Гетьман І. Скоропадський (1708 – 1722 рр.). Створення Першої Малоросійської колегії

Негайно після того, коли Петро І дізнався про перехід Мазепи до Карла XII, він наказав обрати нового гетьмана. Вибір його зупинився на Скоропадському. Обрання відбулося на старшинській раді в Глухові. Це був один із найвидатніших полковників часів Мазепи, його щирий однодумець, який ніколи не називав Мазепу «зрадником».

Івану Скоропадському (гетьман у 1708-1722 рр.) було вже понад 60 років. Походив він з Правобережжя, але перейшов на Чернігівщину і зробив блискучу кар'єру завдяки своїм дипломатичним здібностям, вважався одним з найповажніших полковників. Таким чином, обрання його на гетьмана, проведене під тиском Петра І, було цілком нормальним, і, якщо не було б цього тиску, його однаково обрали б «вільними голосами» старшини, бо мав тільки одного суперника – Чернігівського полковника Павла Полуботка.

Гетьманування Скоропадського припало на період швидкого зростання могутності Московської держави, яка офіційно перетворилася в Російську імперію, і приниження Української держави.

Згідно з традицією Скоропадський після обрання звернувся до Петра І з проханням затвердити «статті». Цар відмовився, посилаючись на воєнні обставини. Після полтавської катастрофи Скоропадський знову звернувся до Петра з проханням підтвердити права та вольності України і ще з такими проханнями:

· щоб українські козаки в містах залишалися під командою своєї старшини, а не московських офіцерів; Петро відмовив

· щоб повернули Україні гармати, що їх взято в Батурині, – відмовлено;

· щоб московські воєводи не втручалися у внутрішнє управління України, – Петро обіцяв, що накаже воєводам «не интересоваться» внутрішніми справами України;

· щоб не обтяжували населення постоями московських військ.

Цар відмовив у підписанні статей додавши: «Український народ з ласки царя має стільки вольностей, як ні один народ на світі».

Петро І призначив довірену особу – боярина Андрія Ізмайлова, брутальну людину, міністром при гетьмані і дав йому дві інструкції – таємну і явну. В таємній інструкції наказував міністрові-резидентові стежити за гетьманом, прислухатися до розмов старшин та козаків і про все доносити. Гетьманську столицю перенесено з Батурина до Глухова, на самий кордон з Росією.

Петро обіцяв амністію старшині, що повернеться від Мазепи, але після полтавської перемоги цю амністію скасував. «Мазепинців» заслано до Сибіру, а маєтки їх конфісковано. Не рахуючись з правами України, Петро сам призначав полкову та сотенну старшину. На полковників Стародубського, Чернігівського, Ніжинського були призначені москалі; призначав він на різні посади сербів, німців, волохів; роздавав маєтки, конфісковані у «мазепинців», росіянам та іншим чужинцям. Призначені поза гетьманом, усі ці люди не рахувалися з ним, а визнавали тільки владу царя. Вони переселяли з Московії кріпаків і тим вносили кріпацтво, якого в Україні не було.

Петро вживав усіх заходів, щоб ослабити Україну. Десятки тисяч людей – козаків та посполитих – виряджалося на спорудження фортець, копання каналів біля Ладозького озера, будування нової столиці Санкт-Петербургу на фінських болотах, тяжкому, особливо для українців, кліматі. В 1716 р. 10 тис козаків будували канал Волга – Дон під Царициним, в 1718 р. декілька тисяч будували укріплення вздовж Тереку, а в 1721 р. 12 тис українців рили Ладозький канал. Кожного року, на місце померлих, покалічених козаків, висилали нових – і знову тисячі їх умирали з холоду, голоду та епідемій, а додому верталися каліки. Тяжко підрахувати, скільки втратила Україна своїх людей, своєї молоді. Лише на ладозьких каналах, за підрахунками, загинуло 30% усіх, що там працювали. Мабуть, не буде помилкою поширити цей обрахунок на загальну кількість усіх працівників. До цього треба додати вислання козаків на війну з Персією 1721 р. – під Дербент, а особливо в так званий Гилянський похід, де загинуло їх величезне число не від куль, а від хвороб. За офіційними відомостями в 1725 р. з 6800 козаків тільки 646 повернулося додому.

Одночасно, коли козаки та посполиті гинули на роботах, їхнє господарство руйнувалося: йшла реквізиція коней, волів, збіжжя; по селах стояли російські полки на повному утриманні населення. Наслідком цієї політики стало відчутне зубожіння України. Ця політика мала й моральний наслідок: протягом 20 років козаків уживали як звичайних чорноробів, і козацький, військовий дух їх почав падати.

Петро І вирішив спрямувати українську торгівлю на Московщину, і тому з 1701 р. лише туди наказано було вивозити продукти. Ці обмеження дуже гальмували експорт. Ще гірше було з імпортною торгівлею: Петро примушував купувати певні товари на російських фабриках і забороняв ввозити їх з-за кордону. До цього треба додати регламентацію торговельних шляхів, якими треба було везти товари, і тяжку митну політику. Все це руйнувало українську торгівлю. Деморалізація дедалі більше охоплювала вищі верстви суспільства. Гетьман втрачав свій авторитет, і не тільки чужинці, але й українці, звертаючись до московських бояр, виходили цим брудним шляхом на поверхню життя – здобували вигідні посади і маєтки. Гетьман не почував себе в силах вести з ними боротьбу. Російське начальство охоче приймало скарги на українську старшину та на самого гетьмана, і Петро І грав роль захисника гнобленого старшиною народу.

В 1722 р. сюзерен видав указ про створення Першої Малоросійської Колегії із шістьох московських старшин з президентом-бригадиром Вельяміновим на чолі. Вона мала приймати від населення скарги на українські суди, контролювати фінанси, стежити, щоб старшина не обтяжувала козаків. Таким чином Малоросійська Колегіяпозбавляла гетьмана навіть тієї влади, яка йому залишалася. Старий гетьман І. Скоропадський пробував був протестувати, але марно. Він не переніс випробувань і незабаром – 3 липня 1722 року – помер. Проте й ця смерть не стала на заваді Петру І в здійсненні його великодержавних планів.

Наказний гетьман П. Полуботок (1722 – 1724 рр.)

Після смерті І. Скоропадського Петро І взагалі заборонив вибори нового гетьмана. Тимчасово його заступив, тобто, став наказним, чернігівський полковник П. Полуботок (1660-1724 рр.), якому судилося відіграти велику роль в українській історії.

Народившись у відомій на той час сім'ї козацького старшини Леонтія Полуботка (у різні часи був переяславським полковником, генеральними осавулом і бунчужним), Павло замолоду поділяв політичну програму гетьмана І.Самойловича в обстоюванні автономного устрою Гетьманщини в складі Російської держави. До самого кінця він так і не позбувся ілюзій щодо можливості досягнення на цьому ґрунті компромісу із сюзереном. Будучи одним із ймовірних претендентів на гетьманський уряд у 1708 р., Полуботок не став керманичем козацької держави тільки тому, що Петро І запідозрив у ньому можливого зрадника своїх інтересів в Україні. «Этот очень хитер, он может Мазепе уравниться», – нібито сказав цар. Проте в 1722 р. П.Полуботку разом з генеральною старшиною було доручено до обрання чергового гетьмана порядкувати справами всього лівобережного регіону. Тоді-то й виник гострий конфлікт між наказним гетьманом і президентом Малоросійської колегії С. Вільяміновим. Як видно з подальшого перебігу подій, П. Полуботок спільно з деякими іншими прихильниками широкої національної автономії для українців вирішив рішуче боротися за «давні» козацькі права й привілеї. Спершу він начебто домігся свого: Сенат і особисто О. Меншиков, переслідуючи власні інтереси, скасували окремі розпорядження Малоросійської колегії. Проте активізація опозиційної діяльності П. Полуботка призвела до того, що навесні 1723 р. його разом із старшинами С. Савичем та І. Чарнишем було викликано до Санкт-Петербурга, допитано в Таємній канцелярії, а в листопаді ув'язнено в Петропавловській фортеці. Там наказний гетьман Лівобережної України 18 грудня 1724 р. і помер. Сучасники тих подій свідчать, що перед смертю П. Полуботка Петро І прислав нього власного лікаря, щоб підтримати фізичний стан заарештованого. Гетьман же нібито промовив: «Нащо мені жити, коли не можу послужитися Вітчизні».

Після смерті Петра І, яка сталася 28 січня 1725 р., таку ж політику щодо України провадила його дружина – імператриця Катерина І (померла в 1727 р.). Так, 22 квітня у рік кончини свого чоловіка вона надіслала азовському генерал-губернатору Г. Чернишову інструкцію «Про управління губернією», в якій, зокрема, йшлося про ставлення до запорожців. Інструкція підтверджувала заборону торгівлі на Запорожжі, не дозволяла перетинати козакам – «зрадникам» кордони Російської держави.

На нове обрання гетьмана пішов у 1727 р. уряд російського імператора Петра ІІ (1727-1730 рр.) – онука Петра І, сина царевича Олексія Петровича і принцеси Софії Шарлотти Вольфенбюттельської. Петро II після падіння і заслання Олександра Меншикова проголосив себе руйнатором дідових перетворень. Гетьманом став миргородський полковник Данило Апостол.