Перспективи і потенціал локальних цивілізацій

Розглянемо процеси диференціації і взаємодії цивілізацій чет­вертого поколін­ня, що формуються в перспективі XXI ст., і відбиток через них тенденцій глобаліза­ції в п’яти основних розрізах.

1. Геополітичний розріз. XX ст. характеризувалося неодноразовим перекро­юванням політичної карти світу, системи геополітичних відносин, зміною супереч­ливих тенденцій. Перебудова геополітичного простору відбулася після Першої сві­тової війни, соціалістичних і національно-визвольних революцій, коли виникли со­ціалістичні країни, була зруйнована німецька імперія. Проте радикальних змін на геополітичній карті не спостерігалося: дещо посилили власний вплив євразійська, західна, японська, латиноамериканська і африканська цивілізації, потіснилися ісла­мська і китайська.

Радикальний зсув відбувся після Другої світової війни, в результаті чого сфе­ра політичного впливу західної цивілізації зменшилася в 3,3, японської – на трети­ну, православної на 28 %, тоді як частка ісламської цивілізації зросла в 5,4, індійсь­кої – в 50,7, африканської – у 8, латиноамериканської – в 1,8 разу. Це стало почат­ком кінця панування західної цивілізації і поштовхом до відродження найстаріших цивілізацій Сходу. Наприкінці XX і на початку XXI ст. накотилася нова хвиля змін у глобальному геополітичному просторі. Найбільш значною з них стало різке падін­ня політичного впливу локальної цивілізації, очолюваної Росією. У результаті, ослабла євразійська цивілізація стає об’єктом розподілу між більш силь­ними й агре­сивними цивілізаціями. Продовжує падіння частка населення під політичним кон­тролем західної і японської цивілізацій – з 17,3 % у 1900 р. до прогнозованих 11,5 % – у 2025 р. Проте в результаті розпаду євразійської цивілізації політичний вплив Заходу помітно посилився. Найбільш активним супротивником Заходу вис­тупає ісламська цивілізація, що демонструє швидке зростання економічного і війсь­кового потенціалу. Розсіявшись по материках і вимагаючи зростання власної частки у відповідності з кількістю населення, що зросло, ісламська цивілізація може стати причиною майбутніх цивілізаційних конфліктів і зіткнення цивілізацій.

Китайська, індійська і латиноамериканська цивілізації поки що не претенду­ють на геополітичне лідерство, проте сумарно кон­тролюють половину населення світу. Африканська цивілізація (на південь від Сахари) перебуває у найбільш жалю­гідному стані: її політичне становище не відповідає зростаючій частці населення в світі. Саме тут є приховане джерело майбутніх міжцивілізаційних конфліктів.

Отже, геополітична карта світу на початок XXI ст. характеризується нестій­кістю: на зміну протистоянню двох світових систем приходить протиборство ло­кальних цивілізацій.

Сценарій зіткнення цивілізацій був детально розроблений С. Хантінгтоном. Проте вести розмову про глобальне зіткнення цивілізацій ще зарано, оскільки захід­на цивілізація володіє можливостями не допустити переростання локальних кон­фліктів на глобальні. Однак через два-три десятиріччя співвідношення сил змінить­ся, і в середині століття вкрай реальною стане загроза зіт­кнення цивілізацій – перш за все мусульманської і північноамериканської, а також мусульманської та індійсь­кої, але до нього можуть бути втягнені й інші цивілізації. До того ж, майже усі цивілізації будуть володіти ядерною або іншою зброєю масового знищення. Усві­домлення цього буде стримувати правлячу еліту конфліктуючих цивілізацій. По­гроза прямих зіткнень буде пом’якшуватися «тихою експансією» перенаселених цивілізацій: масовою міграцією мусульман до Західної Європи, китайців – на Дале­кий Схід, латиноамериканців – до Північної Америки тощо. Процес гібридизації цивілізацій породжує нові проблеми.

Іншим сценарієм є партнерство цивілізацій, який передбачає розвиток кон­структивного діалогу і співробіт­ництва локальних цивілізацій як частин глобальної спільноти націй і держав, вироблення ефективного механізму розв’язання міжциві­лізаційних суперечок, взаємодопомогу, підтримку менш розвинутим народам і ци­вілізаціям за умов їхнього політичного рівноправ’я, відсутності диктату, насиль­ства, розвитку глобальної демократії. Створення механізму міжцивілізаційного партнерства є процесом достатньо тривалим і непростим, він охопить все XXI століття і буде розвиватися з різною швидкістю в різних частинах планети, проходячи через послідовні стадії і форми. Модель політичного парт­нерства відпра­цьована на прикладі ЄС, Європарламенту і ОБСЄ протягом останніх десятиліть. Природно, що історичний досвід буде модифікуватися відповідно до цілей глобаль­ної взаємодії цивілізацій. Крім названих вище двох сценаріїв політичних взаємовід­носин цивілізацій у XXI ст. можливою є реалізація деяких проміжних сценаріїв. Один з них – збереження сьогоднішньої нестійкої рівноваги, балансування між співробітництвом і зіткненням, з періодично виникаючими джерелами конфліктів. Інший – встановлення глобального диктату однієї цивілізації за умов обмеження незалежності всіх інших.

2. Соціокультурний розріз. У соціокультурній сфері знаходиться генетичне ядро кожної локальної цивілізації. З його порушенням цивілізація гине, переходить до реліктового стану. Це генетичне ядро змінюється за фазами життєвого циклу, яскраво спалахуючи у періоди піднесення, виходу з кризи і згасаючи у фазах застою та кризи. Аналогічні коливання спостерігаються по фазах життєвих циклів цивілізацій з періодичним переміщенням центру творчого лідерства.

Соціокультурні цикли в глобальному масштабі найбільш глибоко і повно були дослідженими Пітиримом Сорокіним. Становлення інтегрального соціокуль­турного ладу, на думку П. Сорокіна, пов’язане з переміщенням центру творчого лідерства на Схід, із взаємопроникненням західних і східних культурних цінностей, ідей, інститутів, зразків і звичаїв. Проте цей процес не буде в одному напрямі і в однакових формах в цивілізаціях Заходу і Сходу. Новий лад, за Сорокіним, не буде ані модифікованою формою порядку східних народів, ані східним різновидом пану­ю­чого на Заході порядку. Виникаючий інтегральний порядок, на думку П. Сорокі­на, буде більш справедливим у порівнянні зі згасаючим еклектичним порядком, об’єднуючи в один потік Істину (науку), Красу (високе мистецтво) і Добро (нову етику, що ґрунтується на творчому альтруїзмі).

3. Демографо-екологічний розріз. Темпи зростання чисель­ності населення локальних цивілізацій і їх частка в населенні світу суттєво відрізняються. Відпо­відно до прогнозу ООН щодо динаміки чисельності населення Землі до 2050 р., за півстоліття співвідношення чисельності населення за локальними цивілізаціями зміниться. Найбільше втратить православна цивілізація, що очолюється Росією (падіння частки з 4,5 до 2,4 %), знизиться частка західно-християнської (з 13,2 до 8,9 %) і конфуціансько-буддиської, що очолюється Китаєм (з 28,2 до 22,2 %). Основною глобальною проблемою стане зростання чисельності населення найбід­нішої африканської цивілізації (на 940 млн. чоловік: з 9,2 до 16,6 % світового населення) і найбільш активної мусульманської (на 720 млн. чоловік: з 17,5 до 19,6 % населення). Значна кількість змін у глобальній економіці буде пояснюватися саме цими радикальними зсувами у міжцивілізаційному розподіі населення світу і темпах його зростання.

До середини XXI ст. збережеться і буде зростати кількісне переважання Схо­ду над Заходом, Півдня над Північчю – за умов зворотного співвідношення в еко­номічній силі і багатстві. Тут можна помітити джерело головної міжцивілізаційної суперечності XXI століття.

Другою проблемою є забезпечення населення природними ресурсами і рівень екологічної напруги. Розвинуті цивілізації, перш за все, західноєвропейська і япон­ська, а також східноєвропейська, значною мірою виробили власні природні ресурси і можуть існувати і розвиватися лише за рахунок міжцивілізаційного обміну. Дещо кращим є становище у Північній Америці, Австралії і Новій Зеландії, але і вони по­требують імпорту багатьох видів мінеральних ресурсів. Найбільш значним є «вне­сок» розвинутих цивілізацій в забруднення атмосфери Землі і Світового океану. Велика кількість ісламських держав володіють найбагатшими покладами вуглевод­невої сировини, що дозволяє їм мати значну частку світової нафтогазової ренти. Латинська Америка і Африка багаті на природні ресурси, але вони експлуатуються західними монополіями і ТНК, які привласнюють вагому частку світової гірничої і лісової ренти. Погіршився стан локальної цивілізації на чолі з Росією: володіючи унікальними природними ресурсами, вона стрімко їх виснажує і втрачає зростаючу частку світової лісової та гірничої ренти. Отже, в умовах глобалізації природних ре­сурсів, замість зростання світової ренти, яка могла б стати джерелом піднесення економіки цивілізацій, що володіють кращими природними ресурсами, відбуваєть­ся її перерозподіл на користь розвинутих цивілізацій через механізм панування ТНК.

Водночас загострюється проблема не лише з розподілом ренти, а й з компен­сацією витрат, які пов’язані зі скороченням забруднення навколишнього середови­ща, освоєнням і поширенням екологічно чистих технологій, запобіганням екологіч­них та техногенних катастроф і ліквідації їх наслідків. Цій меті може відповідати глобальний екологічний фонд, що формується за рахунок штрафних платежів за транснаціональні забруднення. Потребує розробки також і порядок відшкодування екологічної шкоди, що була спричинена результатами воєнних дій з боку країн-агресорів.

4. Технологічний розріз. Технологічний розрив між цивілізаціями у XX ст. різко зріс і, ймовірно, протягом XXI ст. буде зростати. Кожна цивілізація є техноло­гічно багатоукладною, але співвідношення між укладами різко відрізняються, що передбачає диференціацію технологічного рівня і конкурентоспроможності продук­ції на світових ринках.

У більшості країн Африки, що розвиваються, переважають примітивні доін­дустріальні технологічні устрої (з окремими вкрапленнями індустріальних устроїв, які обслуговують інтереси ТНК), що є головною причиною економічного відставан­ня в країнах цього континенту, Індії, більшості ісламських країн. Північна Америка, Японія і Західна Європа є головними представниками п’ятого устрою, що дозволяє їм привласнювати основну частину світової технологічної квазіренти. Проте за умов освоєння і поширення устроїв постіндустріального технологічного способу виробництва (п’ятий устрій є перехідним до нього, він є зараз у фазі зрілості і почне в середині XXI ст. витіснятися технікою і технологією шостого устрою) це становище може різ­ко змінитися. Слід враховувати, що освоєння нового техноло­гічного укладу, а тим більше технологічного способу виробництва вимагає значних стартових вкладень капіталу у дослідження і базові інновації, наявність підготовле­них кадрів, розвинутої інфраструктури. Але країни, що розвиваються, характеризу­ються значною інерцією, їхній виробничий потенціал, вимагає модернізації і ре­структуризації. Тому для країн і цивілізацій, які володіють менш потужним, але достатнім потенціалом, існує можливість здійснити на початку XXI ст. технологіч­ний прорив до шостого устрою, що відкриває шлях до підвищення їх частки у світовій технологічній квазіренті. Проте на частку цивілізацій, які не мають достат­ніх передумов або запізнюються з освоєнням покоління нового устрою, залишаєть­ся лише диференціальний технологічний збиток. Можна очікувати на посилення технологічної поляризації цивілізацій, що спровокує поглиблення економічної диференціації.

5. Економічний розріз. Індустріальна цивілізація, що завершує свій життє­вий цикл, призвела до різкого посилення економіч­ної поляризації локальних цивілі­зацій. Ретроспективний аналіз свідчить, що найбільш високими темпами (впритул до 1981-1985 рр.) розвивалася Японія, країни Близького і Середнього Сходу (в основному мусульманська цивілізація) і Латинської Америки. Найнижчі темпи на той час спостерігалися в цивілізаціях, які досягли стадії індустріальної зрілості — північноамериканської (США) і західноєвропейської. Порівняно поміркованими темпами розвивалася економіка Південної, Східної і Південно-Східної Азії (де пе­реважала індійська цивілізація) та Африки. Світові економічні кризи середини 1970-х і початку 1980-х рр. призвели до падіння темпів зростання по всіх цивілізаці­ях, особливо по західноєвропейській, мусульманській, африканській і північноаме­риканській. Проте надалі темпи зростання знову пожвавилися, особливо в Китаї (9,7 % за 20 років), крім СРСР (СНД), де випереджальні темпи зростання в 1950-1970-ті роки змінилися на стагнацію у 1980-ті із різким падінням у 1990-ті роки. Нерівномірність темпів зростання та їх диференціація по цивілізаціях та провідних країнах спостерігалася і на наступні десятиліття. Таким чином, співвідношення темпів зростання різних цивілізацій є неоднаковим і періодично змінюється, що визначає зміну їх «ваги» у світовій економіці.

Найбільш високими темпами розвивалася економіка китайської і індійської цивілізацій (проте, за даними, наведеними Фернаном Броделем, у 1800 р. середньо­душовий ВНП Китаю на 7 % перевищував такий показник у Західній Європі і лише на 14 % відставав від США; Індія на 13 % відставала від Західної Європи і на 30 % від США; у 2003 р., за даними Світового банку, за середньодушовим валовим національним прибутком Індія відставала від США в 74 рази, Китай – в 41 раз).

Значні зміни приросту ВНП спостерігалися в північноамериканській і захід­ноєвропейській цивілізаціях. Японія після тривалого піднесення вступила до фази стагнації. Євразійська цивілізація (включаючи країни СНД) у 1990-ті роки пережи­ла тривалу і глибоку кризу, з якої почала виходити лише наприкінці 1999 р. Стан нестійкості переживають латиноамериканська і мусульманська цивілізації, а в африканській тривають кризові і застійні явища. Уявлення про розбіжності у рівні економічного розвитку наприкінці XX ст. дає табл. 4.3.1.

Динаміка частки локальних цивілізацій у світовому економічному про­дукті свідчить, що останніми роками найбільш помітно зросла частка ісламсь­кої і китайської цивілізацій – відповідно у 3,8 і 3 рази за 42 роки, сумарна част­ка цих цивілізацій зросла з 6,4 до 21 %. Високий рівень і швидкі темпи зростан­ня показала в перші два десятиліття XX ст. японська цивілізація, проте згодом її частка стабілізувалася і навіть почала дещо падати. Латиноамериканська цивілі­зація показала помірковане зростання у світовій економіці – з 5,6 до 8,3 % за 42 роки. В 1950-1970-ті роки стрімко зростала африканська цивілізація – в 8,5 разу за 20 років, проте згодом потенціал ривка був в основному вичерпаний, частка в світовій економіці підвищувалася посту­пово – 2 % у 1980 р. і 2,1 % у 1992 р., а наприкінці XX ст. почала знижуватися. Західна цивілізація за перші два десяти­ліття після Другої світової війни втратила у власній економічній вазі – з 64,1 до 48 %. Проте на далі її частка стабілізу­валася. Найбільш значних втрат відчула останнім часом євра­зійська цивілізація. Якщо в перші десятиліття після другої світової війни її частка навіть дещо підвищилася (з 16 до 17,4 %), то в 1970-х вона почала знижуватися і далі стала стрімко втрачати в економічній вазі – з 16,4 % в 1980 р. до 6,2 % в 1992 р., тобто в 2,6 разу. В останні роки, хоча і по­вільними темпами, її частка продовжувала знижуватися – впритул до 2000 р., коли почала проявлятися зворотна тенденція. Детальніше структурні зсуви в глобальній економіці у 1950-2000 рр. і на перспективу до 2020 р. представлені в табл. 4.3.2.

Таблиця 4.3.1