Філософське розуміння структури буття.

Короткий огляд трактувань категорії буття в історії філософії показує, що в різні історичні епохи актуалізується той чи інший аспект даної проблеми. Осмислення цілісності буття, у свою чергу, вимагає уявлення про будову (організацію) буття, що припускає аналіз його структури. Онтологія, розглядаючи структуру буття, виділяє і досліджує ряд його стійких форм, що не зводяться одна до одної і у той же час взаємозалежні між собою. Основними формами буття є:

– буття речей, процесів і станів. Воно підрозділяється на стани природи, що виникли, існували до людини – «перша природа», і на «другу природу» – зроблені людиною речі, процеси, стани;

– буття людини, що підрозділяється на буття людини у світі речей і специфічно людське буття. Як би не було буття людини унікальним, воно має загальні сторони з будь-якою минущою річчю природи. У свою чергу, специфічно людське буття постає як взаємозв'язок трьох його складових: природно-тілесної, психологічної і соціально-історичної. Взяті в єдності ці виміри людського існування є вихідними характеристиками його буття;

– буття духовного (ідеального), що поділяється на індивідуалізоване духовне й об'єктивоване (надіндивідуальне) духовне. Видом індивідуалізованого буття духовного є свідомість. Специфіка існування свідомості полягає у тому, що вона невіддільна від природно-біологічних процесів, але до них принципово не зводиться, оскільки ідеальна за своєю суттю. Специфіка буття об'єктивованого духовного полягає у тому, що його елементи і фрагменти, ідеї, ідеали, норми, цінності, природні і штучні мови здатні зберігатися і переміщуватися у соціальному просторі і часі.

– буття соціального, котре поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття суспільства.

Вичленовування форм буття дає уявлення про буття у статичному аспекті. Але для того, щоб зрозуміти повноту буття, треба вказати на основні моменти його динаміки, що пов'язано з поняттям «стан (спосіб) буття».

Так, природа має буттєвість як сукупна і в той же час – розчленована реальність. Для цілісного сприйняття природи важливо розуміти, що стан природи – це стан зв'язків усіх її видів, підвидів, усіх її специфічних проявів. Врахування глибини і складності цих природних зв'язків і взаємодій – необхідна умова для адекватного існування людини в природі. «Друга природа» – або культура – постає як єдність діяльності людини по перетворенню «першої природи» і результатів такої діяльності, головним з яких є сфера цінностей і значень, що забезпечують зв'язок між людьми, розділеними простором і часом.

Специфіка способу буття людини полягає в поєднанні, перетинанні, взаємодії трьох щодо різних буттєвісних вимірів. Серед форм буття людини виділимо, насамперед, її предметно-практичну діяльність. Тут вона – мисляча річ серед інших речей. Друга форма буття людини – практика соціального творення. Люди прикладають систематичні і значні зусилля для їхнього соціального устрою. Третя форма буття людини – це її самотворення, самодіяльність. Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуком ідеалів, конструюючи і переживаючи деяку ієрархію моральних цінностей і естетичних уподобань; по-друге, людина прагне одержати максимально адекватні уявлення про світ; по-третє, вона постійно конструює проекти перетворення світу.

Спосіб буття соціального – діяльність і комунікація. Чим діяльність і спілкування людей багатіше і різноманітніше, тим повноцінніше і їх власне, і суспільне буття.

Розглядаючи форми і способи буття неможливо залишити без уваги спроби сучасних авторів виділити нову форму і відповідний їй спосіб буття, а саме – віртуальне буття. Відзначаючи дискусійність даної проблеми, наголосимо, що надання статусу самостійної форми буття віртуальній реальності залежить від того, як трактується дане поняття.

Під віртуальним (англ. virtual – фактичний і virtue – чеснота, достоїнство; лат. virtus – потенційний, можливий, доблесть, енергія, сила, а також мнимий, уявлюваний) розуміється об’єкт чи стан, що існують у модусі можливості. Категорія віртуальності вводиться через опозицію субстанціональності і потенційності: віртуальний об’єкт існує, хоча і не субстанціонально, але реально, а в той же час не потенційно, а актуально.

Найчастіше віртуальний світ асоціюється із синтетичним середовищем, породженим взаємодією техніки та інформаційних технологій, людини з її діяльністю і свідомістю. Так, Ж.Бодрийар показав, що точність і досконалість технічного відтворення об'єкта, його знакова репрезентація конструює інший об'єкт – симулякр, у якому реальності більше, ніж у власне «реальному», який надлишковий у своїй детальності. Симулякри як компоненти віртуальної реальності, за Ж.Бодрийаром, занадто видимі, занадто близькі й доступні. Віртуальна реальність як би абсорбує, поглинає, скасовує реальність.[9] Однак слід враховувати, що такі «віртуальні реальності» мають місце не тільки в інтерактивному середовищі, створеному інформаційно-комп'ютерними технологіями, але й у кібернетиці, психології, естетиці, духовній культурі у цілому. Існує точка зору, відповідно до якої категорія «віртуальне» може бути також ефективно використана при описі явищ і процесів, що відносяться безпосередньо до природи («віртуальні частки» у фізичному світі).

Таким чином, «віртуальне» доцільно розглядати не стільки як окрему форму буття, а як момент, як аспект у становленні всіх інших форм буття.

Сказане змушує звернути увагу на тезу про те, що аналітичне структурування буття не означає реальної ізоляції форм і способів буття. На жаль, в умовах панування сцієнтистської настанови сьогодні усе ще спостерігається розчленовування і поглиблення міждисциплінарної диференціації, а значить – відокремлення і гіпертрофію «часткових онтологій». Так, онтологія, вироблювана комплексом наук інформаційно-технічного профілю, редукує статус інших онтологій до залежного, підлеглого положення аж до повного їхнього заперечення. Втрата цілісності в розумінні буття ставить під сумнів перспективи існування людської культури, а значить – і долю самого Буття.