Взаємодія і зіткнення цивілізацій у контексті глобального розвитку

Американський професор С. Хантінгтон – автор теорії «зіткнення цивілі­зацій» – відмітив процес висунення на перший план цивілізаційних розбіжнос­тей і посилення диференціації локальних цивілізацій, виділивши на карті світу вісім цивілізацій: західну, ісламську, індуську, китайську (конфуціанську), япо­нську, православну, африканську, латиноамериканську. За С. Хантінгтоном світ – це не єдина глобальна цивілізація, а набір різних цивілізацій («конфліктуючих зон»), між якими є багато спільного, але й немало відмінностей, які не стира­ються. Позиція С. Хантінгтона полягає в тому, що зіткнення цивілізацій стає домінуючим чинни­ком світової політики. Лінії розлому між цивіліза­ціями – це лінії майбутніх фронтів, а майбутній конфлікт між цивілізація­ми – завер­шальна фаза еволюції глобальних конфліктів у сучасному гло­бально-центри­чному світі.

На думку сучасних прихильників соціокультурної теорії зіткнення цивіліза­цій, найістот­ніші конфлікти майбутнього і зіткнення цивілі­зацій відбуватимуться вздовж ліній розлому з таких причин:

­ по-перше, міжцивілізаційні асиметрії (у розумінні диферен­ціації) фунда­ментальніші, ніж відмін­ності між політичними системами або ідеологі­ями. Пред­ставники різних ци­вілізацій по-різному ставляться до духо­вних і культурних цін­ностей, мають різні уяв­лення про формальні і неформа­льні правила (інститути), про співвід­ношення прав і обов’язків, свободи і приму­су, рівності та ієрархії. Як свід­чить історич­ний досвід основна лі­нія розлому між цивілізаціями пролягає не між ідеоло­гіями, а між різними куль­турами;

­ по-друге, у результаті посилення взаємодії між цивілізаціями зрос­тає циві­ліза­ційна самосвідомість і поглиблюються конфлікти між локальни­ми цивіліза­ці­ями й окремими соціальними групами всередині цивілізацій че­рез усвідом­лення ними соціокультурної ідентичності і цивілізаційної дифе­ренціації;

­ по-третє, слабшає роль держав-нації як джерела ідентифікації осо­бистості та соціальної групи. При цьому «порожнини ідентифікації» запов­нюються релі­гією (ісламізм, християнство, іудаїзм, буддизм, індуїзм), нерідко у формі фундамента­лістських рухів. Відродження релігії створює основу для об’єдна­ння людей не на основі громадянства, а на основі цивілізаційно-релігійної спільності;

­ по-четверте, прозахідний патерналізм стимулює реванш не захід­них циві­лізацій, їх повернення до генетичних витоків. На вершині своєї могут­ності локаль­ним цивілізаціям Заходу доводиться взаємодіяти з лока­льними цивілізаціями Схо­ду та мусульманського світу, де відбувається інтенсивний процес девестерні­зації їхніх еліт і повернення до власного духовного і куль­турного коріння;

­ по-п’яте, культурна диференціація менше піддається змінам, аніж згла­джу­вання асиметрій економічного і політичного характеру.

Разом з тим соціокультурна теорія зіткнення цивілізацій дає ключ до розумін­ня економічних трансформацій на початку ХХІ століття. З одного боку, відбуваєть­ся становлення глобально-центричної економіки, здатної мо­білізувати асиметрично розміщений світовий ресурсний потенціал з метою його ефективної реалізації, ди­намізувати міжнародний рух факторів вироб­ництва, оптимізувати галузево-регіо­нальні пропорції, а з другого – породжує складні соціально-економічні проблеми глобального розвитку. Йдеться в першу чергу про асинхронність, диспропорцій­ність нерівномір­ність розвитку суб’єктів глобальної економічної системи, що ста­ють ката­лізатором кризових явищ і процесів з руйнівним потенціалом глобального масштабу.

Натомість російський вчений Ю. Яковець, спираючись на результати X Міждисциплінар­ної дискусії «Локальні цивілізації у XXI столітті: зіткнення чи партнерство?», визначив такі особливості четвертого покоління локаль­них ци­вілізацій: 1) їх більша диференціація у порівнянні з цивілізаціями третього по­коління (в тому числі розшарування західної цивілізації на західноєвропейську, північноамериканську, латиноамериканську, океанічну; далекосхідна, китайсь­ка, японська, буддійська); 2) зростаюча роль цивілізаційної спільності і міжци­вілізаційних розбіжностей; 3) нарощення потенціалу партнерства локальних цивілізацій, формування нового типу відносин між ними.

Слід відмітити, що до початку XXI ст. локальні цивілізації чет­вертого поко­ління характеризувалися різкою диференціацією основних показників, економічно­го і військово-політич­ного потенціалу, що є передумовою як для посилення спів­робіт­ництва, так і можливого зіткнення. Чітко вимальовуються дві групи цивіліза­цій. Більш розвинуті цивілізації (за умов невеликої частки в чисельності населення) володіють домінуючою економічною силою. Інша група – п’ять цивілізацій з більш низьким рівнем розвитку і слабким потенціалом. Слід також враховувати, що пер­ша група цивілізацій більшою мірою є інтегрованою і домінує у світовому цивіліза­ційному просторі. Аналогічні диспропорції спостерігаються, якщо врахувати більш повні дані щодо частки цивілізацій четвертого покоління в населенні і ВВП світу (табл. 4.2.1).

Таблиця 4.2.1