Встановлення нацистського окупаційного режиму

Одним з головних об’єктів гітлерівської агресії проти Радянського Союзу була Україна. Її природні багатства та промисловий потенціал мали лягти в основу економіки великої Німеччини. Перед самим нападом на СРСР у Німеччині було розроблено директиву щодо управління економікою на території СРСР після його завоювання – так звану Зелену папку Геринга. Центральна ідея директиви полягала у якнайшвидшому здійсненні повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей. Це був, так би мовити, тактичний план економічного грабунку на окупованих територіях, розрахований на період війни. Однак у січні 1940 р. за наказом Гімлера було розпочато роботу над довгостроковим стратегічним «Генеральним планом Ост». Цей проект мав на меті дати рекомендації щодо вирішення проблем германізації та колонізації районів Сходу на довгочасну перспективу. Він складався з програми-мінімум, розрахованої на період війни, та програми-максимум – повоєнний час. Програма-мінімум була спрямована на максимальне використання економічних та трудових ресурсів завойованих на Сході територій, насамперед продовольства України та нафти Кавказу. Знищенню підлягали радянські керівні політичні кадри, комуністи, євреї, цигани. Населення, що лояльно ставилося до нацистського режиму, могло існувати, працюючи на завойовників.

Програма-максимум забезпечувала домінування німецької нації на окупованих територіях. Для цього планувалося фізичне знищення слов’ян; часткове онімечення «нордичних груп населення», що були у складі СРСР; підрив біологічної сили слов’янських народів; масові депортації населення (планом передбачалося переселення 65 % українців із Західної України до Сибіру); переселення німців на окуповані землі (8-9 млн.) і створення системи озброєних селянських поселень колоністів, безпосередньо підпорядкованих СС. У перспективі на території України й півдні Росії передбачалося створити нову арійську імперію під назвою «Остготія» як пам’ять про остготську державу, що процвітала на початку нашої ери в приазовських степах і була знищена гунами.

Безпосередня реалізація вищезгаданих планів розпочалася з розчленування українських земель. Територію України було поділено на чотири частини: Закарпаття ще 1939 р. було окуповане Угорщиною; Північна Буковина, Ізмаїльщина та «Трансністрія» були підпорядковані Румунії; «дистрикт Галичина» приєднувався до створеного гітлерівцями на польській території «генерального губернаторства»; 20 липня 1941 р. на окупованій території УРСР створювався рейхскомісаріат «Україна» (339,2 тис. км) на чолі з Еріхом Кохом з центром у м. Рівне; Чернігівська, Сумська, Харківська і Ворошиловградська області УРСР та Крим перебували під владою воєнної влади. На чолі кожного округу стояв начальник поліції. Загальне керівництво всіма поліцейсько-каральними заходами здійснював командувач військ СС і поліції. У містах та районних центрах діяли зондеркоманди й оперативні команди поліції безпеки.

Такі територіально-адміністративні зміни були покликані спростити управління українськими територіями та полегшити грабування населення. На керівництво окупаційних зон покладалося завдання налагодити промисловість; колонізації; використання місцевого людського ресурсу. З серпня 1941 р. вводилась обов’язкова трудова повинність щодо усіх громадян України віком від 14 до 65 років. Населенню під страхом смерті заборонялося користуватись магазинами, ресторанами, перукарнями, залізничним і комунальним транспортом, поштою, аптеками тощо. У містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. Українці позбавлялися права на культурний розвиток та отримання освіти. Самі лідери фашистського руху заявляли: «українці повинні вміти рахувати до 500 та розписуватися». З цією метою дозволялося створювати лише трирічні школи, які вже через кілька місяців були заборонені. Протягом окупаційного режиму було знищено 8 тис. і частково зруйновано 10 тис. шкіл. До Німеччини вивозилися шедеври української та світової культури, найтрагічнішою з яких виявилася доля мозаїк Софійського собору в Києві.

Разом із культурними цінностями до Німеччини відправляли населення. Воно мало замінити мобілізованих німців на підприємствах та в сільському господарстві. Уперше така практика була застосована 13 лютого 1942 р. Найбільш широкомасштабна депортація почалася після поразки гітлерівців під Москвою. З 2,8 млн. молодих людей, вивезених із Радянського Союзу до Німеччини, 2,4 млн. були вихідцями з України. Житла тих, хто не з’являвся на збірні пункти для відправлення, спалювали разом з усім майном. Десятки тисяч примусово вивезених з України людей загинули на чужині від виснаження, хвороб і травматизму.

Вивезення супроводжувалося масовим винищенням мирного населення та військовополонених. Усіх запідозрених у підривній діяльності розстрілювали. У місцях, де діяли партизани, знищувалися цілі села. За час окупації подібні варварські акції були проведені у 250 населених пунктах. Значного утиску від окупантів зазнали представники різних національностей, особливо євреї та цигани. Тільки за п’ять днів вересня 1941 р. у Бабиному Яру (Київ) фашисти розстріляли понад 50 тис. мирного населення (22 лютого 1942 р. було розстріляно О. Телігу). Найбільшим проявом жорстокості можна вважати створення гетто і концентраційних таборів. Населення, що потрапляло туди, було приречене. Воно ставало жертвою дослідів, виснажливої роботи, знущань. Лише в Україні діяло 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів. «Фабрики смерті» працювали в Києві, Львові, Дніпропетровську, Кіровограді та інших містах. За окупації в них було винищено 1,4 млн. військовополонених. Загалом же протягом 1941-1944 рр. населення України скоротилося на 13,6 млн. осіб (за іншими даними, на 14,5 млн.).

Терор проводився з однією метою – обезлюднення східних територій для переселення сюди німецьких колоністів. Перші кроки колонізації земель України були здійснені 1942 р. У цей час у 486 українських селах проживало 45 тис. німецьких колоністів. Особливо інтенсивно «виселяли» українців уздовж лінії планованої нацистами шосейної магістралі «Г–Г» («Гамбург– Готенланд», так нацисти перейменували Крим), обіч якої розташовувалися східні ставки Гітлера («Вер-вольф»), Гімлера («Хагевальд»), Герінга («Форстонш-тадт»). Сюди ж стали прибувати ешелони з тирольськими переселенцями.

Під пильним наглядом окупантів проводилася реанімація промисловості. Окрім налагодження для потреб фронту роботи підприємств, до Німеччини вивозили різноманітне добро. Задля цього створювалася ціла система відповідальних органів. Найбільшим було «Центральне торгове товариство Сходу». Воно мало 30 комерційних відділів з 200 філіалами на місцях. Німці зберегли колгоспи і радгоспи, які діяли під їх суворим контролем, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Селян примушували працювати там з ранку до пізнього вечора. Як результат, 85 % від усього постачання Німеччини продуктами здійснювала Україна.