Взаємодія і зіткнення цивілізацій у контексті глобального розвитку
Американський професор С. Хантінгтон – автор теорії «зіткнення цивілізацій» – відмітив процес висунення на перший план цивілізаційних розбіжностей і посилення диференціації локальних цивілізацій, виділивши на карті світу вісім цивілізацій: західну, ісламську, індуську, китайську (конфуціанську), японську, православну, африканську, латиноамериканську. За С. Хантінгтоном світ – це не єдина глобальна цивілізація, а набір різних цивілізацій («конфліктуючих зон»), між якими є багато спільного, але й немало відмінностей, які не стираються. Позиція С. Хантінгтона полягає в тому, що зіткнення цивілізацій стає домінуючим чинником світової політики. Лінії розлому між цивілізаціями – це лінії майбутніх фронтів, а майбутній конфлікт між цивілізаціями – завершальна фаза еволюції глобальних конфліктів у сучасному глобально-центричному світі.
На думку сучасних прихильників соціокультурної теорії зіткнення цивілізацій, найістотніші конфлікти майбутнього і зіткнення цивілізацій відбуватимуться вздовж ліній розлому з таких причин:
по-перше, міжцивілізаційні асиметрії (у розумінні диференціації) фундаментальніші, ніж відмінності між політичними системами або ідеологіями. Представники різних цивілізацій по-різному ставляться до духовних і культурних цінностей, мають різні уявлення про формальні і неформальні правила (інститути), про співвідношення прав і обов’язків, свободи і примусу, рівності та ієрархії. Як свідчить історичний досвід основна лінія розлому між цивілізаціями пролягає не між ідеологіями, а між різними культурами;
по-друге, у результаті посилення взаємодії між цивілізаціями зростає цивілізаційна самосвідомість і поглиблюються конфлікти між локальними цивілізаціями й окремими соціальними групами всередині цивілізацій через усвідомлення ними соціокультурної ідентичності і цивілізаційної диференціації;
по-третє, слабшає роль держав-нації як джерела ідентифікації особистості та соціальної групи. При цьому «порожнини ідентифікації» заповнюються релігією (ісламізм, християнство, іудаїзм, буддизм, індуїзм), нерідко у формі фундаменталістських рухів. Відродження релігії створює основу для об’єднання людей не на основі громадянства, а на основі цивілізаційно-релігійної спільності;
по-четверте, прозахідний патерналізм стимулює реванш не західних цивілізацій, їх повернення до генетичних витоків. На вершині своєї могутності локальним цивілізаціям Заходу доводиться взаємодіяти з локальними цивілізаціями Сходу та мусульманського світу, де відбувається інтенсивний процес девестернізації їхніх еліт і повернення до власного духовного і культурного коріння;
по-п’яте, культурна диференціація менше піддається змінам, аніж згладжування асиметрій економічного і політичного характеру.
Разом з тим соціокультурна теорія зіткнення цивілізацій дає ключ до розуміння економічних трансформацій на початку ХХІ століття. З одного боку, відбувається становлення глобально-центричної економіки, здатної мобілізувати асиметрично розміщений світовий ресурсний потенціал з метою його ефективної реалізації, динамізувати міжнародний рух факторів виробництва, оптимізувати галузево-регіональні пропорції, а з другого – породжує складні соціально-економічні проблеми глобального розвитку. Йдеться в першу чергу про асинхронність, диспропорційність нерівномірність розвитку суб’єктів глобальної економічної системи, що стають каталізатором кризових явищ і процесів з руйнівним потенціалом глобального масштабу.
Натомість російський вчений Ю. Яковець, спираючись на результати X Міждисциплінарної дискусії «Локальні цивілізації у XXI столітті: зіткнення чи партнерство?», визначив такі особливості четвертого покоління локальних цивілізацій: 1) їх більша диференціація у порівнянні з цивілізаціями третього покоління (в тому числі розшарування західної цивілізації на західноєвропейську, північноамериканську, латиноамериканську, океанічну; далекосхідна, китайська, японська, буддійська); 2) зростаюча роль цивілізаційної спільності і міжцивілізаційних розбіжностей; 3) нарощення потенціалу партнерства локальних цивілізацій, формування нового типу відносин між ними.
Слід відмітити, що до початку XXI ст. локальні цивілізації четвертого покоління характеризувалися різкою диференціацією основних показників, економічного і військово-політичного потенціалу, що є передумовою як для посилення співробітництва, так і можливого зіткнення. Чітко вимальовуються дві групи цивілізацій. Більш розвинуті цивілізації (за умов невеликої частки в чисельності населення) володіють домінуючою економічною силою. Інша група – п’ять цивілізацій з більш низьким рівнем розвитку і слабким потенціалом. Слід також враховувати, що перша група цивілізацій більшою мірою є інтегрованою і домінує у світовому цивілізаційному просторі. Аналогічні диспропорції спостерігаються, якщо врахувати більш повні дані щодо частки цивілізацій четвертого покоління в населенні і ВВП світу (табл. 4.2.1).
Таблиця 4.2.1
Дата добавления: 2016-02-16; просмотров: 923;