Принципи взаємозв'язку, взаємодії, розвитку

Людина результатами своєї ЖД і Д опосередковує існуючі в природі зв'язки і відношення предметів і процесів. При цьому вона свідомо або неусвідомлено порушує цей загальний зв'язок, роблячи вплив на навколишній світ, що призводить до негативних результатів. Всяка ж взаємодія пов'язана з матеріальними полями і супроводжується переносом матерії, руху й інформації. На біологічному рівні відбувається інформаційно-енергетична взаємодія, на соціальному – це процес і продукт взаємодії людей із природою і між собою. Якщо глянути в духовний світ людини, то там відбуваються значеннєві (психологічні, логічні, моральні й ін.) взаємодії. Це робить необхідним вивчити взаємозв'язки внутрішнього світу людини з зовнішнім, сутність системи взаємодії в тій сфері, де людина, як об'єкт дослідження, приймає свою якісну визначеність. Внутрішні і зовнішні зв'язки в людині, як системі, є умовою здійснення саморозвитку, саморуху. У навколишньому середовищі людини, де діє ціла система факторів, акти його саморуху досить обмежені. Чинність закону ентропії не дає йому довгий час знаходитися в саморусі. У цьому випадку зовнішнє середовище дає йому матеріал для розвитку. Саморух і саморозвиток повною мірою виявляються в людині, вона представляє «зв'язне ціле, енергія внутрішніх зв'язків якого більше енергії зовнішніх зв'язків із середовищем»[3]

Однак треба відзначити, що не всі компоненти і зв'язки однаково істотні для людини. Є випадкові внутрішні зв'язки. Особливе місце займають системостворюючі властивості і необхідні закономірні системостворюючі зв'язки між ними. При цьому взаємозв'язки між протилежними властивостями виступають стимулом і підставою саморозвитку. Велике значення має організованість, впорядкованість, зв’язаність елементів системи, їхня взаємодія, що визначається самоуправлінням.

Виявляючись в умовах «змін», людина як система, що самоорганізується, здійснює перебудову наявних зв'язків між елементами своєї системи й утворення нових зв'язків. Ця «перебудова» виступає як спосіб самоорганізації, самоадаптації її в реальних умовах життя. При цьому якісний стан системи при переході в новий якісний стан, відбувається шляхом кардинальної перебудови і супроводжується зниженням ентропії (підвищенням її організованості). Для цілеспрямованої зміни системи потрібний відповідний рівень її самоорганізації. Отже, будь-яка організована система має потребу в управлінні, що виступає як її необхідний елемент, функція, що забезпечує реалізацію цільової програми життєдіяльності.Цю функцію управління стосовно до людини ми називаємо самоуправління її ЖД і Д або самоменеджментом. Тому основами теорії самоуправління, які обґрунтовуються є розкриття взаємозв'язків і форм взаємодії в їхньому закінченому вираженні.

Як відомо, результатом застосування принципу загального зв'язку і взаємодії є категорія діалектики - розвиток. «Концепцію розвитку відрізняє насамперед те, що вона головну увагу зосереджує на пізнанні джерела саморуху»[12]. При цьому джерело розглядається в протиріччях, властивих усім предметам і явищам.

У ряді робіт показується досить повне, цілісне й обґрунтоване представлення про проблему (ідею) саморуху, визначається логіка її концептуальної розробки, що приводить до більш глибокого розуміння її методологічної ролі. Що стосується предмету СМ, то концепція саморуху відіграє значну роль у змістовній інтерпретації понять «самоорганізація» і «самоуправління», які містять у собі вказівку на внутрішнє джерело відповідних процесів. Виявлення адекватного, повного змісту понять «самоорганізація» і «самоуправління» зв'язано з визначенням «іманентного протиріччя самокерованих систем і систем, які самоорганізуються, як джерела відповідних процесів [12]. І, отже, у цьому змісті, «концепція саморуху є принциповою філолофсько-методологічною програмою побудови і розвитку теорії самоорганізації і самоуправління»[3].

Саморух по-різному виявляється на різних рівнях. Найбільш виразною формою ряд ознак саморуху і саморозвитку виступає вже на рівні біосфери. В.І.Вернадський представляє біосферу як систему саморушну і що саморозвивається. Ця система є трансформатором космічної енергії (енергії випромінювань) в особливу енергію земного середовища, здатну робити роботу. Сам цей «трансформатор» має внутрішню активність, будучи «великим, постійним і безперервним порушником хімічної відсталості поверхні нашої планети»[4]. Живій речовині біосфери властива зростаюча тенденція «розтікатися» шляхом розмноження по всій планеті, чинити постійний тиск на навколишнє середовище. «Розтікання життя - рух, що виражається у всьому житті, - є прояв внутрішньої енергії виробленої хімічної роботи[4].

Саморух біосфери виявляється в активному перетворенні живої і неживої матерії, ускладненні живої речовини, виступає як саморух і саморозвиток, що несе за собою закономірну вимогу до удосконалення самоуправління на біологічному рівні.

Якісно новий етап у розвитку біосфери почався з виникненням людського суспільства, названого ноосферою. Життєдіяльність і діяльність людини маючи вплив на біосферу, приводить до зміни як живого, так і неживого покрову. Отже, життя в планетарному масштабі виглядає безперервним потоком змін і відновлень, виявляється в різних формах.

Рішення проблеми саморуху, саморозвитку і самоуправління представники різних напрямків науки зв'язують з недостатньо ясними механізмами і причинами розвитку життя. Дослідження цих механізмів на біосферному рівні призводить до необхідності вивчення нижче лежачих рівнів. Однак, якщо біосфера представляється як відносно самостійна, внутрішньо активна система, її елементи і форми (види, популяції організми) знаходяться у взаємодії і з абіотичним середовищем (сукупність умов неорганічного середовища, що впливають на організм) і один з одним. Це ускладнює рішення проблеми саморуху і самоуправління людини, зокрема, приводить до необхідності рішення задачі про ролі зовнішньої і внутрішньої детермінації в розвитку.

Існуючі в даний час теорії еволюції Спенсера, Богданова й ін. зв'язують рішення проблеми саморозвитку з діями внутрішніх і зовнішніх факторів між системою (людиною) і середовищем. З позицій І.І.Шмальгаузена «еволюція йшла взагалі під знаком звільнення організму, що розвивається, з-під влади випадкових явищ у зовнішньому середовищі. ... Різні фактори зовнішнього середовища усе більш освоюються організмом. Організм тепер сам визначає своє відношення до зовнішніх факторів, захищаючись від одних і використовуючи інші». [21]. Таким чином, у процесі саморуху визначальна роль належить внутрішнім факторам. Це звільнення від зовнішніх факторів порозумівається зростанням значення внутрішніх механізмів регуляції, що розвивалися й удосконалювалися у філогенезі (нагромадження спадкоємної інформації, ускладнення і розвиток структури біосистеми).

Рушійні ж сили еволюції утримуються всередині системи, і зокрема для виду – всередині цього виду, для популяції – всередині популяції. Внутрішньовидова боротьба є справжньою рушійною силою еволюції. Навіть найгостріша конкуренція всередині виду ніколи не приносить йому шкоди, а тільки веде його до подальшого прогресу – або, при більш детальній розбіжності – до спеціалізації. Це має переваги перед більш гострими формами конкуренції. Внутрішня боротьба не тільки сприяє життю виду, але і визначає більш широкі шляхи прогресивної еволюції.

Необхідною передумовою для використання концепції саморуху в розробці теорії самоуправління людини є підхід до останнього як внутрішньо активної системи. Підставою до цього є результати досліджень Л.Берталанфі, Н.А.Бернштейна, А.Маслоу й ін. На ділі, - робить свій висновок Л.Берталанфі, - організм навіть при незмінних зовнішніх умовах, при відсутності зовнішніх подразників, не є спочиваючою, а внутрішньо активною системою»[7].. Н.А.Бернштейн у період розквіту біхевіоризму прийшов до висновку, що сучасна фізіологія повинна знайти міст від фізіології реакцій до фізіології активності»[6]. Вираженням внутрішньої активності системи є її зовнішні зв'язки. Поняття активності відображає «закон зв'язку і взаємодію системи із середовищем, її поведінку в навколишньому середовищі. На рівні людини ця активність виражається не тільки в розвитку визначеної незалежності, автономності його біосоціальної системи стосовно середовища, але й у тому, що вона видозмінює своє оточення. До цього висновку прийшов А.Маслоу, досліджуючи соціальну активність своїх великих співвітчизників, і зробив висновок про необхідність самоактуалізації, тобто постійного процесу розвитку своїх потенціальностей, повноти життя на основі «кращого життєвого вибору» [11]. Таким чином, розробка концептуальних основ теорії самоуправління життєдіяльності людини враховує основні філософські принципи розвитку - зв'язку, взаємодії, історизму.