Витратні методи ціноутворення. Витрати виробництва розглядаються підприємством як орієнтир для встановлення нижньої межі ціни

Витрати виробництва розглядаються підприємством як орієнтир для встановлення нижньої межі ціни. Ними є нормативні, а не фактичні витрати.

Нормативні витрати встановлюються не за кожним виду продукції, а для всієї маси аналогічних видів продукції. Нормативні витрати виконують роль примусового завдання і служать засобом контролю і оцінки роботи підприємства. Фактичні ж витрати обчислюються для порівняння з нормативами. Зрозуміло, що при зміні в часі рівня витрат (вдосконалення технології приводить до зниження витрат, а інфляція веде до збільшення витрат і інше) істотний вплив на величину витрат надає чинник часу.

За суттю і задумом витратний механізм ціноутворення найбільш відповідає, централізовано керованій економіці і цінам, що призначаються при цьому. Разом з тим елементи витратного підходу властиві ринковій економіці, вони є частиною ринкового механізму.

Витратний ціновий механізм є алгоритмом встановлення ціни на конкретно вироблювану продукцію, виходячи з витрат на створення і реалізацію продукції. По суті це ціна виробника.

З того, що витратний підхід спирається на встановлення ціни, виходячи з витрат виробництва і реалізації, зовсім не витікає, що ціна продукції береться рівною сумі витрат. Витратний механізм ціноутворення будується з урахуванням тієї обставини, що виробник повинен дістати можливість не тільки відшкодовувати витрати, але і одержати додатковий дохід у вигляді прибутку, тобто [5 ]:

де – ціна;

– собівартість;

– Рентабельність.

Прибуток розглядається як додаткова (понад собівартість) плата, яку вимушений або зобов'язаний вносити покупець продукції.

Слід зазначити, що надійних методів розділення власне витрат і прибутку не існує. При бажанні і умінні завжди можна стверджувати, що якусь частину прибутку слід відносити до витрат і навпаки. Для цього достатньо канал витрачання прибутку вважати невід'ємною частиною собівартості. Існуючі інструкції, що визначають необхідність віднесення тих або інших видів витрат до витрат, включення їх в собівартість здатні лише частково забезпечити розділення собівартості і прибутку.

Таким чином, підприємство, визначивши сукупні витрати калькуляційним або іншим способом і на їх основі питомі витрати з розрахунку на одиницю товару (середні), встановлює собівартість, підсумовуючи яку з прибутком від реалізації, дістає можливість розрахувати ціну. При цьому прибуток звичайно встановлюється, виходячи з прийнятої норми прибутку або показника рентабельності.

Так, згідно з методом «витрати плюс», до ціни виробництва продукції додають націнку, відповідну звичній для даної галузі нормі прибулі або бажаному доходу з обороту.

Метод мінімальних витрат припускає встановлення цін на рівні, достатньому для мінімального покриття витрат на випуск продукції. Такий метод дає непогані результати лише в тому випадку, якщо продаж за мінімальними цінами здатний викликати активне розширення збуту, що, не дивлячись на низьку ціну, дає достатній прибуток за рахунок масштабів продажу.

Метод цільового прибутку спочатку припускає встановлення ціни, виходячи з бажання товаровиробника, одержати певну суму прибутку. У цьому випадку ціна на виріб призначається на основі калькуляції постійних і змінних витрат і об'єму продажу, необхідного для отримання при даній ціні цільового об'єму прибули. Ціноутворення за методом доходу на капітал також в своїй основі базується на витратах.

У даний час найбільш ширше застосовуються наступні методи:

· метод, заснований на визначенні повних витрат;

· метод, що орієнтується на прямі витрати і в той же час враховує сукупність всіх ринкових умов, особливо умов збуту.

Суть методу, заснованого на визначенні повних витрат, полягає в підсумовуванні сукупних витрат [змінні (прямі) плюс постійні (накладні) витрати] і прибутку, який фірма розраховує одержати.

Головна перевага даного методу — його простота і зручність, проте він має два недоліки:

1 При встановленні ціни не беруться до уваги наявний попит на товар, конкуренція на ринку, тому можлива ситуація, коли товар при даній ціні не матиме попиту, а продукція конкурентів може бути краще за якістю і більш відомо покупцю завдяки рекламі і т.д.

2 Будь-який метод віднесення на собівартість товару постійних накладних витрат (наприклад, орендної платні), які є витратами на управління підприємством, а не витратами виробництва даної продукції, є умовним. Він спотворює справжній внесок продукту в дохід підприємства.

Суть методу прямих витрат полягає у встановленні ціни шляхом додавання до змінних витрат певної надбавки-прибутку. При цьому постійні витрати, як витрати підприємства в цілому, не розподіляються за окремими товарами, а погашаються з різниці між сумою цін реалізації і змінними витратами на виробництво продукції. Ця різниця одержала назву «доданої» або «маржинальної» прибулі.

При правильному підході змінні (прямі) витрати повинні з'явитися тією межею, нижче за яку жоден виробник не оцінюватиме свою продукцію. У будь-якому випадку істинна функція витрат полягає у встановленні нижньої межі для первинної ціни на продукт, тоді як цінність цього продукту для споживача визначає вища межа встановлення ціни на нього. На практиці змінні витрати можуть в певних умовах, коли є великі не завантажені потужності і коштує питання про виживання фірми, виступати нижньою межею ціни.

У практиці витратного ціноутворення велике поширення набуває новий в Україні метод „директ-костінг”.

Головна ідея „директ-костінга” це те, що калькуляція собівартості спотворюється за рахунок більш менш умовного включення до неї постійних витрат. Крім того до ідеї метода входить затвердження певної реалізаційної політики оцінки «внеску» кожного продукту в покриття постійних витрат.

Метод базується на плануванні п'яти основних показників:

1) Коефіцієнта змінних витрат, що визначається розподілом величини змінних витрат на ціну реалізації.

2) Коефіцієнта маржинальних надходжень – різниці між ціною реалізації і сумою змінних витрат.

3) Маржинального внеску – надлишку надходжень у порівнянні із змінними витратами за певним центром відповідальності, сегменту діяльності, готовому виробу. Цей показник характеризує внесок кожного підрозділу підприємства, або виробу до покриття загальних постійних витрат підприємства.

4) Маржі постійної – перевищення надходжень від центра відповідальності виробу над специфічними витратами.

Мінімальна валова маржа відповідає нульовій рентабельності і дорівнює постійним витратам.

Валова маржа визначається за формулою:

де – постійні витрати на об’єм продукції, грн.;

– прибуток підприємства, грн.

Таким чином, витратні методи формування ціни орієнтовані на те, щоб встановлювана ціна повністю покривала фактично понесені витрати на виготовлення даної продукції. У принципі це правильно. Проте стосовно умов ринкових відносин витратні методи ціноутворення, не дивлячись на їх простоту, широке розповсюдження в господарській практиці, характеризуються цілою низкою істотних недоліків, що ставлять під сумнів доцільність їх використовування в контексті проблем забезпечення конкурентоспроможності підприємства.

До недоліків витратних методів ціноутворення, перш за все, слід віднести той факт, що «витратна ціна» не відображає міри цінності продукції для її споживача. При такому підході до встановлення ціни також не враховується рівень попиту, що склався, на даний вид продукції і ігнорується вплив на нього цін конкурентів. У нинішніх реаліях не можна не враховувати ту обставину, що в умовах глобалізації економіки і широкого упровадження сучасних інформаційних технологій, що дозволяють оперативно поширювати інформацію про ціни фактично по всьому світу, на процес ціноутворення істотний вплив надає взаємозалежність ринків. У зв'язку з цим, ціни на продукцію, що випускається промисловими підприємствами, неминуче доводиться коректувати відповідно до світових цін.