. Те саме маємо і з грошима-капіталом, "плаваючим" валютним курсом.

Нові умови розвитку економіки вимагали суттєвого вдосконалення регулювання співвідношення виробництва і грошово-фінансової системи, знаходження таких форм і методів управління цими системами, які були б адекватними новим умовам суспільно-економічного розвитку і забезпечували відповідність між ними. На жаль, нічого такого не було зроблено: не розкрито зміни у розвитку виробництва і грошово-фінансової системи, не знайдено форми і методи регулювання, які відповідали б новим умовам. Унаслідок цього грошово-фінансова система, по суті, відірвалася від виробництва, що дістало прояв у величезному зростанні фіктивного капіталу, тобто цінних паперів, у нарощуванні спекулятивних процесів. Останніми роками відбувалося прискорене відособлення фінансової системи від реальної економіки і гіпертрофовано розросталися повноваження фінансових інститутів. Фіктивний капітал, поданий у цінних паперах, що обертаються на фондовому ринку, почав у декілька разів перевищувати ВВП як передових країн, так і світу. Фінансова система стала жити нібито своїм життям, де спекуляції не мали жодного обмеження. Причина кризи у надмірно експансивній грошовій політиці ФРС США, наявності величезного дисбалансу у світовій економіці, зокрема, великому профіциті у зовнішній торгівлі Китаю, значному торговому дефіциті США, недоліках системи управління ризиками в інвестиційних банках, недосконалості регулювання фінансових ринків на національних і міжнародному рівнях.

Усе це дістало прояв у тому, що спекулятивні операції набули гігантських масштабів. Різноманітні фінансові інструменти з'являлися, як гриби після дощу, бурхливо зростало кредитування, особливо іпотечне, а також споживче кредитування в цілому. Цінні папери, деривативи та інші похідні фінансові інструменти, не пов'язані з реальною платоспроможністю позичальників, заполонили фінансовий ринок. Разом з надмірним борговим тягарем США вони зумовили обвал на іпотечному ринку, що викликало ланцюгову реакцію розладів у американській і світовій економіках.

У Декларації саміту "Групи 20" наголошено, що ані політики, ані відповідні державні регулюючі й контролюючі органи належним чином не враховували і не вживали заходів проти зростаючих ризиків на фінансових ринках, не аналізували фінансові інновації та їх наслідки, не проводили системних дій щодо регулювання економіки як на національному, так і на світовому рівнях.

Унаслідок цього сучасна фінансова криза набула такого масштабу і гостроти, що стала, по суті, головною загрозою. Вчені-економісти розуміють, що криза фінансово-економічна, але особливо акцентують увагу на загрозах з її фінансового боку. Головний економіст МВФ О. Бленчард вважає, що сучасна криза є "найважчою за останні 60 років... яка поставила світ на межу фінансової катастрофи". Не випадково саміт "Групи 20" прийняв Декларацію про фінансові ринки і світову економіку. Яскравим проявом діалектики стало те, що і в цьому історичному документі на перше місце поставлено проблеми фінансового ринку. Хоча гроші, фінанси, кредит, цінні папери є грошовою, вартісною формою матеріального і нематеріального виробництва, проте у процесі розвитку вони перетворюються у потужний фактор активного зворотного впливу на нього, стимулюючи чи гальмуючи його зростання.

В Україні фінансова криза набула особливо гострого характеру. Так, наприклад, будівельний бум був пов'язаний з тим, що за 2007-2009 рр. іпотечне кредитування зростало темпами, які майже втричі перевищували темпи зростання кредитування економіки. Особливо виділялося кредитування домогосподарств. У 2008 р. банки видали корпоративному бізнесу та домогосподарствам на придбання, будівництво і реконструкцію нерухомості 55,3 млрд. грн., що в 1,3 раза більше капітальних витрат державного та місцевих бюджетів усіх рівнів за 2008 р. (41,2 млрд. грн.). Банки примножували спекулятивний попит і вибудували фінансову піраміду, обвал якої зумовив спад у будівництві. НБУ проводив кредитну експансію. Якщо у 2005 р. обсяг додаткових кредитних вкладень дорівнював половині доходів державного бюджету країни, то у 2007 р. він перевищив його доходи, а у 2008 р. річний приріст кредитування був більшим, ніж сумарні доходи бюджетів усіх рівнів.

Негативно позначилось і те, що пріоритетним об'єктом кредитування стало не виробництво, а (станом на початок червня 2009 р.) сфера торгівлі та ремонту (154 млрд. грн., тобто 21,6% загального обсягу), споживче кредитування (21.4%) і особливо кредитування операцій з нерухомістю – 170,7 млрд. грн., що перевищувало обсяги кредитування промисловості, будівництва, транспорту, зв'язку, разом узятих. Як не прикро, але у такий самий спосіб діяв іноземний банківський капітал. Загалом пріоритет віддавався кредитуванню фізичних осіб, яке у 2007-2009 рр. було втричі більшим від кредитування юридичних. Частка кредитування фізичних осіб перевищила 37% загального обсягу кредитних вкладень, що суттєво збільшило платоспроможний попит. Це підтверджує те, що банки разом з іноземним капіталом направляли кредитні кошти не на розвиток національного виробництва, а на споживання.

Спад виробництва зумовив зменшення обсягів доданої і додаткової вартості, що, у свою чергу, скоротило надходження коштів до бюджету у вигляді податків (ПДВ, податок на прибутки юридичних та доходи фізичних осіб). Зменшення надходжень до бюджету при зростаючих потребах суспільства і держави збільшило дефіцит бюджету.

Однією з причин фінансової кризи є прив'язка гривні до долара, високий ступінь доларизації економіки. Замість "плаваючого" валютного курсу, прийнятого відповідно до рішення ще Ямайської конференції (січень 1976 р.), гривня була прив'язана до долара. Інакше кажучи, гривня "плавала" зі зміною попиту і пропозиції, не самостійно, а на "прив'язі" до долара, що зробило валютний курс нестабільним, призвело до падіння національної валюти. Відомий економіст А. Ослунд назвав прив'язку гривні до долара "головною помилкою України, причиною фінансової кризи в Україні".

І хоча вже виникала необхідність змін зв'язку гривні з доларом, проте все залишалось, як і раніше. Це призвело до величезного припливу іноземних капіталів, але це були переважно "короткі гроші", що посилювало зростання інфляції. Національний банк у такій ситуації не міг регулювати грошовий обіг. Україна разом з багатьма пострадянськими країнами, у тому числі й Росією, які теж будували грошову політику на основі прив'язки до долара, опинилася в горнилі фінансової кризи. Водночас Польща і Чехія не мають особливих проблем з валютою. Вони дотримуються принципу "плаваючого" валютного курсу. Це перспектива і України.

Висока доларизація нашої економіки – складна проблема, яка впливає на різні її сторони. Але, як не дивно, незважаючи на певні зусилля, долар не надходить у реальну економіку і фактично не обслуговує її. НБУ разом з великою кредитною експансією у гривнях створив умови для випереджаючого зростання кредитування в іноземній валюті (в основному в доларах США). Якщо станом на початок 2005 р. на інвалюту припадало 42% загального обсягу виданих кредитів, то на початок 2007 р. обсяги інвалютних кредитів зрівнялися з гривневими; на початок жовтня 2008 р. кредити в іноземній валюті перевищили гривневі і на початок 2009 р. становили 57,7% загальної заборгованості клієнтів банкам.

Значна доларизація економіки є невиправданою, і саме криза є сприятливим періодом для її подолання. Для цього необхідно обмежити використання долара, чому сприяють і об'єктивні процеси. Так, скорочується імпорт іноземних товарів – побутової техніки, автомобілів, одягу тощо. Він дедалі більше обмежується продукцією, яка у нас не виробляється або нестача якої негативно позначається на економіці й безпеці країни. Йдеться про нафтопродукти, лікарські препарати, ряд товарів машинобудування та ін. В останні роки відбувалося швидке зростання імпорту порівняно з експортом. Від'ємне сальдо зовнішньої торгівлі набуло загрозливого характеру. Товари іноземного виробництва заполонили внутрішній ринок, а вітчизняна продукція не мала збуту. Все це визначило високу і дедалі зростаючу роль долара, нічим не виправдане співвідношення між ним і гривнею.

У процесі подолання кризи треба буде більше виробляти і купувати продукції українського виробництва. Ці непрості процеси вимагають активної ролі держави, вжиття невідкладних заходів з тим, щоб піднести роль гривні і не допустити відпливу долара за кордон. Крім того, валютні кредити можна перетворити у гривневі. Отже, держава, відстоюючи інтереси населення, може прискорити процес дедоларизації.

Особливо негативною є роль долара у визначенні та змінах валютного курсу, який дуже важливий в економіці країни, в її внутрішньому і міжнародному житті. Його зміни зачіпають інтереси товаровиробників, населення і, насамперед, учасників зовнішньоекономічних зв'язків. Курс долара у нас завищений, а курс гривні – занижений. І хоча курс гривні досить довго був стабільним – 5,05 грн. за долар, влітку 2008 р. Нацбанк вирішив курс долара знизити, а гривні – підвищити. Валютний курс дорівнював 4,65 грн. за долар. Але закріпити його не вдалося, а з осені 2008 р. набирає сили протилежна тенденція. Девальвація гривні сягнула спочатку 6,0, а потім 7; 7,5; 8 і більше гривень за долар.

Високі темпи девальвації викликали паніку серед населення. Станом на 20 грудня 2008 р. гривня виявилась лідером по глибині обвалу. Вона знецінилась на 81%, тоді як польський злотий – на 40%, турецька ліра – на 28%, румунський лей – на 15%, російський рубль – на 12%, чеська крона – на 10%, євро – на 3%, білоруський рубль і словацька крона – на 1%. І що особливо цікаво, китайський юань, казахський тенге, азербайджанський манат не змінили свого курсу до долара. Надзвичайне за глибиною падіння гривні на фоні девальвації валют багатьох країн світу пояснити об'єктивними обставинами неможливо. Фактично НБУ виявився неспроможним впоратися зі своєю ключовою функцією – забезпечувати стабільність національної грошової одиниці, як внутрішньої, тобто цінової, так і зовнішньої – курсової. Ціни на багато предметів споживання підвищилися, причому особливо зросли ціни на ліки. Підвищення курсу долара більш як у півтора раза стало підставою для зростання цін на ліки вдвічі й більше. Це один з проявів, коли криза, всупереч елементарній логіці й порядності, використовувалася для власного збагачення.

Але й загальна картина дуже неприваблива. Перш за все, це був удар по банківській системі. Підірвана довіра населення до банків вилилася в ажіотаж-намагання забрати депозити. Такий процес зробив багато банків неплатоспроможними, а мораторій Нацбанку на дострокове зняття кредитів ще більше загострив ситуацію. НБУ здійснив багатомільярдні інтервенції, щоб зупинити зростання курсу долара і припинити падіння курсу гривні. Усього з кінця літа 2008 р. коли почались девальваційні процеси, готівковий ринок "проковтнув" 4,6 млрд. дол., а золотовалютні резерви Нацбанку зменшилися майже на 10 млрд. дол., тобто більш як на 25%.

Вади банківської системи проявилися і в тому, що вона потрапила у повну залежність від зовнішнього кредитування, показала нездатність ефективно господарювати. Іноземний капітал у банківському секторі став основним фактором швидкого зростання зовнішнього боргу України: його обсяг з 30,6 млрд. дол. на початку 2005 р. збільшився до 102,4 млрд. дол. восени 2008 р., тобто у 3,2 раза. Причому за період з 2005 по квітень 2009 р. найповільніше зростав зовнішній державний борг (121%), а найшвидше – зовнішні борги банків (у 14,1 раза). У результаті принципово змінилася структура зовнішнього боргу України. Невиправдане нарощування загального зовнішнього боргу поставило країну під загрозу корпоративного дефолту. Рятуючи від нього банки, НБУ різко збільшив їх рефінансування. За 2008 р. воно сягнуло 170 млрд. грн., тобто 3/4 суми доходів державного бюджету. Своїми діями НБУ сформував потужний інфляційний потенціал.

Криза вносить суттєві зміни у формування банківських капіталів. Обмеження доступу банків до зовнішніх джерел фінансування веде до зміни пасивів банків. Замість капіталів нерезидентів дедалі більшу роль відіграє національний капітал. Проте цей процес стримується як падінням довіри до банків, так і девальваційними процесами. Відповідно до цього утворюється певний розрив між відпливом капіталу нерезидентів та заміщенням його вітчизняним капіталом. Це обмежує можливості банків щодо кредитування підприємств, які залишаються на "голодному" кредитному пайку при високій платі за кредити, а також ускладнює кредитні відносини.

Фінансова криза виявила неспроможність фондового ринку в Україні. Він існує сам по собі. За час кризи індекс ПФТС різко знизився, але це жодною мірою не позначилося на економіці. У розвинутих країнах фондовий ринок є дійовим механізмом зростання економіки. Він надзвичайно чутливий не лише до реальних змін ринкової кон'юнктури, а навіть до планів чи просто намірів уряду. Так, в Японії уряд раз на 2-3 роки виступає з визначенням перспективних напрямів науково-технологічного прогресу, розвитку нових виробництв. Ці сигнали негайно сприймаються фондовим ринком. Акції компаній, які працюють у цих напрямах, буквально злітають угору. Великий попит на них піднімає їх ціни, що визначає приплив капіталів у дані галузі чи виробництва. Тим самим створюються умови для розгортання досліджень, проектно-конструкторських розробок, випробувань нових зразків техніки і технології, налагоджень індивідуального чи малосерійного виробництва.

Фондовий ринок – це потужний фактор прискорення науково-технічної прогресу, удосконалення структури економіки за рахунок пріоритетного розвитку сучасних передових галузей чи виробництв, які оперативно реалізують досягнення науки, техніки й технології. На жаль, у нас він нерозвинутий, охоплює лише близько 5% фактичних оборотів з цінними паперами. Тому майже всі операції з цінними паперами здійснюються на неорганізованому ринку, що не забезпечує дотримання встановлених законом і правилами процедур, створює можливості для нелегального виведення за кордон валюти (або у формі платежів на офшорні рахунки за продаж цінних паперів, або у формі фізичного передання за кордон акцій компаній за штучно заниженими цінами). Про обсяги виведення капіталу з України свідчить зростання у 2007 р. вартості вивезених цінних паперів у 20 разів – з 300 млн. до 6 млрд. дол., – що відбулося рахунок переоцінки акцій українських підприємств при розміщенні їх на іноземних фондових біржах. Усе це суперечить інтересам України. До того ж наш фондовий ринок не виконує функції переливання капіталів, створення умов для прискорення науково-технічного прогресу та вдосконалення на цій основі виробництва.

Причини такого становища – недостатня регулююча роль держави, яка мала б не лише виробити загальні правила з урахуванням досвіду Європи, але й проявити вимогливість до суб'єктів фондового ринку, створити єдиний державний реєстр корпоративних прав. За цих умов кожний суб'єкт ринку діяв би у межах правил і, дбаючи про власні інтереси, змушений був би турбуватись також про спільний інтерес.

Історія розвитку людства свідчить, що крім кризи як фази циклу розвинутої ринкової економіки в країнах можливі кризові явища, що викликані переходом від однієї системи організації суспільного виробництва до іншої, так звані трансформаційні кризи.Цю затяжну кризу, на думку багатьох економістів, неможливо віднести до циклічного типу, вона носить трансформаційний характер, тобто, викликана переходом від планової економіки до ринкової. Як вважає відомий угорський дослідник економік країн Східної Європи Янош Корнаї (саме він запропонував до економічної теорії термін «трансформаційний спад»), трансформаційна криза породжується сукупністю причин, таких як порушення координації економічної діяльності (планова система розміщення ресурсів є вже зруйнованою, а ринкова система ще не створена), більш жорстка фінансова дисципліна підприємств у вигляді втрати ними можливості отримувати безкоштовні державні фінансові ресурси; неможливість отримання керівництвом підприємств великих і довгострокових виробничих інвестицій через втрату ними впевненості у майбутньому, перехід від «суверенітету виробника» до „суверенітету споживача”.

В Україні до цього комплексу причини додались ще такі: розрив господарських зв'язків унаслідок розпаду СРСР і Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), невизначеність відносин власності та інші види правової невизначеності, відмова держави від керівництва державними підприємствами, політична нестабільність і криміналізація господарського життя. Внаслідок цього трансформаційний спад в Україні виявився дуже глибоким та тривалим. Його посилила фінансова криза, яка виявилася, зокрема, у різкому знеціненні національної валюти. Кризі сприяло і зменшення інвестицій, особистого споживання і державних видатків, витіснення бартером і неплатежами «живих», нормальних грошей, загострення продовольчої проблеми через падіння сільськогосподарського виробництва, дуже погане надходження податків та інше.