Російська філософія ХІХ – першої половини ХХ століття.

Своєрідний тип філософствування сформувався протягом ХVIII-ХІХ ст.ст. у Росії. У «широкому» значенні російська філософія є історія становлення російської самосвідомості, духовної ідентичності російської людини. «Проміжний» – між Заходом і Сходом – характер російської цивілізації обумовив подвійний вплив західної і східної філософії на вітчизняну традицію. Разом з тим, «російська філософія, звичайно ж входить у західну філософську традицію, і весь її розвиток пов'язаний з активним засвоєнням і переробкою західної філософії. Безпосередній вплив на неї східної філософії був значно менш істотним, ніж західної, і зводився до епізодичного запозичення ідей. Російським філософам був близький містичний елемент східних систем, але зовсім неприйнятне заперечення значимості особистого начала в людині, її індивідуальності».[4]

При цьому російська філософія має ряд специфічних відмінностей, що не дозволяють ототожнювати її з західною. По-перше, на неї вплинули особливості російської ментальності. Як писав М.О.Бердяєв, «широта російських рівнин обумовила широту російської душі». Для російської філософії характерна широта постановки проблем, рефлексія питань світобудови, космосу, людського буття.

По-друге, на відміну від Західної Європи, в Росії християнське світорозуміння стало не стільки непорушною основою життя, скільки болісною проблемою, від вирішення якої залежав сенс життя і окремої людини, і всієї нації, але яка ніколи не була вирішена остаточно.

По-третє, на перший план філософських міркувань виходять дві тісно пов'язані проблеми: 1) сутності і сенсу людського буття і 2) закономірностей історії.

По-четверте, у розумінні світу, людини та історії був присутній граничний дуалізм: «людина в одному вимірі укорінена у вічному, духовному бутті, в іншому вона належить матеріальному, тимчасовому буттю».[5] Цим пояснюється паралельний розвиток матеріалістичної й ідеалістичної традицій.

По-п'яте, російська філософія наполягала на недостатності односторонньо раціоналістичного підходу. У ній образне, художнє, інтуїтивне відношення до світу співіснує – а в деяких філософів і переважає – з абстрактно-раціональним його освоєнням. Цільне філософське знання припускає єдність раціонального, релігійного, етичного, естетичного начал. Таке розуміння не могло не вплинути на концепцію істини – морально недосконалій людині істина не дається.

У своєму розвитку російська філософія пройшла ряд етапів, включаючи дохристиянську епоху, архетипи якої зафіксовані в епосі, що відбив основні риси давньоруської культури: її язичницькі корені та вірування, соціально-психологічні особливості її субетносів, характер їх комунікації із суміжними народами, особливості моральної свідомості, натурфілософії тощо.

Перший етап інституювання російської філософії пов'язаний з іменами О.Новікова, О.М.Радищева, із самобутньою, опозиційною «академізму» творчістю Г.С.Сковороди. Створення російської філософської школи пробудило інтерес до досягнень закордонних колег – представників філософії Просвітництва, німецької ідеалістичної діалектики, французького матеріалізму, а також до містичних та ірраціоналістичних вчень. Характерні риси російської філософії цього періоду – гострий соціальний критицизм, чітко виражені гуманістичні настрої, аксіологічні домінанти, інтуїтивний пошук шляхів і перспектив розвитку національної духовної культури.

Водночас у надрах природознавства, що зароджується, у цей період визріває і матеріалістичний напрямок, пов'язаний, насамперед, з ім'ям М.В.Ломоносова. Енциклопедична ерудиція, широта поглядів цього вченого, його прагнення до створення «повної системи природи» супроводжувалися атомістичним трактуванням світобудови, вимогою автономії наукового і релігійного знання. В епоху Просвітництва матеріалістичну філософію розвивали Д.С.Анічков, Л.П.Козельский, С.Е.Десницький. У подальшому даний природничонауковий матеріалістичний напрямок у вітчизняній філософії був представлений такими мислителями, як В.Г.Белінський, В.П.Боткін, А.І.Герцен, М.Г.Чернишевський, Д.І.Менделєєв, В.І. Вернадський та ін.

У XIX ст. складається основна опозиція російської філософії, зовнішнім чином «знята» пізніше, але така, що не втратила свого значення й донині. Предмет суперечки між «західниками» і «слов'янофілами», зафіксований у назвах цих напрямків, прийняв форму питання про способи входження Росії у світову культуру. Західники (серед них – П.Я.Чаадаєв, декабристи, революційні демократи-різночинці, ліберали і марксисти) відстоюють європейський шлях розвитку країни. Їм протистоять слов'янофіли, які вважають, що російська культура має унікальність, і що її «ідея» – «єдність православ'я, самодержавства і народності» – не підлягає якому-небудь перетворенню. Маніфестація їхніх поглядів дана в роботах О.С.Хомякова, І.С.Аксакова, К.С.Аксакова, І.В.Кирєєвського, П.В.Кирєєвського, у яскравій полемічній формі вона виражена у Ф.М.Достоєвського.

Кінець XIX – перша чверть ХХ ст.ст. знаменується розквітом російської філософії, що іменується іноді її «срібним віком». Спектр напрямків і систем, що його репрезентують, простирається від консервативної академічної філософії (О.М.Новіцкий, С.С.Гогоцький, П.Д.Юркевич) до ліберальної філософії права (Б.М.Чичерін, Л.Й.Петражицький) і від філософської антропології В.В.Розанова, що передбачила окремі ідеї фрейдизму, до філософії російського космізму М.Ф.Федорова.

Російській філософії у цілому притаманне загострене почуття реальності. Ще слов'янофіли стверджували, що пізнання реальності є безпосереднім (О.С.Хомяков пише про «живознання»). Для позначення такого типу пізнання російські філософи використовували поняття «віра». Різні форми інтуїтивізму в гносеології розроблені Вол.С.Соловйовим, М.О.Лосським, П.О.Флоренським, О.Ф.Лосєвим та ін. Створюючи вчення про розуміння Бога, російські філософи вважали, що релігійна віра є найбільш досконала форма пізнання. На відміну від кантівського гносеологічного ідеалізму російський інтуїтивізм є формою гносеологічного реалізму. Зворотною стороною цього реалізму є довіра російських філософів до містичної інтуїції, що дає пізнання методологічних принципів. Вони розглядали пізнання як органічну всеосяжну єдність, аналізували його чуттєву, інтелектуальну і містичну інтуїцію. Тільки зібравши в єдине ціле усі свої духовні сили – чуттєве сприйняття, раціональне мислення, естетичну перцепцію, моральний досвід і релігійну свідомість – людина починає розуміти істинне буття світу, осягати надраціональні істини про Бога, а її знання стає цільним. Людина як осередок цих чуттєвих і духовних актів постає як повноцінний суб'єкт буття і діяльності. На відміну від односторонньо-раціональних пізнавальних процедур західної людини, людина, що володіє цілісним знанням, здатна знайти сенс вселенського існування. Особливий акцент робився на антропологічних і етико-аксіологічних питаннях.

Слід особливо підкреслити, що російська релігійна філософія, яка оформилась як самостійна течія в середині ХІХ ст., не була повторенням середньовічної схоластики. Вона активно використовувала досягнення сучасної науки і філософії, особливо гносеології, тому, будучи прогресивним явищем в історії російської філософії, вона багато у чому передбачила чимало філософських ідей Заходу. Християнські системи російських філософів є реалістичними, вони уникають однобічного моралізування і суб'єктивізму церкви.

Особливе місце серед цих систем належить «філософії Всеєдності» Вол.С.Соловйова. Історико-культурний зміст і зовнішній пафос її полягав у «діалектиці тотожності» – синтезі різнорідних напрямків західної науки, східної містики, образно-символічного світу мистецтва і досягнень самої філософії на базі розробленої мислителем оригінальної філософії «софійності». На відміну від гегелівської системи, з якою полемізував Вол.С.Соловйов, його теорія базувалася не на абстрактній, «холодній» ідеї історії, а на живому, часом драматичному житті народів і держав. Її смисловим ядром стала етика, «онтологія добра», що прагнула гармонізувати суперечливі соціальні відносини, зокрема, відносини між Сходом і Заходом. Морально-гуманістична домінанта філософії Вол.С.Соловйова дозволяє вважати цю систему характерним зразком російської філософії, логічним підсумком її попереднього ідеалістичного розвитку.

Для російської релігійної філософії характерне вчення про Софію – мудрість, так званна софіологія (Вол.С.Соловйов, П.О.Флоренький, С.М.Булгаков, В.В.Зеньковський). В її основі лежить визнання наявності онтологічних зв'язків між всіма істотами у світі, – зв'язків, що переборюють усі перешкоди в часі і просторі. В російській філософії стверджується ідея соборності, сполучення єдності цілого і свободи особистості на основі їх загальної любові до Бога й абсолютних моральних цінностей.

У ХХ ст. основні тектонічні розломи російської філософії різко змінюються, відбиваючи головний політичний конфлікт епохи. Опозиційні марксизму російські філософи, за рідкісним винятком, опиняються в змушеній еміграції. Далеко від Батьківщини розробляє свою систему християнського екзистенціалізму і «антроподицею» М.О.Бердяєв, ведуть філософські дослідження М.О.Лосський, І.О.Ільїн, С.Л.Франк, Л.П.Карсавін, В.В.Зеньковський, продовжують філософський самоаналіз російської культури спадкоємці «зміновіхівського» руху, формується молоде покоління російських філософів-емігрантів.

Серед тих, хто залишився в країні, в явній чи прихованій опозиції марксизму розробляють свої оригінальні ідеї П.О.Флоренський, О.Ф.Лосєв. У рамках марксизму протистоять його відвертій догматизації О.О.Богданов, М.І.Бухарін, М.М.Бахтін, а в другій половині ХХ ст. – видатні дослідники О.О.Зінов'єв, Е.В.Іл'єнков, М.К.Мамардашвілі та ін.

З кінця 80-х рр. у Росії відроджується відкритий діалог філософських систем, вільне висловлювання альтернативних думок, отримують новий та інтенсивний розвиток «російська ідея», проблеми «євразійства», «російського космізму», ноосферології, проводяться лінгвістичні, семіотичні, культурологічні дослідження. У 2003 р. російські філософи взяли активну участь у Всесвітньому філософському конгресі в Стамбулі, продемонструвавши закордонним колегам високу професійну культуру, активність життєвої позиції і готовність успішно вирішувати творчі завдання, що стоять перед людством глобальні проблеми в ситуації соціальних криз.