Оборонні бої на території України

Міжнародна ситуація на початку 40-х рр. була вкрай загостреною. Оволодівши материковою частиною Західної Європи, Гітлер звернув увагу на Великобританію та СРСР. Напад на Велику Британію завершував підкорення Європи, проте автоматично призводив до втручання у війну США та перетворення її на довготривалу боротьбу. У той самий час на Сході з кожним днем міцніла радянська армія, яка в будь-який момент могла атакувати Німеччину. Зважаючи на усі фактори, Гітлер приймає рішення розпочати підготовку до війни з Радянським Союзом.

В основу майбутньої боротьби проти СРСР була покладена тактика короткої блискавичної війни. Попри відмінні мобілізаційні можливості промисловості, Німеччина не мала таких людських та матеріальних ресурсів, як СРСР, США чи Великобританія. Давалися взнаки і розміри країн. Враховуючи усі ці фактори, у грудні 1940 р. Гітлер затвердив план військових дій проти Союзу – «Барбаросса». Планувалося напасти бойовими угрупуваннями «Північ», «Центр», «Південь», що мали у своєму складі 5,5 млн. солдатів і офіцерів, 47 тис. гармат і мінометів, 4,3 тис. танків, 5 тис. бойових літаків. Особлива роль відводилася групі армій «Південь» (57 дивізій і 13 бригад). Вона мала швидко окупувати територію України, розгромити основні сили Червоної армії в Західній Україні, а потім окупувати Донбас і Харків. За термін від трьох тижнів до п’яти місяців німецькі частини збиралися знищити радянські війська і вийти на лінію двох «А»: Архангельськ-Астрахань.

«Барбароссу» доповнював генеральний план «Ост». Згідно з ним, на підкорених територіях мав запроваджуватися «новий порядок». Ним передбачалося заселення українських земель німецькими колоністами, визнання місцевого населення другосортним та його використання на найтяжчих роботах із позбавленням усіх прав. 65 % українців мали бути знищені (аби звільнити місце для німецьких поселенців).

22 червня 1941 р. німецька армія перейшла кордон СРСР від Баренцевого до Чорного морів та розпочала наступ у трьох напрямках: Ленінградському, Московському і Київському. На території України діяла група армій «Південь», якій протистояли 80 дивізій Київського особливого та Одеського військових округів, перетворених з початком війни на Південно-Західний на Південний фронти. Концентрація в Україні такого численного угрупування радянських військ пояснюється вказівкою Сталіна про те, що саме Південний Захід буде метою головного удару німецької армії. Насправді першого і найтяжчого удару німецька армія завдала на центральному напрямку. Намагаючись втримати оборону та забезпечити роботу усіх важливих підприємств, 30 червня 1941 р. радянське керівництво створило Державний Комітет Оборони (ДКО) на чолі зі Сталіним. У руках органу зосереджувалась уся повнота влади. 7 липня 1941 р. керівництво України опублікувало звернення до українського народу, в якому закликало трудящих чинити рішучий опір ворожій навалі.

Загалом період з липня по вересень 1941 р. був неймовірно тяжким для Червоної армії (ЧА). Незважаючи на загальну паніку та раптовість німецького нападу, бійці ЧА, зокрема 13-ої застави Володимир-Волинського прикордонного загону під командуванням лейтенанта О.В. Лопатіна, одинадцять днів і ночей відбивали атаку противника. На радянсько-румунському кордоні 95 і 176-та стрілецькі дивізії під командуванням Пастеровича та Марцинкевича знехтували вказівками вищого керівництва і в ніч проти 22 червня зайняли першу лінію оборони на кордоні. Завдяки цьому вони не лише відбили атаки німецько-румунських військ, а й перенесли бойові дії на ворожу територію. Тут ворог був затриманий до середини липня.

Проте загальна картина була невтішною. Радянська армія відступала із тяжкими втратами. Багато військових частин потрапляли в оточення, втрачали зв’язок із командуванням. З 23 по 29 червня 1941 р. в районі Луцьк-Бродно- Рівне-Дубно тривала найбільша танкова битва початкового періоду війни. Із 4 200 радянських танків залишилося трохи більше 700. До 15 липня війська Південно-Західного фронту втратили 2 648 танків, 1 907 літаків. За перші півроку війни в полон потрапило 3,6 млн. військовослужбовців, у тому числі 1,3 млн. українців. Німецькі бойові втрати були майже в 10 разів менше.

Причини такої поразки СРСР полягали ось у чому:

· репресії 1937-1940 рр. забрали кращі військові кадри Червоної армії, про що добре знало німецьке командування. У цей час під слідство потрапило 44 тис. осіб командного складу, зокрема 5 із 7 маршалів, 1 800 генералів, 70 % командирів дивізій та полків, 80 % командирів батальйонів, 60 % політпрацівників. Їх місця займали люди без досвіду та належної освіти;

· незважаючи на повідомлення агентури, Сталін не бажав вірити у напад фашистської Німеччини;

· військова техніка, боєприпаси, що концентрувалися біля кордону, були відразу захоплені або знищені фашистами. Як наслідок, Червона армія відчувала дефіцит зброї;

· протягом перших днів війни Сталін перебував у стані повної розгубленості, і країна опинилась фактично без керівництва;

· близько 80 % військової техніки ЧА була застарілою. Лише 9 % літаків та 18 % танків відповідали тогочасним стандартам;

· після приєднання західноукраїнських земель та перенесення кордону, стару лінію укріплень («лінію Сталіна») було демонтовано, а укріплення на новому кордоні («лінія Молотова») були завершені тільки на 50 %;

· відсутність досвіду бойових дій та сучасної військової підготовки;

· розвиваючи співробітництво у передвоєнний період з Німеччиною, СРСР проводив обмін спеціалістами, технологіями, поставляв стратегічні матеріали, підтримуючи тим самим розвиток військової машини вермахту. Як результат, на початок 1941 р. німці знали особливості військової стратегії Союзу, розташування важливих підприємств, військових частин та ін.

Опанувавши ситуацію після раптового удару німецьких військ, Червона армія розгортає оборону на житомирсько-київському, уманському та одеському напрямках. Велика увага приділялася обороні Києва. Вона тривала з 7 липня по 26 вересня 1941 р. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. військових. Прорвавши Південно-Західний фронт, німецькі війська просунулися вперед, поставивши захисників Києва перед загрозою оточення. Проте Сталін, незважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим, ситуація дедалі ускладнювалася. Прорвавши під Уманню оборону, німцям вдалося ліквідувати дві армії та замкнути кільце під Полтавою. Внаслідок цього, в полон потрапило близько 660 тис. осіб, з них 60 тис. командирів. Вийти з оточення вдалося окремим загонам. Командуючий фронтом М. Кирпонос, секретар ЦК КП(б)У М. Бурмистенко та група генералів загинули у спробі вирватися із ворожого кільця. Незважаючи на це, оборона мала велике значення. Вона відволікала 70 дивізій противника, зриваючи його плани блискавичної війни, сприяла евакуації підприємств та людей з Лівобережної України до Казахстану і Сибіру.

Вагоме стратегічне значення мала оборона Одеси (тривала з 5 серпня по 16 жовтня 1941 р.). Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати нову лінію оборони. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої вже на Кримському півострові. Виграний час дозволив краще підготуватися до оборони міста-героя Севастополя. Вона тривала з 30 жовтня 1941 р. по 1 липня 1942 р. – близько 250 днів. За цей час втрати противника сягнули 300 тис. осіб. Намагаючись не допустити захоплення міста, радянське керівництво 25 грудня 1941 р. – 2 січня 1942 р. організовує контрнаступ з боку Керчі (Керченсько-Феодосійський десант). Однак успішність його невдовзі була зупинена проривом 11-ї танкової армії Манштейна та перетворена на поразку Червоної армії. За таких умов радянське керівництво приймає рішення про здачу Севастополя, вивід військ та підрив берегових батарей (95 тис. бійців не вдалося евакуювати). 4 липня 1942 р. місто було захоплене фашистами.

Катастрофічною поразкою завершився і початий 18 січня 1942 р. наступ в районі Балаклія – Красний Лиман, що призвів до утворення Барвінківського виступу. Слабка організація, недостатнє матеріальне забезпечення, тактичні помилки призвели до його провалу (у полон потрапило 240 тис. червоноармійців). Оволодівши стратегічною ініціативою, 28 червня 1942 р. німецькі війська розпочали широкомасштабний наступ у глибину Радянського Союзу. 22 липня 1942 p., після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія Української РСР виявилася окупованою.