Етика педагогічного дослідження

Оскільки у педагогічних дослідженнях мають справу із людьми, то необхідно враховувати ряд етичих норм і правил. Так, щоб роз-почати педагогічне дослідження, насамперед потрібно отримати дозвіл керівника навчального закладу на роботу з науково-педагогічним працівниками та студентами. Щоб отримати зазначений дозвіл, важ-ливо письмово викласти якого характеру, з якою метою і на який відрізок часу потрібний доступ до суб'єктів навчально-виховного про-цесу. Після проведення дослідження варто відправити короткого листа керівникові навчального закладу з узагальненими результатами виконаного дослідження.

Основні вимоги до науковця-педагога такі:

1. Здатність до інтелектуальної, розумової діяльності з вирішен-ня складних дослідницьких й аналітичних завдань.

2. Любов до істини, пошук якої становить основний зміст науко-вої діяльності.

3. Працьовитість.

4. Творчі здібності, пов’язані зі створенням принципово нового інтелектуального продукту, вирішенням таких завдань, які ще ніхто не вирішував.

5. Допитливість, цікавість, що переростає у прагнення до знань.

6. Широкий науковий кругозір і глибина знань.

7. Воля і завзятість у досягненні мети.

8. Самокритичність, сприйняття критики з боку оточуючих.

9. Строгість і коректність мислення.

10. Інтелігентність, такт і самоконтроль.

11. Здатність приймати рішення.

12. Чесність, справедливість і щирість.

13. Здатність переконувати людей.

Моральний кодекс наукового працівника включає такі моральні норми і правила:

· обов’язок інформувати суспільство про можливі негативні наслідки застосування наукового відкриття чи результатів наукового дослідження;

· недопустимість проведення наукових експериментів, небез-печних для здоров’я людини;

· особиста відповідальність за результати дослідження;

· моральна відповідальність за виховання молодого покоління в дусі гуманізму, наукової чесності та порядності;

· критичне ставлення до особистих досягнень;

· наукова чесність, скромність, коректність;

· недопустимість плагіату;

· обов’язок відстоювати свої ідеї та концепції, не дивлячись на будь-які авторитети та кон’юктуру.

Радянський учений О. Д. Александров сформулював п’ять прин-ципів наукового етикету:

1. Шукай істину й не затьмарюй своєї свідомості упередженими думками, авторитетами й особистісними міркуваннями.

2. Доводь, а не стверджуй. Доказ – у практиці, спостереженні, досвіді,експерименті та в логічному висновку.

3. Те, що доведено, приймай і не спотворюй, а відстоюй.

4. Але не будь фанатиком. Будь готовим переглянути своє навіть засноване на доказі переконання, якщо того вимагають нові аргу-менти з того ж арсеналу засобів доказу.

5. Істина затверджується доказом, а не силою, не наказом, не на-віюванням, нічим, що пригнічує критичну здатність того, кому доводять.

Основним етичними правилами виконання педагогічних дослі-джень є:

1. Дослідник перш за все виходить з констатації стану ризику, в якому перебуватимуть суб'єкти дослідження.

2. Інформація, отримана про учасників дослідження, є конфіден-ційною, окрім випадків передбачених законодавством.

3. Якщо результати дослідження публікуються чи про них пові-домляється на наукових форумах, вимога щодо анонімності учасників експерименту має бути витримана.

4. Учасники мають право на зворотний зв'язок стосовно отри-маних результатів дослідження.

5. До проведення дослідження дослідник вказує учасникам на обов'язки і відповідальність кожного з них і його як дослідника.

6. Дослідник не може нехтувати правом учасника відмовитися від експерименту до його початку чи вийти з нього у будь-який час.

7. Дослідник захищає учасників експерименту від фізичного й психологічного дискомфорту, ушкоджень і небезпеки, що можуть виникнути в процесі дослідження. Якщо такий ризик можливий, то дослідник заздалегідь про це інформує учасників.

3.6. Технологія наукової творчості

Під науковою творчістю розуміють діяльність, що призводить до отримання нового знання. Наукове знання, як і будь-яке інше, видобувається за допомогою роботи думки. Але й сама ця робота завдяки зусиллям древніх філософів стала предметом знання. Зокрема наукова творчість є предметом вивчення таких наук, як логіка, історія наук, психологія. Якщо логіку та історію науки в науковій творчості переважно цікавить результат діяльності безвідносно до внутрішніх механізмів його отримання, то для психології основним предметом дослідження є сам процес творчості, його структура, динаміка, меха-нізми, а також особистість творця, його індивідуально-психологічні характеристики, які забезпечують результативність наукової діяльності.

За мірками двох перших дисциплін, щоб отримати статус нового й наукового, знову здобуте знання повинно не тільки додавати щось до вже існуючого масиву даних, але і відповідати всім формальним критеріям науковості, тобто бути доведеним, обґрунтованим, несу-перечливим тощо. Цим ознакам цілком відповідає так зване вивідне знання, тобто слідства, одержувані з уже відомих, відкритих і сформу-льованих раніше закономірностей, узагальнень, теорій тощо шляхом застосування формально-логічних процедур і операцій, що вносить значний вклад у скарбничку будь-якої наукової дисципліни. Такий спосіб мислення є репродуктивним, який використовує готові схеми стосовно нових умов і об'єктів. Тобто деякі важливі наукові результати можуть бути досягнуті шляхом систематичної організації дослідницької роботи. Інші ж результати досліджень, на думку Оствальда, знаходяться на межі пізнання і вимагають неординарної творчої особистості. Це відповідає двом фазам розвитку науки: екстенсивної, що забезпечує поступове накопичення, уточнення й перевірку фактів, ідей і концепцій, та інтенсивної, яка пов'язана з появою принципово нової теорії або способу наукового мислення. У цьому випадку мова йде про продуктивне мислення (вживане найчастіше як синонім творчого), яке відрізняється не тільки новизною одержуваного результату, але й нетривіальним способом його досягнення.

У розумінні творчості існують два крайніх трактування. Згідно першого, творчий характер приписується усій без винятку людській активності, оскільки в будь-яку дію індивід привносить свій неповтор-ний особистісний стиль і манеру виконання і тому що жодна дія не може бути точно й однаково виконана двічі. Відповідно до іншого трактування творчим є специфічний розумовий процес (званий інтуї-цією), який відбувається за особливими законами і відрізняється від раціонального, дискурсивного, свідомого мислення. Але все ж таки серед дослідників переважає думка, що межу між творчою і нетворчою діяльністю необхідно проводити за способами їх виникнення. Нетворча робота в основному задається ззовні й майже позбавлена внутрішніх імпульсів, а творча діяльність самопороджується, вона має мету, способи й засоби свого здійснення. Тим самим визнається, що най-важливішою особливістю творчості – наукової або будь-якої іншої – є цілепокладання, постановка цілей, які певною мірою задають і способи їх досягнення. Мета має змістовну складову – формулювання проблеми та шляхів її вирішення, і динамічну, оскільки є похідною таких глибинних особистісних утворень, як мотиви, смисли, цінності, які забезпечують енергетичний потенціал ученого та його спрямова-ність до вирішення проблем, що допомагають подолати стереотипні підходи та схеми мислення.

Отже, знання, що репрезентується науковому співтовариству у формі наукової статті, доповіді тощо, зображує процес його отримання цілком раціональним, логічним, у якому кожен наступний крок об'єктивно обумовлений попереднім. Але природний плин людської думки є далеким від законів формальної логіки.

Науковий творчий процес, як складне за своєю суттю утворення, має певну етапність. Ґрунтуючись на дослідженнях своїх попередників, Г. Уоллас запропонував свою теорію творчого вирішення наукових і винахідницьких завдань, у якій він виділив 4 стадії: підготовку, дозрівання задуму (інкубацію), осяяння, завершення (обґрунтування достовірності здобутого результату, його критику, перевірку (вери-фікацію) і т. п.). У цій динаміці виділяються, з одного боку, свідомі й раціональні моменти (підготовку, завершення), з іншого – несвідомі, інтуїтивні (інкубацію, осяяння), які трактуються як центральна ланка творчості. Аналогічні стадії були описані й іншими дослідниками творчого мислення в науці.

На стадії підготовки відбувається свідоме вивчення умов роз-в'язуваної задачі, висуваються і перевіряються різні версії щодо стратегії й тактики її вирішення. Усе це проробляється на основі вже наявних знань і з використанням знайомих прийомів, які успішно застосовувалися раніше в схожих ситуаціях. Якщо в результаті цього знаходиться необхідне рішення, то таке завдання, як і процес його вирішення, не вважаються, на думку Уолласа, творчими, тому що є модифікацією вже відомого матеріалу й способів оперування ним. Якщо ж бажаний результат не досягається, то процес переходить на наступну стадію – стадію інкубації, на якій відбувається неконтрольоване свідомістю визрівання потрібного рішення. Зовні це виглядає так, що вчений від-кладає вбік проблему, яка «не піддається» вирішенню, і переключається на інші справи, у той час як в його несвідомому триває подальше з'єднання й перегрупування ідей, тобто неусвідомлюваний розумовий процес, що призводить врешті-решт до осяяння – «допуску» до сві-домості тієї комбінації, яка може виявиться корисною для вирішення задачі. І, нарешті, сутність останньої стадії – верифікації – полягає в перевірці відповідності знайденого рішення критеріям логіки й ра-ціональності, а також у відновленні (або конструюванні) ланцюга можливих міркувань, які повинні переконати інших учених у право-мірності отриманих висновків.

Творчість – це творення нового, під яким можуть матися на увазі як перетворення у свідомості й поведінці суб'єкта, так і поро-джувані ним від нього продукти. За С. Л. Рубінштейном, творчість – це діяльність, яка «творить щось нове, оригінальне, що притому входить не тільки в історію розвитку самого творця, а й в історію розвитку науки, мистецтва тощо». Відповідно творчий підхід означає, що на всіх етапах дослідження науковець повинен прагнути до пояс-нення фактів, предметів, явищ, намагатися сказати щось нове в науці.

Під час вивчення, як у розумовому устрої суб'єкта наукової творчості виникає нове знання, слід виділити ті індивідуальні образи-схеми, завдяки яким учений творить свою дослідницьку програму. Їх своєрідність визначається інтеграцією «фігуративного» (за термінологією Ж. Піаже), операціонального (оскільки схема репрезентує не тільки фрагмент реальності, але й прийоми його вивчення) і предметно-логічного (схема служить посередником між об'єктивними запитами науки і їх заломленням у внутрішньому світі суб'єкта).

Раціональна організація наукової праці передбачає максимальне використання комплексу індивідуальних особливостей науковця (до-слідника), його моральних і вольових рис характеру.

Науковець повинен мати певні особистісні й творчі якості (табл. 3.2). На думку В. М. Шейка та Н. М. Кушнаренко, до них на-лежать професійні знання, допитливість, спостережливість, ініціа-тивність, почуття нового, зацікавленість у справі, пунктуальність і ретельність, відповідальність і надійність, організаторські здібності, комунікабельність, доброзичливість, честолюбство, зовнішній вигляд. Автори розкривають їх сутність, зазначаючи при цьому, що важко знайти людину, яка б могла в повному обсязі мати всі перелічені якості, однак їх потрібно виховувати.

Таблиця 3.2.