Встановлення влади Директорії: відродження УНР

Політика П. Скоропадського викликала невдоволення серед українського загалу. У суспільстві почали формуватися революційні групи, що мали на меті замінити правлячу еліту. Врешті-решт у серпні 1918 р. опозиційні гетьману партії утворили Український національно-державний союз. Його представили соціал-демократ В. Винниченко (голова); соціал-демократ С. Петлюра (отаман республіканських військ); професор геології Київського університету Ф. Швець; соціаліст-самостійник, адвокат О. Андрієвський; голова профспілки українських залізничників безпартійний А. Макаренко. 13 листопада 1918 р. Український національно-державний союз прийняв рішення про початок боротьби, а 14 листопада розпочав виступ.

Слід наголосити, що центром повстання стало місто Біла Церква. Звідти повстанці розгорнули наступ на Київ. Ядром військ Директорії став полк Євгена Коновальця, командира Українських січових стрільців. 17 листопада війська Директорії підписали угоду з представниками окупаційних військ про їхній нейтралітет. З метою стабілізації ситуації на території Російської імперії у листопаді 1918 р. на Півдні України висадилися війська Антанти. Однак вони були швидко витіснені і 29 квітня 1919 р. залишили Севастополь. 18 листопада 1918 р. війська Директорії одержали перемогу над гетьманськими військами під Мотовилівкою, а 18 грудня 1918 р. урочисто увійшли до Києва.

Досягнувши мети, 26 грудня Директорія сформувала з представників політичних партій, що входили до УНС, уряд УНР – Раду народних міністрів під головуванням В. Чехівського. Того ж дня вона видала свій перший програмний документ – «Декларацію Директорії Української Народної Республіки», побудовану на засадах так званого трудового принципу і за змістом близьку до програмних заяв більшовиків. У ній йшлося про відновлення законів УНР, висувалося завдання побудувати демократичне, рівноправне життя в Україні. Директорія визнавалася верховною тимчасовою владою УНР – до скликання Трудового конгресу. Висувались зобов’язання проводити соціальні реформи, погоджувати їх із «соціально-історичними і міжнародними умовами, а також з кращими формами соціальних реформ, яких досягатиме світова трудова демократія».

Окрім відновлення старої назви УНР та республіканської форми правління, 8 січня 1919 р. було видано земельний закон. Ним скасовувалася приватна власність на землю і наголошувалось, що користуватися землею можуть «усі громадяни, які обробляють її своїми руками». Визначаючи норми землекористування (від 5 до 15 десятин), закон передбачав залишати зразкові поміщицькі маєтки та підприємства, чого не сприйняла більшість селянства. Воно бажало рівного поділу поміщицької землі. Одночасно розпускались обрані на основі майнового цензу органи місцевого самоуправління і призначались нові вибори. В основу розбудови влади було покладено трудовий принцип. Згідно з ним, у губерніях і повітах влада мала належати трудовим радам робітників, селян, інтелігенції без участі експлуататорських класів. Найвища виконавча влада належала Директорії у складі 5 осіб, а найвища законодавча – Трудовому конгресу. Директорія відновлювала автономію єврейської, польської і німецької громад. Свої зовнішньополітичні зусилля Директорія спрямовувала на розширення міжнародних зв’язків молодої української держави. УНР визнали уряди Голландії, Угорщини, Чехословаччини, Італії та ряду інших держав. Однак новій владі не вдалося налагодити відносини з радянською Росією, країнами Антанти і Польщею, від позиції яких залежала доля України.

Успіхи Директорії були примарними. З реформуванням суспільно-політичного та економічного життя в державі розпочалися арешти, закриття утворених за гетьмана установ (існував навіть проект закриття Академії Наук), заборонялося вживання російської мови, проходили єврейські погроми. Провівши земельну реформу, Директорія не торкнулася польських маєтків. Внаслідок цього вона залишилася без підтримки селян, національних меншин та допомоги кваліфікованих кадрів. Її влада суттєво послаблювалася також відсутністю чіткої моделі державотворення. На цю роль тоді претендували три форми суспільної організації: парламентська республіка, республіка Рад та військова диктатура. За час свого існування Директорія тією чи іншою мірою апробувала кожну з них, але обрала військову диктатуру. Так у грудні 1918 р. був скликаний Трудовий конгрес, що мав виконати роль Установчих зборів і визначити форму державної влади в Україні. Враховуючи ускладнення воєнно-політичної ситуації, він тимчасово віддав усю повноту влади Директорії, яка надалі під тиском обставин перетворилася на особисту диктатуру С. Петлюри. Давалися взнаки і протиріччя між членами Директорії: прибічники В. Винниченка виступали за союз з більшовиками, першочергове вирішення соціальних завдань, а прибічники Петлюри – за союз з Антантою проти більшовиків, зміцнення незалежності через посилення армії.