Етапи розвитку самоменеджменту

Самоуправління життєдіяльністю людиною (самоменеджмент) як наукова дисципліна, на наш погляд, відноситься до розряду міждисциплінарних інтегруючих наук, незважаючи на триваючу диференціацію знань.

Ретроспективний аналіз розвитку теорії і практики самоуправління ЖД і Д дозволяє виділити наступні характерні етапи.

- Латентний (з появою людини і до початку 20 століття). Визначається формуванням історичних, філософських, соціальних, наукових, практичних і ін. передумов виділення в науковому пізнанні такої сфери людинознавства, як самоуправління людини. У ході тривалого періоду йшло нагромадження знань, культури саморегуляції, самовиховання, самоуправління...;

- Номінаційний (початок 20 століття, коли з'явилися наукові основи управління і виявлення ролі значимості людського фактора в досягненні різних цілей);

- Інкубаційний (початок може датуватися виникненням концептуальної ідеї про необхідність досліджень самоуправлінської проблематики як нову область людинознавства).

Передумовою до цього з'явилася систематизація й узагальнення досвіду, культури в ряді країн. Завершився цей етап висуванням програм самоменеджменту (під різними назвами: «Персональний менеджмент», «Організація праці менеджера» і ін) у Вузах в особливу дисципліну.

- Інституціональний - етап зв'язаний зі створенням ряду соціальних структур: лабораторій із проблем самоуправління життєдіяльністю людини, кафедр у Вузах і т.п. .

У цих науково-навчальних структурах повинні проводитись дослідження, розроблятися методи, техніка, технології самоуправління життєдіяльністю людини. В даний час цей етап лише позначився. Аналіз становлення і розвитку самоуправління людини дозволяє визначити методологічний статус цієї наукової дисципліни, що формується.

В даний час викладачі, вчені, які взялися навчати студентів самоменеджменту, змушені вести пошук специфічної проблематики цієї дисципліни, визначити предмет і методи її вивчення, сформувати методологічні принципи і концептуальні підходи, вибрати напрямки пізнання, стратегії дослідження і сфери застосування. Це дозволить здійснити впровадження самоменеджменту в соціальну практику; вмонтувати в систему сучасних наук.

Аналіз практики становлення самоменеджменту дає можливість постулювати основні положення аксіологічного, онтологічного і методологічного порядку. У методологічному плані самоменеджмент за своїм загальнонауковому статусом є (стане) сучасною комплексною науковою дисципліною фундаментального-прикладного характеру. Вона пізнає закономірності реального світу, що в онтологічному аспекті не вбирають у себе інші існуючі науки. Зі створених нещодавно дисциплін, вона граничить з акмеологією, предметом якої є об'єктивні і суб'єктивні фактори, що сприяють і перешкоджають досягненню вершин професіоналізму, праксеологією, що оголосила себе і загальну теорію людської діяльності й ін. Прикладною дисципліною самомонеджмент є тому, що на базі пізнаних фундаментальних закономірностей розвитку людини, створюваних протягом тисячоріч методів, технік, технологій самоуправління, розробляє практично орієнтовані технології досягнення життєвих цілей людини. При цьому самоменеджмент вбирає в себе знання всіх наукових дисциплін, що вивчають людину і її життєдіяльність і діяльність. В аксеологічному плані - самоменеджмент виступає як системостворюючий фактор інтеграції різних наукових знань (філософії, біології, соціології, психології, кібернетики і т.п.) необхідних сучасній людині для рішення практичних задач. Таким чином, самоменеджмент як наукова дисципліна характеризується в наступних планах:

- Онтологічному - охоплює сферу людської реальності (самоуправління в процесі життя), не досліджувану іншими науковими дисциплінами.

- Методологічному - представляється самостійною науковою дисципліною, що знаходиться в стадії становлення. Самоменеджмент є міждисциплінарним за походженням, системним за способом організації знань, комплексним за формою існування, базується на фундаментальних знаннях про людину і суспільство і має прикладну, практичну спрямованість.

- Аксеологічному - несе в собі цінність для людини як засіб саморозвитку, самоствердження, адаптації в умовах змін, досягнення життєвих цілей.

- Гносеологічному - пізнає реальність в аспекті можливості її дослідження і використання отриманих результатів у процесі оцінки сформованої життєвої ситуації, своїх можливостей з реалізації життєвих цілей.

Самоменеджмент має гуманітарну і технологічну орієнтацію, тому що належить до області наук про людину і безпосередньо зв'язаний з дисциплінами, що вивчають технологізацію гуманітарного знання (праксеологія, акмеологія...) і гуманізацію технічних наук, біоніки, евристики. Наукова орієнтація в самоменеджменті виражається в методологічному проходженні дисциплінарних стандартів (у виді експериментальних фактів, механізмів закономірностей, їхньої математичної вірогідності і т.п.), що склалися ще в класичному природознавстві. При аналізі ряду проблем, оцінці життєвої ситуації, своїх здібностей з досягнення життєвих цілей, їхнього розвитку і т.п. створюються звертання до природничонаукових знань в області психофізіології людини і праці, соціології і т.п. Гуманітарна орієнтація в самоменеджменті виявляється досить багатообразно. Вона належить, з одного боку, до області науки про людину і знаходить свою визначеність у ході історичного розвитку, а з іншого боку - у предметному відокремленні від них як самостійної дисципліниі, що формується на сучасному етапі свого становлення. Зрозуміло, і до її виникнення біологами, соціологами, кібернетиками, педагогами досліджувалися проблеми самовиховання, саморозвитку і т.п., що функціонально багато в чому схоже з проблематикою самоменеджменту. Однак в умовах, коли дійсність змусила звернутися до людського фактора, коли людина стає центром уваги, і від її дій залежить часом життя людської цивілізації, стало необхідним думати про її саморозвиток, самоуправління своєю життєдіяльністю.

Технологічна орієнтація самоменеджменту виявляється, як показують раніше виконані дослідження в даній роботі, у його безпосередній взаємодії з науками, що тяжіють до техніки (кібернетика, теорія ергатичних систем, системотехніка, теорія інформації і т.д.) у властивому їм проходженні алгоритмічно чітким стандартам практично орієнтованого прикладного знання. Необхідно врахувати вплив на самоменеджмент праксеології у виді двостороннього процесу технологізації гуманітарного знання (наприклад, у формі психотехніки і ігротехніки інноватики і рефлексії) і гуманітаризації технічних наук (у виді виникнення біоніки, соціоніки, евристики, синергетики і т.п.) Н.Н.Моісєєв говорить про необхідність створення кібернетики, орієнтованої на вивчення людського фактора. Сучасна праксеологія (як і її попередниця - тектологія Богданова і наукова організація виробництва Ф.Тейлора й ін.) прагне виділити позитивні принципи раціональної організації ЖД і Д в різних сферах соціальної практики не тільки з позицій загальної теорії систем, але і з обліком даних людинознавства й суспільствознавства, а також теорії боротьби.

Зв'язки самоменеджменту з філософією здійснюється за двома напрямками: світоглядному і методологічному. У першому випадку філософія задає ціннісну точку відліку в аналізі життєдіяльності людини, визначаючи систему критеріїв (екзистенціальних, культурологічних, моральних, естетичних, юридичних і т.п.), її постановки і вивчення. У методологічному плані філософія визначає засоби створення самоменеджменту як комплексної фундаментальної-прикладної дисципліни. Ця дисципліна, з одного боку, асимілює й інтегрує знання суміжних наук про людину, з іншого боку - вибирає і розробляє специфічні представлення про його управління життєдіяльністю. Таким чином, філософія світоглядно задає аксиологічні ідеали і праксеологічні цілі самоменеджменту як суспільній науковій дисципліні й особливому розділу сучасного людинознавства. Отже самоменеджмент у взаємодії з багатьма науками про людину, що розвиваються останнім часом істотно змінює акценти в сфері життєдіяльності суспільства.