Становлення педагогіки

Становлення педагогіки можна умовно поділити на ряд етапів, які відображають процес зародження й розвитку її як науки. Ці етапи не мають чітких меж. Йдеться про динаміку розвитку педагогічної думки від народної до наукової педагогіки. Відзначимо при цьому, що становлення й розвиток військової педагогіки йшло паралельно становленню педагогіки як науки взагалі.

На першому етапі педагогічна думка розвивалася і формувалася як народна педагогіка. Кожна людина дослідним шляхом набувала певних знань в сфері виховання та навчання. Так, вже первісні люди володіли знаннями з виховання дітей, які передавались від покоління до покоління у вигляді звичаїв, традицій, ігор, життєвих правил. Ці знання знайшли вираз у приказках і прислів’ях, міфах і легендах, переказах і анекдотах (наприклад „Повторення – мати навчання”, „Яблуко від яблуні неподалік падає” та ін.), що й склало зміст народної педагогіки. Ця педагогіка виникла як відповідь на об’єктивну соціальну потребу у вихованні, що було обумовлено передусім розвитком трудової діяльності людей. Безумовно, вона не може замінити книги, школу, вчителів, але вона значно старше за педагогічну науку, освіту як соціальний інститут і первинно існувала незалежно від них.

Другий етап характеризується зародженням педагогічних ідей в руслі філософських та релігійно-філософських вчень. Перші серйозні спроби узагальнити педагогічний досвід, відокремити його теоретичні основи були здійснені в Китаї, Індії, Єгипті, Греції. Колискою європейських систем виховання, передових педагогічних думок стала давньогрецька філософія. У працях видатних грецьких мислителів Геракліта, Демокрита, Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура ми знаходимо немало глибоких роздумів і рекомендацій з питань навчання і виховання людини, формування її як особистості. Демокрит, наприклад стверджував, що „ніхто не досягне ні мистецтва, ні мудрості, якщо не буде вчитися”. Аристотель же свої педагогічні погляди успішно втілював на практиці, виховуючи Олександра Македонського. Слід зазначити, що саме із Давньої Греції ведуть своє походження багато педагогічних понять і термінів. Наприклад, школа (schole), що означає дозвілля, гімназія (від грецьк. gymnasium – гімнасій) –громадська школа фізичного розвитку, а потім просто середня школа.

Подальше продовження і розвиток педагогічна думка знайшла у творах філософів і ораторів Римської імперії. Марк Квінтіліан, який заслужено вважається першим професійним педагогом того часу, став автором 12-томної праці „Дванадцять книг риторичних настанов”. По суті, це був перший педагогічний підручник. Саме по ньому разом із творами іншого римлянина – оратора Цицерона навчалися учні в риторичних школах.

На третьому етапі відбувається формування педагогічних поглядів і теорій у межах філософсько-педагогічних творів. Він охоплює епоху Відродження, Просвітництва та ХІХ століття.

В епоху Відродження (ХІV – ХVІ ст.) з’явилася ціла низка яскравих мислителів, педагогів-гуманістів, гаслом яких був античний вислів: „Я – людина, і ні від чого людського не вільна”. Серед них – італієць Вітторіо де Фільтре, іспанець Хуан Вівес голландець, Еразм Роттердамський, французи Франсуа Рабле, Мішель Монтень. У своїх творах вони не тільки критикували ставлення до особистості й порядки середньовіччя, але й висловлювали конкретні пропозиції щодо формування вільної, всебічно розвиненої людини.

Продовження цієї ідеї знаходимо в працях мислителів періоду Просвітництва (ХVІІ – ХVІІІ ст.). Англієць Джон Локк метою виховання вважав підготовку джентльмена, який уміє розумно вести справи, правильно поводити себе в товаристві. Жан-Жак Руссо французький просвітитель у своєму трактаті „Еміль, або Про виховання” відстоював ідею використання виховання для перебудови всього світу. Не менший внесок у розвиток педагогічної думки зробили інші французькі філософи К. Гельвецій (1715–1771) і Д. Дідро (1713–1784).

Слід відзначити також праці, що припадають на ХІХ століття - англійців Г. Спенсера і Р. Оуена, німецьких вчених Г. Гегеля, І. Канта, А. Шопенгауера і Ф. Ніцше, росіян Л. М. Толстого, В.С. Соловйова і М.О. Бердяєва.

Четвертий етап – розвиток педагогіки як самостійної наукової дисципліни, початок якого припадає на ХVІІ століття.

Дійсно, як самостійна наука педагогіка була відокремлена із системи філософських знань на початку ХVII століття. Англійський філософ Френсіс Бекон у 1623 році видав свій трактат „Про достоїнство і збільшення наук”, в якому зробив спробу класифікувати всі науки. Окремим науковим знанням він назвав педагогіку як ”керівництво читанням”. У цьому ж столітті статус педагогіки як самостійної науки був закріплений працями й авторитетом видатного чеського педагога Яна Амоса Коменського. У своєму знаменитому творі „Велика дидактика” та книзі „Материнська школа” він розробив основні питання теорії та організації навчальної роботи з дітьми та виклав свої погляди на родинне виховання.

У подальшому значний внесок в розвиток педагогічної науки зробили Генріх Песталоцці у Швейцарії, що розвивав ідею про гуманне виховання; Йоган Гербарт, який поділив процес навчання на навчання й викладання і Адольф Дистервег в Німеччині. Останній успішно розробляв педагогічну теорію з прогресивно-демократичних позицій. Особливо корисними були його ідеї про активацію навчальної діяльності учнів, посилення їх самостійної роботи, а також думки про підготовку народних вчителів. Він чітко сформулював і розкрив два взаємопов’язані принципи навчання й виховання – природовідповідність і культуровідповідність.

Значний внесок у розвиток педагогічної думки й системи освіти був зроблений відомим діячем просвіти М.І. Пироговим, який був не тільки знаменитим хірургом, але й керував освітою в Одеському та Київському навчальних округах, де він багато уваги приділяв підвищенню наукового рівня навчального процесу, відстоював ідею формування в учнів якостей „справжньої людини”, громадянина.

Великою постаттю у педагогіці є фігура К.Д. Ушинського (1824–1870), який був вихованцем Новгород-Сіверської гімназії Чернігівської губернії. Він вважається засновником наукової педагогіки та народної школи в Росії. Його авторству належали такі праці з питань навчання і виховання як : „Людина як предмет виховання”, „Три елементи школи”, „Дитячий світ”, „Рідне слово” та ін. Його ідеї про народність виховання, про необхідність здійснення навчання рідною мовою не втратили своєї актуальності і сьогодні.

На рубежі ХІХ –ХХ століть оригінальними педагогічними розробками та своєю дослідницькою роботою відзначилися й інші російські вчені: П.Ф. Лесгафт, відомий своїми працями в галузі фізичного виховання; П.Ф. Каптерєв, який став автором підручника з педагогіки та багатьох статей з проблеми самовдосконалення особистості. Успішну експериментальну педагогічну діяльність здійснювали С.Т. Шацький і П.П. Блонський.

Значний внесок у розвиток світової педагогічної думки й практики
у ХХ столітті зробив німецький філософ і педагог Рудольф Штайнер, що заснував у 20-х роках свою школу, яка сьогодні перетворилась у широкий педагогічний рух під назвою „вальдорфська педагогіка”. У цей же час найбільшої популярності серед педагогів набула діяльність французького педагога-експериментатора Селестена Френе. Серед американських педагогів виділилися такі педагоги-екзистенціалісти як Дж. Дьюі, Едвард Торндайк та А. Маслоу.

Не менш активно відбувалося зародження і розвиток педагогіки в Україні. З часів Київської Русі до нас дійшли повчальні твори з виховання та навчання: „Руська правда” Ярослава Мудрого, „Повчання” Володимира Мономаха, „Повчання дітям” ченця Ксенофонта. У розвитку освіти на українських землях важливу роль відігравали братські школи в Луцьку, Львові, Кам’янці на Поділлі, Галичі, Києві (ХІV – ХVІІ ст.). У них працювали найвизначніші вчені та просвітителі того часу (Г. Смотрицький, І. Федоров та ін.). Саме з них вийшла перша українська інтелігенція (П. Конашевич-Сагайдачний, І. Борецький, Д. Самозванець) і саме на цей час припадає створення в Україні перших навчальних закладів – Острозької та Києво-Могилянської академій. І, безумовно, слід відзначити, що саме в цей період створюється так звана „козацька педагогіка”, яку можна з повним правом вважати вершиною української педагогічної думки і практики свого часу, що своєю головною метою ставила формування козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю і самосвідомістю.

Суттєвий внесок у розвиток педагогіки та національної освіти в Україні зробили колегіуми, розквіт діяльності яких прийшовся на ХVІІІ століття. У них працювали такі відомі педагоги, як Іоанн Максимович, Іван Вишенський, Єпіфаній Славинецький, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода.

Григорій Сковорода (1722–1794) - видатний син українського народу, філософ і педагог вважав освіту засобом моральної перебудови суспільства. Наріжним для вітчизняної педагогіки він називав принцип народного виховання, основою якого є служіння простому трудовому народові. Загалом виховання, за Сковородою, повинно здійснюватися насамперед через працю, яку він вважав основою суспільного життя, „началом” і „вінцем” щастя, смислом життя людини. Сам педагог був прекрасним учителем, чудовим майстром педагогічної справи. У викладанні в Переяславському та Харківському колегіумах, у бесідах з простими селянами, в листах до учнів і друзів просвітитель показував високі зразки логічного, вдумливого і ділового педагогічного впливу.

У ХІХ та на початку ХХ століття в Україні на проблемах освіти й виховання зосереджували свою увагу майже всі діячі культури та мистецтва, літератури й науки. Тарас Шевченко (1814–1861), наприклад, відстоював право на навчання дітей рідною мовою. Микола Костомаров (1817–1885) – історик, літературознавець, педагог – був переконаний, що піднесення національної культури українців є першочерговою справою народної освіти. Визнаний літератор, мовознавець, педагог-методист Пантелеймон Куліш (1819–1897) вважав, що саме в народній школі повинні жити кращі освітні традиції, що саме народна мова є безпосереднім виявом глибини людського єства, голосом серця. Закарпатський педагог Олександр Духнович (1803–1865) зробив вагомий внесок у теорію і практику початкової освіти: написав буквар для дітей, підготував ряд методичних посібників для вчителів. Спадщина велета українського педагогічного руху Івана Франка (1856–1916) нараховує понад сто наукових і публіцистичних праць, художніх творів, присвячених вихованню дітей і молоді. Леся Українка (1871–1913) обстоювала необхідність народної освіти, змальовувала жалюгідність сільських шкіл і вчителів. Значний слід в організації педагогічної справи в Україні залишив видатний педагог і методист Микола Корф (1834–1883), який створив мережу навчальних шкіл на території теперішньої Запорізької області. Слід згадати Михайла Драгоманова (1841–1895), який належить до тих діячів, що увійшли у нашу історію як натхненники українського національного, соціально-політичного та культурного відродження. Драгоманов відстоював концепцію національного виховання молоді, де основою було формування в дітей любові до батьківщини, до рідної мови. Заслуговує на увагу діяльність українського педагога-просвітителя, харківської вчительки Христини Алчевської (1841–1920), яка відіграла провідну роль у створенні та розвитку недільних шкіл в Україні. Знаний український громадський діяч Софія Русова (1856–1940) свою невтомну наукову та педагогічну діяльність спрямовувала на розробку концепції національної освіти й виховання. „...Народ, – писала Русова, – що не має своєї школи, попасає задніх, йому замкнені двері до пишного розвитку своїх культурних сил, він засуджений на пригноблене становище”.

Славу українській педагогіці принесли праці А.С. Макаренка (1888–1939) і В.О. Сухомлинського (1918–1970). А.С. Макаренко розробив методику створення дитячого колективу і принципи педагогічного керівництва ним, обґрунтував важливість трудового виховання молоді, накреслив механізми формування свідомої дисципліни і виховання дітей у сім’ї. Свої педагогічні думки він виклав у спеціальних та художніх творах „Педагогічна поема”, „Марш 30-го року”, „Книга для батьків”, „Прапори на баштах”. В.О. Сухомлинський досліджував проблеми всебічного виховання школярів, успішно втілював в педагогічну практику ідею гуманістичного навчання та виховання молоді, розробляв проблему професійної майстерності вчителя, самовиховання й самоосвіти людини. Його педагогічна спадщина складає близько 40 книг та 300 статей, серед яких провідне місце посідають „Як виховати справжню людину”, „Серце віддаю дітям”, „Батьківська педагогіка”, „Сто порад учителеві”, „Розмова з молодим директором школи”.

Таким чином, історичний шлях становлення педагогіки як науки свідчить про те, що її виникнення і розвиток визначались об’єктивним соціально-економічними потребами суспільства в підготовці підростаючих поколінь до життя.

Нині в незалежній Україні створені досить позитивні передумови для всебічного розвитку педагогічної теорії та практики, основні напрямки розвиту яких визначені Законом України «Про освіту», Державою національною програмою «Освіта» («Україна ХХІ століття»), Національною доктриною розвитку освіти в Україні в ХХІ ст..