Новоєвропейська філософія.

Починаючи з XVII ст., у Західній Європі швидкими темпами утверджується буржуазний спосіб виробництва. Для відповідного даній епосі типу філософствування були притаманні подальше ослаблення впливу релігійної ідеології; розвиток експериментально-математичного природознавства; пріоритет гносеологічних проблем; спроби раціонально пояснити будову природи і соціальний порядок. В епоху Нового часу закладаються основи науки сучасного типу. У зв'язку з тим, що саме наука стає пріоритетною в духовній сфері, філософія основну увагу приділяє методології.

Новоєвропейську філософію умовно можна розподілити на три етапи (напрямки):

1) «ранній» Новий час;

2) епоха Просвітництва;

3) німецька класична філософія.

На першому етапі філософи – під впливом відкритих І.Ньютоном законів механіки і закону всесвітнього тяжіння – прагнули побудувати цілісну картину світу, що носила механістичний характер. У рамках такого світогляду природа розглядалася як величезний складний механізм, а людина – як машина, одухотворений робот.

У теорії пізнання виокремлюються дві протилежні тенденції: емпіризм (від грець. εμπειρία – досвід), представники якого виводили знання з чуттєвого досвіду, і раціоналізм (лат. rationalis – розумний, від ratio – розум), прихильники якого вважали основним джерелом знання людський розум. Іншими словами, сам критерій вірогідності знання емпірики шукали в досвіді, в експерименті, а раціоналісти – у розумі. Історично склалося так, що емпіризм був представлений в основному англійськими філософами (матеріалісти Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк, а також агностики Дж.Берклі і Д.Юм), у той час як раціоналізм був розповсюджений у середовищі континентальних філософів (Р.Декарт, Б.Спиноза, Г.-В.Лейбніц).

Ф.Бекон присвятив свою головну працю – «Новий Органон» – розробці вчення про метод пізнання. На його думку, існують три шляхи пізнання: «шлях павука», тобто вивід істин з чистої свідомості; «шлях мурахи» – збір емпіричних фактів при відсутності їхньої систематизації; і «шлях бджоли» – істинний шлях наукового пізнання, що поєднує в собі переваги перших двох шляхів, але позбавлений обмеженості кожного з них («Бджола збирає данину на полях і лугах, але переробляє її в мед власними зусиллями»). Індукція (рух думки від часткового до загального), аналіз, порівняння, експеримент – ось основні риси його наукового методу.

Для подолання протилежності між матеріальними і духовними явищами Ф.Бекон обґрунтовує ідею матеріальності душі. Прихильники емпіризму відстоювали тезу: «Немає нічого в розумі такого, чого б до цього не було у почуттях людини».

Їх ідейні опоненти-раціоналісти вважали лише мислення надійною основою для пізнання. В адекватності чуттєвого сприйняття можна сумніватися, («все бери під сумнів», – писав Р.Декарт), але сумнів сам є акт мислення. Лише в мисленні людина набуває надійну опору у цьому світі. «Я мислю, отже, існую» (cogito ergo sum). Р.Декарт абсолютизує логічний апарат мислення, і саме у ньому намагається знайти такі самоочевидні принципи, які були б подібні аксіомам евклідової геометрії і не вимагали б спеціальних доказів. На відміну від Ф.Бекона, Р.Декарт вважає, що лише дедукція може служити джерелом справжнього знання. Шляхом сходження від найзагальніших висновків до часткових положень науки осягають велику і таємничу «книгу світу».

Світогляд Р.Декарта був дуалістичним. Він стверджував, що світ складається з двох незалежних субстанцій – духовної (атрибутом душі при цьому вважається мислення) і матеріальної (атрибутом якої є протяжність). Щоб пояснити дві роз'єднані субстанції, філософу довелося ввести поняття Бога, наявність якого забезпечує їх єдність.

Оригінальні погляди на природу реальності виразили Дж.Берклі і Д.Юм, які вважали, що вся навколишня людини дійсність є лише комплексом його відчуттів. Людина може пізнати тільки світ явищ, але не здатна проникнути в суть речей, дійти до знання законів навколишньої природи. У даному випадку взагалі заперечується можливість пізнання світу.

Важливе місце на першому етапі розвитку новоєвропейської філософії належить соціально-філософським концепціям Т.Гоббса і Дж.Локка, що сперечаються з французом Ш.Монтеск'є за право авторства теорії природного права і суспільного договору. Ця теорія пояснювала походження держави і громадського суспільства добровільною передачею людьми частини своїх природних прав сюзерену, що гарантує в обмін на це безпеку їх життя.

Соціальна спрямованість філософії набула центральне значення у XVIII ст., в епоху Просвітництва, представники якого були переконані в тім, що суспільний прогрес є результатом розвитку науки й освіти. Причину відсталості просвітителі вбачали в неуцтві народу. Середньовіччя, на їх думку, є «провалом в історії». Майбутнє суспільство повинно стати втіленням розуму і культурності. Невипадково, своє призначення ідеологи Просвітництва вбачали в поширенні знань серед народу, видавали Енциклопедію, ратували за розвиток наук.

У Франції представниками Просвітництва є: Ф.-М.Вольтер, Ж.-Ж.Руссо, Ш.Монтеск'є, Д.Дідро, К.-А.Гельвецій, П.-А.Гольбах, Ж.-О. де Ламетрі та ін. Услід за філософами епохи Відродження вони стверджували, що людина має необмежені можливості і лише конкретні соціальні умови (приватна власність, майнова нерівність тощо), заважають їм реалізуватися. Отже, необхідно змінити ці соціальні умови. Будучи історичними оптимістами, філософи Просвітництва вірили, що людина розумна настільки, що в силах перебудувати своє суспільне буття на раціональних підставах, на принципах соціальної солідарності. Просвітителі ідейно підготували Велику Французьку буржуазну революцію, на прапорах якої було написане гасло: «Свобода. Рівність. Братерство». Багато у чому ідеї революційного перетворення суспільства знайшли свій подальший розвиток у марксистській філософії.

У німецьких державах другої половини XVIII – першої чверті XIX ст.ст. склався особливий тип філософствування, що, незважаючи на різні світоглядні позиції його представників, був об'єднаний під назвою німецької класичної філософії. Загальними моментами для класичної філософії є прагнення мислителів до створення цілісних філософських систем, критика буденного мислення, відродження інтересу до ідеї розвитку, до діалектики. Людина в ній розглядається як суб'єкт активної пізнавальної і перетворюючої діяльності.

Засновником німецької класичної філософії слушно вважається І.Кант, творчий шлях якого поділяється на два періоди: докритичний (до 70-х рр. XVIII ст.) і критичний (поіменований так по назвах його головних творів – «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» і «Критика здібності судження»). У роботах докритичного періоду філософ, спираючись на дані астрономії, фізики, біології, антропології та інших наук, розробляє ідею розвитку, стоячи на стихійно-матеріалістичних позиціях («Загальна історія і теорія неба»).

У критичний період І.Кант задається питанням про межі людського розуму як пізнавального інструмента. Відштовхуючись від концепції «речі-в-собі», під якою у нього розуміються об'єктивно існуючі предмети, І.Кант вважає, що пізнання проходить три стадії: чуттєвого споглядання, розсудку (здорового глузду) і розуму. При цьому свідомість спирається на апріорні, тобто переддосвідні форми, у тому числі причинність, простір, час та ін., завдяки чому річ «являється», перетворюється з «речі-в-собі» у «річ-для-нас». Прагнучи охопити світ як ціле, людський розум впадає в антиномії, тобто однозначно невирішені протиріччя, Так, з однаковим ступенем доказовості можна стверджувати, що світ конечний і безконечний, що у світі існує воля і що її немає і т.д.

Етика І.Канта є етика обов'язку. Основним етичним законом він проголошує категоричний імператив, тобто формальне внутрішнє повеління, що існує у свідомості людини як вічний, незмінний закон і ідеал його поведінки. Звідси – вчинок буде тоді моральним, коли він відповідає цьому моральному закону, а не тієї дійсності, що оточує людську особу.

Поставлені І.Кантом гносеологічні проблеми еволюціонували в працях Ф.-В.-Й.Шеллінга і Й.-Г.Фіхте в бік діалектики, поки, нарешті, не були сформульовані Г.-В.-Ф.Гегелем у вигляді тези про тотожність мислення і буття.

Представивши весь природний, історичний і духовний світ як процес, тобто в безперервному русі і розвитку, Г.-В.-Ф.Гегель робить спробу розкрити внутрішній зв'язок цього руху, формулює основні закони і категорії діалектики. Багатоманітні прояви реальності є саморозгортання абсолютної ідеї – спочатку вона розвивається сама в собі, потім формується неорганічний і, зрештою, соціальний світ. Абсолютна ідея є не тільки початком, але й завершенням розвитку світу у цілому, тією метою, до якої прагне цей розвиток. У цьому виражається суть об'єктивного ідеалізму Г.-В.-Ф.Гегеля.

Філософська система Г.-В.-Ф.Гегеля носить енциклопедичний характер, торкаючись розвитку духу, суспільства і природи. У створенні своєї системи філософ керується принципом тріади: теза – антитеза – синтез. Таким чином, філософська конструкція Г.-В.-Ф.Гегеля суть діалектична логіка. Враховуючи, що всяка система вимагає закінченості, оформленості, ієрархічності й увіковічнення існуючого стану речей, Г.-В.-Ф.Гегель впадає в суперечність між системою і розробленим ним діалектичним методом, що не терпить завершеності, передбачає відкритість, гнучкість, постійний розвиток. Можна сказати, що діалектичний метод Г.-В.-Ф.Гегеля підпорядковується метафізичній системі.

Учень Г.-В.-Ф.Гегеля Л.-А.Фейєрбах критикує гегелівське розуміння людини як іманентно діяльної істоти, підкреслюючи при цьому вплив на нього природи. Антропологічний матеріалізм Л.-А.Фейєрбаха виходить з біологічної природи людини, що залишається незмінною відносно соціальної історії. Характерно, що в поглядах на суспільство матеріаліст Л.-А.Фейєрбах залишався ідеалістом, оскільки причину зміни форм соціального устрою він бачить у зміні релігійної свідомості. Піддавши ґрунтовній критиці у своїй роботі «Сутність християнства» зміст релігії, Л.-А.Фейєрбах, проте, визнавав за нею певні конструктивні функції, для чого запропонував створити нову – «земну» релігію, релігію любові.

Таким чином, німецька класична філософія XVIII-XIX ст.ст., незважаючи на значні відмінності у світорозумінні, проте, являє собою цілісний напрямок філософської думки, об'єднаний навколо усвідомлення принципу тотожності мислення і буття. Зосередившись на проблемі суб'єкт-об'єктних відносин, німецькі філософи створили діалектичні системи руху думки від чуттєво даних речей до логічних категорій і понять – і далі до їх синтезу. Теоретичні досягнення німецької філософії суттєво вплинули на розвиток подальшої філософії і культури у цілому.

Основні напрямки і тенденції розвитку сучасної філософії.

Сучасна західна філософія бере початок з 30-х рр. ХIХ ст. Бурхливе зростання науки і техніки обумовило інтенсивний розвиток виробництва, загострення суперечностей у соціальному житті, політичну нестійкість, і, як наслідок, відчуття кризи, що насувається. Процес поділу праці і вузька спеціалізація призвели до фрагментації людського буття і свідомості. Усе це знайшло відображення в переосмисленні співвідношення філософії і науки, філософії і релігії в житті людини і суспільства. Зміна соціально-економічної обстановки приводить до зміни змісту проблеми методів і типів філософствування.

У філософській літературі існує значне число класифікацій шкіл і напрямків сучасної західної філософії. Серед них підкреслюється наявність двох тенденцій філософствування: сцієнтистської і антисцієнтистської.

Сцієнтистськая тенденція (від лат. scientia – наука) ґрунтується на уявленні про наукове знання як найвищу культурну цінність і достатню умову орієнтації людини у світі. До сцієнтизму належать: позитивізм, структуралізм, прагматизм, неокантіанство, неогегельянство, марксизм.

Антисцієнтистська тенденція, навпаки, була пов'язана з тими негативними сторонами розвитку наукового знання і суспільного життя, які особливо різко виявили себе після Першої світової війни й абсолютизували антираціоналістичні ідеї раннього періоду некласичної філософії (А.Шопенгауер, С.К'єркегор, Ф.Ніцше). До антисцієнтистського типу слід віднести: «філософію життя», усі види релігійної філософії, екзистенціалізм, герменевтику.

Слід зазначити, що даний поділ досить умовний і схематичний, але, як відомо, усі схеми грішать однобічністю. У даному випадку однобічність виявляється у виділенні наскрізної проблематики, але при цьому не враховується взаємозв'язок і взаємовплив різних шкіл, а також тих тенденцій, які присутні в одному з напрямків, але актуалізуються в іншому, інколи протилежному. Так, неможливо однозначно класифікувати такі напрямки, як феноменологія, фрейдизм – наукоподібні за формою, але такі, що змістовно тяжіють до антисциієнтизму.

У найбільш завершеній формі сцієнтистський тип філософствування реалізується в позитивізмі (від лат. positivus – позитивний). Даний напрямок виникає в 30-40-і рр. ХIХ ст. як реакція на втрату пануючих позицій класичної філософії щодо гегелівської і кантівської систем. Сама назва напрямку випливає із сутності наук, що добувають позитивне знання про світ – фізика, хімія, астрономія, біологія тощо. Філософія ж, з погляду засновника позитивізму О.Конта, по-перше, не може дати позитивного знання про світ, і, по-друге, світоглядні питання метафізики (проблема буття, сенсу життя і т.п.) утрачають свою актуальність. У роботі «Курс позитивної філософії» О.Конт ототожнював науку і філософію, стверджуючи, що кожна наука «сама собі філософія». Іншими словами, йдеться тільки про «філософію математики», «філософії фізики» і т.д.

Представники першого позитивізму (О.Конт, Г.Спенсер, Дж.Мілль) окреслили коло проблем – методологія наукового пізнання, питання логіки і мови науки – і визначили ставлення до суттєвих питань всього подальшого розвитку позитивізму, незалежно від його конкретних виявів.

Так званий другий позитивізм був представлений ученими-натуралістами (Е.Мах, Р.Авенаріус, Е.Геккель), методологічні настанови яких тяжіли, врешті решт, до агностицизму.

У 20-і рр. ХХ ст. починається новий етап розвитку позитивізму (неопозитивізм, або аналітична філософія). Його представниками були Л.Вітгенштейн, М.Шлік, Р.Карнап. Предметом неопозитивізму виступає аналіз форм мови і знання через можливості вираження цього знання в мові. Причини, що обумовили формування проблематики неопозитивізму, такі:

– розвиток науки (процеси абстрагування, новий етап формалізації, розробка логіко-математичного аналізу знання, наприклад, завдання інтерпретації математичного апарата в теоретичній фізиці);

– набуття гносеологічною проблематикою після так званого лінгвістичного повороту семантичного забарвлення: рівень абстракції наукового знання, представленого в штучних, формалізованих мовах зробили недостатніми методи безпосереднього співвіднесення мисленого змісту й об'єктивного стану речей, як це традиційно розглядалося у філософії. Виникла проблема змісту використовуваного наукового апарату, внаслідок чого в гносеології формується особлива область логіко-гносеологічного дослідження знаків, тобто почалося вивчення семантичних значень знаків, що мали потребу у чіткому гносеологічному визначенні.

Таким чином, у неопозитивізмі теоретико-пізнавальні та методологічні проблеми науки тісно сходяться з особливим комплексом питань логіки, теоретичної лінгвістики, семантики та їх дослідження в різних площинах так званої «проблеми значення». Результати аналізу процесу мислення і його складових, що здійснювався різними школами неопозитивізму (логічним позитивізмом, логічним атомізмом, філософією лінгвістичного аналізу), були покладені в основу розвитку кібернетики, обчислювальної техніки, програмування.

Разом з тим, самі неопозитивісти усвідомили обмеженість свого підходу, необхідність перегляду вихідних методологічних настанов і повернення до деяких положень класичної філософії. Поступова трансформація неопозитивізму наприкінці 60-х – початку 70-х рр. ХХ ст. в постпозитивізм (Т.Кун, К.Поппер, И.Лакатос) остаточно розкрила внутрішні суперечності неопозитивістської методології на прикладі вирішення соціально-філософської проблематики і питань філософії науки.

Продовження позитивістський тип мислення знайшов у структуралізмі, представники якого (К.Леві-Строс, Ж.Деррида, Р.Барт, М.Фуко) спробували надати гуманітарній галузі знання строгість точних наук. Вони акцентували увагу на проблемах комунікації, знакових систем, ментальних структур та ін.

У США сцієнтистський тип філософствування знайшов вираження у прагматизмі (Дж.Дьюї, У.Джемс, Ч.Пірс), у якому позитивістські тенденції переплітаються з ірраціоналізмом А.Бергсона. Це відбилося на вирішенні проблеми істини, у дослідженні соціально-політичних і етичних питань.

На відміну від позитивізму, який свідомо дистанціювався від класичної спадщини, такі напрямки, як неокантіанство, неогегельянство, марксизм продовжують традиції німецької класичної філософії.

Основні принципи неокантіанства виходили з трактування філософії як критики пізнання, заперечення онтології як наукової дисципліни, з визнання апріорних норм, що визначають процес пізнання. У неокантіанстві виділяють дві школи – Марбургську (Г.Коген, П.Наторп, Е.Кассірер) і Баденську (В.Віндельбанд, Г.Ріккерт).

Для неогегельянства характерне прагнення до створення цілісного моністичного світогляду на основі оновленої інтерпретації вчення Г.-В.-Ф.Гегеля (Б.Кроче, Ф.Бредлі, Дж.Коллінгвуд).

Марксистська філософія логічно продовжила методологічну лінію німецької класики, сумістивши в собі діалектичний метод Г.-В.-Ф.Гегеля і матеріалізм Л.-А.Фейєрбаха. Послідовно застосовуючи діалектико-матеріалістичний підхід до аналізу природних процесів, соціальної історії і самої людини, К.Маркс і Ф.Енгельс акцентували увагу на ролі практики в процесі зміни світу і подоланні того відчуження людини, яке набуло з розвитком капіталізму загрозливих масштабів.

В області соціальної філософії марксисти виходили з положення про те, що джерелом розвитку суспільства є вирішення суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами. Матеріальне виробництво спрямоване на задоволення потреб людини, а економічний базис суспільства виступає визначальним щодо феноменів суспільної свідомості. На відміну від попередників, К.Маркс і Ф.Енгельс саме у матеріальному виробництві вбачають основу історичного процесу. Синтез матеріалізму і діалектики дозволив їм відкрити закони суспільного розвитку. Певні способи виробництва лежать в основі суспільно-економічних формацій, зміна яких через боротьбу класів складає суть історичного процесу. У цьому процесі людство неминуче повинно прийти до комуністичної формації, що не знає класових відмінностей взагалі.

Подальший розвиток марксистської філософії набув у різних країнах світу специфічні риси як у теорії, так і в застосуванні її на практиці. Серед найзначніших представників філософії марксизму слід назвати Й.Діцгена, А.Бебеля, Ф. Мерінга (Німеччина), Г.В.Плеханова, В.І.Леніна (Росія), Д.Лукача (Угорщина), А.Грамши (Італія), П.Лафарга (Франція) та ін Слід особливо підкреслити, що марксизм, як і вся класична філософія, виходить з головного принципу раціоналізму – визнання розуму основою пізнання і поведінки людини, що прагне організувати суспільне життя саме на раціональних засадах. Йому властивий пізнавальний оптимізм, впевненість у тому, що раціональне пізнання, наука (в якій у найбільш адекватній формі знаходить висвітлення могутність розуму) і є та сила, що здатна вирішити всі проблеми, які стоять перед людиною.

Антисцієнтистський тип філософствування, навпаки, бере під сумнів домагання розуму на остаточне осягнення істини, акцентуючи увагу на складній природі людини і суспільства, що включає не тільки раціональні, але й ірраціональні моменти буття. Вперше дану проблему поставив А.Шопенгауер у своїй роботі «Світ як воля і уявлення». Сутність особистості, за А.Шопенгауером, складає незалежна від розуму воля – абсолютно вільне бажання, невід'ємне від тілесного існування людини. Сама ж індивідуальна воля є проявом космічної світової волі, що є основою та істинним змістом всього існуючого.

Філософія А.Шопенгауера стала одним з основних джерел «філософії життя», а також передувала деяким сучасним психологічним концепціям. Слід зазначити, що поняття «життя» трактувалося різними філософами по-різному. Так, Ф.Ніцше трактує життя як біологічний прояв волі до влади, В.Дільтей – як реальний душевно-духовний зв'язок представників різних епох і культур, О.Шпенглер – як «долю», «душу» культури.

Найповніше антисцієнтистський тип філософствування розкрився в екзистенціалізмі – філософській течії, що висуває на перший план сенсожиттєві питання, які не піддаються раціональному поясненню. Філософія екзистенціалізму протиставляє сутність і існування (екзистенцію) людини, чи взагалі заперечує сутність як щось наперед задане буттю людей.

Представниками екзистенціалізму були Г.Марсель, Л.Шестов, М.О.Бердяєв, М.Хайдеггер, Ж.-П.Сартр, А.Камю, К.Ясперс. Цей напрямок був викликаний до життя двома світовими війнами, революціями та іншими соціальними катаклізмами, що потрясли Європу в ХХ ст. Основними проблемами екзистенціалізму були проблеми людини, її справжнього буття, свободи і відповідальності, життя і смерті. Як модуси людського буття (екзистенціали) вони розглядали турботу, занедбаність, провину, страх, відповідальність, вибір, смерть. Екзістенциали відбивають абсурдність буття відчуженої людини у відчуженому світі. Абсурд – ведучий мотив міркувань екзистенціалістів, що виражає безглуздість існування як світу, так і людини. Символічність назв творів екзистенціалістів – «Нудота», «Мертві без поховання», «Слова» Ж.-П.Сартра, «Чума», «Людина, що бунтує» А.Камю та ін. – орієнтована на те, щоб емоційно передати стани й умонастрої несправжнього людського існування.

В екзистенціалізмі виділяють два напрямки: релігійний (Г.Марсель, К.Ясперс, М.О.Бердяєв) і атеїстичний (Ж.-П.Сартр, А.Камю). Екзистенціалізм був реакцією філософії на засилля позитивістської методології в області науки і соціальних процесів, зниження цінності людської особистості у технізованому, раціоналізованому суспільстві, у якому спілкування стає анонімним, а людина – безликою.

Наступним напрямком, який було викликано пошуком сенсів людського буття в межах суспільства, що трансформується, стала філософська герменевтика (грець. ερμηνευτιχή, від ερμηνεύω – роз’яснюю, витлумачую). Цей напрямок отримав свою назву від ім’я Гермеса, персонажа давньогрецьких міфів, що віщав людям волю богів. З самого початку герменевтика – це теорія і практика тлумачення, розуміння та інтерпретації текстів, насамперед, Святого Писання, а також вчення про передумови і засоби такого розуміння. Ведучими представниками герменевтики виступають Х.-Г.Гадамер, К.-О.Аппель, П.Рікер, Е.Бетті. Для Х.-Г.Гадаме-ра, по-перше, герменевтика є не методом, а універсальною філософією сучасності. Вона повинна дати відповідь на питання: як можливе розуміння навколишнього нас світу? Як у цьому розумінні втілюється істина буття? У широкому розумінні, герменевтика повинна стати самосвідомістю сучасної людини. На противагу раціоналістичному засиллю неопозитивізму, Х.-Г.Гадамер апелює до етики й естетики, що формують смак, забарвлюючи процес переживання. По-друге, справжнє розуміння є не тільки репродуктивним, але є завжди також і продуктивним відношенням між інтерпретатором і традицією. Особлива роль інтерпретатора полягає у тому, що йому належить право доповнювати традицію новими смислами.

Ключовою ідеєю Х.-Г.Гадамера є ідея мови як особливої онтологічної реальності. З його погляду, «буття є мова». Тільки в мові відкривається людині істина, через неї пізнається світ у всій його розмаїтості. Філософська герменевтика надала гуманітарним наукам особливий метод, що спирається на теоретико-пізнавальні категорії: (інтуїція, розуміння, передрозуміння, інтерпретація, пояснення, «герменевтичне коло»). Герменевтичний метод найбільш затребуваний в історії і семіотиці, логіці і гносеології мови, філології, літературній критиці, перекладацькій діяльності, юридичній практиці.

Сучасна релігійна філософія представлена різноманітними течіями, пов'язаними з різними конфесіями. Найбільш впливовим напрямком західної релігійної філософії є неотомізм (від лат. neo – новий і thomismus – томізм; вчення Фоми (Thomas) Аквінського) – офіційна філософія Католицької церкви. У центрі уваги неотомізму – проблема співвідношення віри і розуму. Представники сучасного неотомізму (Е.Жильсон, Ж.Марітен, Іоанн-Павло II (К.Войтила)) намагаються довести, що католицькому віровченню притаманні універсальні можливості піднятися над протиставленням наукового знання і віри.

Онтологічні особливості неотомізму зводяться до таких положень: 1) Бог створив світ (ідея креаціонізму) і, отже, світ є проявом його сил і можливостей, його мудрості; 2) людина створена «за Образом і Подобою Бога», і їй властивий розум і свобода волі; 3) Бог не тільки створив світ, але й керує ним.

У гносеології неотомісти розрізняють два джерела пізнання – розум (науку) і Божественне Одкровення (віру як непохитну впевненість у тім, що Бог відкрив людині істину через Слово). Однак в ієрархії філософських проблем особливе місце належить людині, яка розуміється як складна духовно-матеріальна субстанція, що створюється в результаті єдності душі і тіла.

Величезний вплив на філософію ХХ ст., включаючи як сцієнтистський, так і антисцієнтистський типи філософствування, справила феноменологія (від грець. φαινόμενον – те, що з’являється і λόγος – вчення) Е.Гуссерля. Об'єктом філософського дослідження, за Е.Гуссерлем, виступає наукове знання і пізнання; метою – побудова «науки про науку», універсального «науковчення». Головне у філософії Е.Гуссерля – феноменологічний метод, спрямований на аналіз свідомості. Першим кроком цього методу виступає феноменологічна редукція як спосіб очищення свідомості від емпіричного змісту з метою сприйняття чистих значень предметів, затемнених суперечливими думками й оцінками. Ці значення переживаються в досвіді чистої свідомості й обробляються нею до рівня смислових структур.

Е.Гуссерль відмовляється від виділення суб'єкта й об'єкта в гносеології. Феноменологія внутрішньо суперечлива: з одного боку, вона традиційно орієнтується на науку і наукове знання на противагу психологізму в логіці, що склався наприкінці ХIХ ст., а з іншого боку, вона орієнтована на розробку проблеми ірраціонального в культурі за допомогою таких понять, як «життєвий світ» і «наука».

Пограничне положення між сцієнтистським і антисцієнтистським типами філософствування займає також психоаналіз, який формально зародився як науковий напрямок, що змістовно вивчає несвідоме, тобто ірраціональне в людській психіці. Засновником психоаналізу став З.Фрейд, який представив психіку у вигляді трьох рівнів – свідомого «Я», підсвідомого «Воно» і передсвідомого «Над-Я». Головне досягнення З.Фрейда полягало у відкритті підсвідомого – глибинного шару людської психіки, сукупності активних психічних станів і процесів, не усвідомлюваних у буденному досвіді особи. Підсвідоме, за З.Фрейдом, детермінує зміст нашої свідомості. У повсякденному житті людина змушена постійно вибирати між «принципом задоволення» і «принципом реальності», що складає основу внутрішньо-особистісного конфлікту і причину сублімаціїї особистості.

Розроблена З.Фрейдом техніка психоаналізу спрямована на оволодіння підсвідомим, перекладі його змісту в усвідомлені поняття й образи. Пізнання в психоаналізі розуміється як пізнання підсвідомого, що виявляється нічим іншим, як пригадуванням, поновленням у пам'яті людини давно забутих, витіснених у підсвідоме, знань. В області соціальної філософії З.Фрейд доходить до висновку, що культура веде до зменшення людського щастя і посилення почуття провини через зростаюче обмеження реалізації природних бажань, виражає песимістичні погляди на можливості людського суспільства.

Вплив психоаналізу на сучасну західну, зокрема, американську філософію важко переоцінити. Послідовниками фрейдизму були К.-Г.Юнг, А.Адлер, Г.Маркузе, В.Райх, Е.Фромм, К.Хорні, які піддали класичний фрейдизм критиці за абсолютизацію біологічного начала в житті суспільства і людини.

Короткий огляд основних напрямків західної філософії демонструє, по-перше, що філософія розвивається в контексті основних проблем сучасності, таких як проблеми розвитку науки, методології наукового пізнання, сутності науково-технічної революції, ролі техніки і місця людини у технізованому світі, соціальних і політичних проблем; по-друге, названі школи не ізольовані, а взаємодоповнюють, уточнюють положення одна одної. Історія філософії в ХХ ст. свідчить, що сучасний багатомірний світ не може бути досліджений лише одним універсальним методом, необхідний методологічний синтез результатів пошуків різних філософських напрямків. Можна прогнозувати, що у ІІІ тис. саме ця тенденція отримає свій подальший розвиток.








Дата добавления: 2015-10-06; просмотров: 3906;


Поиск по сайту:

При помощи поиска вы сможете найти нужную вам информацию.

Поделитесь с друзьями:

Если вам перенёс пользу информационный материал, или помог в учебе – поделитесь этим сайтом с друзьями и знакомыми.
helpiks.org - Хелпикс.Орг - 2014-2024 год. Материал сайта представляется для ознакомительного и учебного использования. | Поддержка
Генерация страницы за: 0.017 сек.