Підходи до організації педагогічного дослідження

Методологічні принципи (стратегічні орієнтири) дослідження педагогічних феноменів конкретизуються методологічними підходами (тактичними прийомами). В.К. Сидоренко виділяє ряд основних мето-дологічних підходів, на яких будується сучасна освіта.

Системно-прогностичний і соціально-екологічний підходи до освіти. Освіта розглядається як цілісна система, що є динамічною частиною суспільства, яка відбиває всі зміни, що відбуваються у ньо-му, але досить автономна, має власну інфраструктуру і розвивається у відповідності з власними цілями і закономірностями. Методологічна основа соціально-екологічного підходу до освіти – гуманістична філософія, яка дозволяє людині сформувати за допомогою освіти механізми самореалізації, саморозвитку, самовдосконалення, адап-тації, самозахисту, конкурентоздатності й виживаності в складних умовах сучасного світу.

Особистісно-діяльнісний підхід до освіти. Передбачає рівноправні, партнерські відносини учасників освітнього процесу. Викладач і той, хто навчається постають суб’єктами діяльності в єдиному цілісному навчально-виховному процесі. Важливою умовою при цьому є гума-ністичні установки педагога стосовня вихованця, зокрема, довірливе, діалогічне спілкування із слухачами, поважне ставлення до їх життє-вого й професійного досвіду. Гуманізація освіти допомагає створювати в освітніх установах сприятливе емоційно-мотиваційне тло й мораль-ний клімат, що, у свю чергу, сприяє саморозвитку й самовдосконаленню особистості. Головний стратегічний напрямок розвитку системи ос-віти в різних країнах світу лежить на шляху вирішення проблеми особистісно-орієнтованої освіти – такої освіти, у якій особистість вихованця була є у центрі уваги педагога. Педагог повинен усвідомити, що в педагогічному процесі центральною фігурою є не він, а вихо-ванець; головною є діяльність пізнання, а не викладання; пріоритетним стає самостійне набуття й особливе застосування отриманих знань, а не засвоєння й відтворення готових знань; для розвиненої особистості мають значення спільні міркування, дискусії, дослідження, а не запам’ятовування й відтворення знань; повага до особистості повинна проявлятися у процесі спілкуванняз вихованцями у будь-яких ситуаціях, а не повчання; облік особливостей фізичного, духовного, морального розвитку цілісної особистості людини, а не окремих його якостей.

Регіоналізація освіти. Регіоналізації передбачає врахування специфіки регіону, де проходить навчання й для якого здійснюється підготовка фахівців. Це передбачає врахування соціально-економічних, демографічних, культурних особливостей конкретного регіону, зна-ходження оптимального поєднання між базовими, регіональними і шкільними компонентами освіти.

Саморозвиток системи освіти. Передбачає здатність освітньої системи до подолання протиріч свого розвитку зусиллями самих учасників освітнього процесу, здатність до самоврядування й безпе-рервного самовідновлення. Самовідновленню системи буде сприяти створення творчої атмосфери в педагогічних колективах, зацікавлена участь професорсько-викладацького складу в науково-дослідній діяльності, інноваційних процесах, педагогічне співробітництво й співтворчість із учнями, створення вільних освітніх зон, відродження й відновлення виховної роботи.

Цілісний підхід передбачає вичленування, із метою спеціального вивчення окремих сторін, елементів, відносин у психолого-педагогіч-ному процесі. Вичленування можна здійснювати лише умовно, тим-часово, постійно співвідносячи одержувані результати з ходом всього процесу в цілому та його результатами.

Діяльнісний підхід виражається у прагненні дослідників вико-ристовувати положення теорії діяльності в методиці й інтерпретації змісту своїх праць. Суть даного підходу полягає в тому, що дослі-джується наявний процес взаємодії людини з навколишнім світом, який забезпечує виконання певних житєво важливих завдань. Стосовно проблем навчання діяльнісний підхід означає виявлення й опис тих способів дії, які повинні призвести до розкриття змісту поняття у навчальному матеріалі й повноцінного засвоєння відповідних знань.

Системний підхід ґрунтується на положенні про те, що спе-цифіка складного об’єкта (системи) не вичерпується особливостями її складових, а пов’язана, передусім, із характером взаємодії між еле-ментами. Тому на перший план виходить завдання пізнання характеру і механізму зв’язків і стосунків, зокрема стосунків людини і суспільства, людей усередині певного співтовариства. У процесі системного аналізу зясовуються не лише причини явищ, а й вплив результату на причини, які його породили.

Термін «система» використовується людством з давніх часів і охоплює значний перелік об'єктів різного походження: сонячна сис-тема, система числення, виробнича система. Знайшло застосування поняття про систему і в педагогічній науці: система навчання, система виховання, система трудового навчання, система методів навчання, система завдань. Поняття про систему ґрунтується на трьох положеннях:

1) система утворюється сукупністю (множиною) елементів, що мають зв'язки між собою;

2) ця сукупність утворює єдине ціле, тобто видалення одного з елементів сукупності порушить властивість цілісності;

3) утворене сукупністю елементів єдине ціле має певну мету або призначення, властиве для всієї сукупності елементів, а не для якоїсь комбінації з них.

Елемент системи являє собою таку її частину, яка не підлягає подальшому поділу, щоб виконувати властиві для неї функції. Так, наприклад, елементами кровоносної системи людини є судини, серце, кров. Звісно, що кожний з цих елементів кровоносної системи можна розібрати на дрібніші складові частини ( кров – плазма, еритроцити, тромбоцити, лейкоцити; судини – аорта, артерія, вени, капіляри), але окремо вони вже не будуть забезпечувати відповідних функцій. Отже, можна вважати, що на певних етапах дослідження елементи системи можуть розглядатись як безструктурні.

Будь-яка система існує (функціонує) у середовищі, що її оточує. В реальній дійсності немає абсолютно ізольованих або відокремлених систем. Середовище завжди впливає на внутрішній стан системи. Цей вплив відбувається за допомогою деяких факторів. Вплив факторів зовнішнього середовища на систему характеризують екзогенними величинами. У свою чергу, система не може бути нейтральною до зовнішнього середовища, її вплив на зовнішнє середовище характери-зується значенням ендогенних величин. Наприклад, будь-який вироб-ничий процес можна розглядати як економічну систему, елементами якої є люди, техніка, технології, інформація тощо. Вхідними величинами такої системи є енергія, сировина і матеріали, попит на продукцію та т. ін., вихідними величинами – готова продукція, різні послуги. Усім існуючим системам характерні такі ознаки:

- цілісності – не можна звести властивості системи до суми властивостей її складових елементів, а з властивостей останніх не випливають властивості системи;

- структурності – будь-яку систему можна охарактеризувати на основі існуючих зв'язків і відношень між її елементами, тобто на основі її структури; поведінка системи обумовлюється поведінкою її окремих елементів і властивостями її структури;

- взаємозалежності системи і середовища – система формує і проявляє свої властивості в процесі її взаємодії з середовищем, в якому вона функціонує і у взаємовідносинах з котрим відображає свою цілісність;

- ієрархічності – будь-яка система може бути елементом системи більш високого порядку, у той час як її елементи можуть бути системами більш низького порядку;

- множинності опису – через принципову складність системи її адекватне пізнання вимагає побудови значної кількості різних моде-лей, кожна з яких описує чи відображає лише певний аспект системи.

Системний підхід передбачає розгляд об'єкта дослідження як системи. Таким чином, застосовуючи системний підхід, дослідник виявляє компоненти системи і зв'язки між ними; визначає основні фактори впливу на систему; оцінює місце системи як підсистеми у більш загальній системі; виявляє окремі елементи системи, на які буде здійснено вплив; вивчає процес управління системою; створює систему з ефективнішим функціонуванням; запроваджує одержані результати в практику. Застосування системного підходу орієнтує дослідника на розкриття цілісності об'єкта, вияв його внутрішніх елементів та зв'язків між ними; аналіз явищ і процесів у певній системі, що дає можливість упорядкувати їх та розглядати як єдине ціле, у взаємодії і зв'язку між собою; передбачає, що відносно само-стійні компоненти педагогічного процесу розглядаються не ізольовано, а в їх взаємозв'язку, що дозволяє виявити системні властивості й якісні характеристики окремих елементів, які складають систему.

Із системним підходом тісно пов'язана вимога виділення голов-ного елемента системи. Виділення головного елемента системи має місце як на етапі вибору шляхів розв'язання проблеми, так і на етапі пошуку конкретних засобів на одному з шляхів. Системний підхід дає можливість значно розширити рівень наукового пізнання, тому що на його основі стає можливим досягнути найширшого синтезу наукових знань, створення цілісного уявлення про досліджувані об'єкти.

Психолого-педагогічний процес є нелінійною системою (у випад-ку зміни одного з елементів нелінійної структури інші змінюються не пропорційно, а за складнішим законом), дослідження структури не може бути вивченням її окремих елементів, оскільки сума дій компо-нентних причин, що діють окремо, поодинці, не дорівнює наслідку, одержаному внаслідок спільної дії. При вивченні якоїсь сторони, аспекту, елемента педагогічного процесу слід завжди враховувати загальні закономірності й найважливіші взаємодії всього процесу в цілому.

Будь-якій системі, у тому числі й педагогічній, не можна нав’я-зувати способу існування або розвитку, але можна обирати і стимулю-вати один із закладених у конкретних умовах варіантів, розраховуючи не стільки на управлінський, скільки на саморегулювальний процес, на незначні впливи, які, проте, збігаються з можливим варіантом розвитку.

Компетентнісний підхід – спрямованість освітнього процесу на формування та розвиток ключових (базових, основних) і предмет-них компетентностей особистості, результатом якого буде формування загальної компетентності людини.

Поняття «компетентність» у трактуванні Ради Європи є «загальною здатністю, що базується на знаннях, досвіді, цінностях, які індивід набув у процесі навчання. При цьому компетентності не можуть бути зведені до фактичних знань; бути компетентним не є у всіх випадках синонімом бути вихованим або освіченим».

Радою Європи було запропоновано перелік з п'яти груп клю-чових компетентностей, якими мають володіти молоді європейці:

1) політичні та соціальні компетентності – здатність брати на себе відповідальність, брати участь у групових дискусіях, розв'язувати конфлікти мирним шляхом, брати участь у розбу­дові демократичного суспільства;

2) компетентності, пов'язані з життям у багатокультурному суспільстві – для того, щоб ліквідувати расизм та ксенофобію, роз-вивати толерантність; освіта повинна озброювати молодь такими компетентностями, як вміння визнавати та приймати відмінності, поважаючи інших; вміння жити з людьми інших культур, мов та релігій;

3) компетентності, що стосуються володіння усним та пись-мовим спілкуванням, включаючи знання більш, ніж однієї мови;

4) компетентності, пов'язані із розвитком інформаційного сус-пільства, – володіння новітніми технологіями, розуміння можливостей та шляхів їх застосування, сильні та слабкі сторони, здатність кри-тично сприймати інформацію, яка поширюється ЗМІ;

5) вміння вчитися є базисом для навчання протягом життя як у професійному, так і соціальному контекстах.

До особливостей компетентнісного підходу як нової освітньої концепції слід віднести визнання компетентностей як кінцевого ре-зультату навчання та їх цілеспрямоване формування; перенесення акцентів з поінформованості суб’єктів навчання на їх уміння вико-ристовувати інформацію для вирішення практичних проблем; оціню-вання рівня сформованості компетентностей у випускників вищих навчальних закладів як результату навчального процесу; студенто-центровану спрямованість навчання; націленість фахової підготовки на майбутнє працевлаштування випускників.

Постановою Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2011 року № 1341 затверджено Національну рамку кваліфікації (НРК), що є першим кроком реалізації компетентнісного підходу на теренах вітчизняної науки і практики. Цей базовий кваліфікаційний стандарт призначений для використання органами виконавчої влади, установами та організаціями, що реалізують державну політику у сфері освіти, зайнятості та соціально-трудових відносин, навчальними закладами, роботодавцями, іншими юридичними і фізичними особами з метою розроблення, ідентифікації, співвіднесення, визнання, планування й розвитку кваліфікацій і впроваджується з метою:

- введення європейських стандартів та принципів забезпечення якості освіти з урахуванням вимог ринку праці до компетентностей фахівців;

- забезпечення гармонізації норм законодавства у сфері освіти та соціально-трудових відносин;

- сприяння національному і міжнародному визнанню кваліфікацій, здобутих в Україні;

- налагодження ефективної взаємодії сфери освітніх послуг та ринку праці.

У дослідженні психолого-педагогічних проблем важливо одно-значно трактувати ті характеристики (дескриптори чи описи) кваліфі-каційних рівнів, інші поняття, що використовуються в НРК, зокрема:

- автономність і відповідальність – здатність самостійно вико-нувати завдання, розв’язувати задачі й проблеми та відповідати за результати своєї діяльності;

- знання – осмислена та засвоєна суб’єктом наукова інфор-мація, що є основою його усвідомленої, цілеспрямованої діяльності. Знання поділяються на емпіричні (фактологічні) і теоретичні (кон-цептуальні, методологічні);

- інтегральна компетентність – узагальнений опис кваліфі-каційного рівня, який виражає основні компетентністні характеристики рівня щодо навчання та/або професійної діяльності;

- кваліфікація – офіційний результат оцінювання й визнання, який отримано, коли уповноважений компетентний орган встановив, що особа досягла компетентностей (результатів навчання) за заданими стандартами;

- кваліфікаційний рівень – структурна одиниця НРК, що ви-значається певною сукупністю компетентностей, які є типовими для кваліфікацій даного рівня;

- компетентність/компетентності – здатність особи до вико-нання певного виду діяльності, що виражається через знання, розу-міння, уміння, цінності, інші особисті якості;

- комунікація – взаємозв’язок суб’єктів із метою передавання інформації, узгодження дій, спільної діяльності;

- результати навчання – компетентності (знання, розуміння, уміння, цінності, інші особисті якості), які набуває та/або здатна про-демонструвати особа після завершення навчання;

- уміння – здатність застосовувати знання для виконання завдань та розв’язання задач і проблем.

Реалізація компетентнісної концепції у вищій школі має здійс-нюватися на принципі поліпарадигмальності, який забезпечує гармонійне поєднання різних методологічних підходів до підготовки високо-культурної, гуманної, конкурентоспроможної особистості, здатної до професійної діяльності в країнах європейського простору.

Структурний –розгляд явищ, що входять в ту чи іншу сис-тему в ієрархічному взаємозв’язку всіх структурних компонентів.

Комплексний – урахування в процесі дослідження сукупності факторів, які позначаються на функціонуванні об'єкта дослідження.

Диференційований – поділ учнів у процесі навчання і вихо-вання на групи за однорідними критеріями.

Індивідуальний – врахування індивідуальних особливостей су-б'єктів за умови оперування у дослідженні однорідними їх групами.

Моделювання – заміна явища його простішим прототипом. В моделюванні один з аналогічних об'єктів (модель) піддається дослі-дженню в якості імітації іншого (оригіналу) і отримані знання про модель слугують необхідними засновками висновку за аналогією про оригінал. Призначення моделі – замінити об'єкт дослідження, якщо він з тих чи інших обставин недоступний для безпосереднього дослідження, невигідний з економічних міркувань тощо. Тоді предметом дослідження вибирається модель, а результати дослідження переносяться на ори-гінал, але потрібно пам’ятати, що модель ніколи не буває тотожною з оригіналом. Вдаючись до моделювання, дослідник використовує схеми, креслення, математичні формули, матриці, графи.

Аксіологічний (ціннісний) – спонукає вивчати явища з точки зору виявлення їх можливостей задовольняти потреби окремого інди-віда та людського суспільства в цілому.

Культурологічний –врахування у процесі дослідження того факту, що людина розвивається шляхом освоєння нею системи цін-ностей, одночасно вона є творцем нових цінностей.

Етнопедагогічний –вивчення педагогічних явищ здійснюється з врахуванням національних традицій, культури, звичаїв народу, вихід-цем якого є обстежуваний індивід.