Діяльність гетьманів Данила Апостола та Кирила Розумовського. Ліквідація автономного устрою України і Запорізької Січі

Діяльність гетьмана Д. Апостола (1727 – 1734 рр.)

Обраний на гетьмана, Данило Апостол мав уже 73 роки. Не будучі близьким з Мазепою, він був його однодумцем у питанні союзу зі Швецією і користався його довір'ям. Неясними залишаються мотиви, з яких він покинув Мазепу і вернувся до Петра І. Пізніше, за Полуботка, він активно підтримував його в справі «привернення прав українців» та в справі обрання гетьмана; був заарештований і звільнений після смерті Петра І.

22 серпня 1728 р. Данило Апостол у відповідь на прохання затвердити «статті» одержав т. зв. «Решительные пункты», в яких зовсім не згадується про договір України з російським урядом; вони мають форму «указу» царського уряду гетьманові. В цілому на статейні пункти Данила Апостола, витримані в дусі оборони української автономної державності, Москва відповіла цілою системою обмежень і ударом саме по цій державності. Уряд Петра II пішов далі, ніж уряд Петра І.

В деяких питаннях становище гетьмана Апостола стало гіршим навіть ніж те, яке займав Скоропадський. У військовому відношенні гетьман підлягав генерал-фельдцехмайстрові князеві М. Голіцину (раніше тільки цареві). Обрання гетьмана могло бути проведене тільки за згодою царя; Генеральний Суд перетворено на колегіальну установу, в якій засідали троє українців та троє росіян, а головним суддею став не гетьман, а цар. Тяжким ударом було призначення окремого фінансового управління – «канцелярії зборів», з двома підскарбіями, росіянином і українцем, що послаблювало фінансові прерогативи гетьмана. Полковників та генеральну старшину призначав царський уряд. За гетьманом стежили, про кожний його крок доносили урядові. Він фактично був позбавлений права вести приватну кореспонденцію з закордоном, поїхати, коли хоче, до своїх маєтків (найбільші були Хомутець та Сорочинці).

Дозвіл обрати гетьмана застав Україну в хаотичному стані. З 1724 р. не було гетьмана, вищого носія влади. Не було й генеральної старшини, яка сиділа під арештом в Петербурзі. Малоросійська Колегія не мала компетенції призначати нову старшину. Тому разом з обранням гетьмана треба було обрати й старшину. Гетьман не мав сил для боротьби з свавіллям старшини. Він пішов іншим шляхом: наполягав на виборності інших членів полкової старшини і з їх допомогою боровся з свавіллям полковників.

Данило Апостол застав на Україні безлад також у земельних справах. Виникли пекучі питання про працю посполитих, про терміни зобов’язань і т. п. На підставі «пунктів» року 1729 р. Апостол наказав перевести слідство по всіх полках. Канцеляристи об'їхали полки й зібрали від старожитців відомості – коли засновано те чи інше село, хто і на яких правах ним володіє. Полкова старшина мусила систематизувати відомості і ці книги надіслати до Глухова на остаточну перевірку. «Генеральні слідства о маєтностях», закінчені 1731 р., стали дорогоцінним джерелом історії України, її економічного та соціального становища.

Значною справою гетьмана Данила Апостола було укладення «Зводу» українських законів. Справу розпочато ще за Івана Скоропадського, коли порушено було питання про переклад українських законів на російську мову. Данило Апостол створив комісію, якій доручив перекласти їх російською мовою і скомпонувати кодекс; в основу покладено Литовський Статут та Магдебурзьке право.

Дбайливий господар, Данило Апостол особливої ваги надавав налагодженню господарства України, але, обсяги його в цій ділянці не були великі. Промисловість України опинилася вже переважно в руках росіян: вівчарні заводи, суконну мануфактуру Глушковська та Званого з 1726 р. взято в «казну»; великі полотняні підприємства – Стародубське, Шептаківське та Топальське були також в руках росіян. Так само в інших галузях промисловості – тютюновій, шовківництві тощо – виявлялася меркантильна політика Петербургу і прагнення перетворити Україну на колонію. Боротися з цією політикою Росії гетьман не мав сили.

Данило Апостол старався принаймні обмежити російських купців (солдатів та ін.), які конкурували з українським купецтвом у внутрішній торгівлі, не платили податків і мали великі привілеї, порівнюючи з українськими купцями, але в цьому не знайшов підтримки збоку російського уряду. Та ці невдачі не спиняли гетьмана: він уживав щораз нових заходів, щоб налагодити торговельні відносини України, подавав меморандуми, в яких доводив конечну потребу встановити свободу торгівлі для українських купців, дозволити їм вивозити товари за кордон. Хоч ці меморандуми не давали нічого позитивного, вони є цікавою пам'яткою про те, як розумів Данило Апостол економіку Укра­їни, як дбав за торговельні справи.

Гетьман добився, щоб Київ був підпорядкований йому, а не російському генерал-губернаторові, як то було до нього. Останні роки правління Данила Апостола позначилися низкою дуже тяжких для України подій. У 1731 р. почали будувати укріплення між Донцем і Дніпром, так звану «Українську лінію», і на цю працю вислано з України 30тис. чоловік: 20 тис. козаків та 10 тис. посполитих; 1732 р. – на зміну їм – знову вислано 30 тис. чоловік, а 1733 р. – додатково 10 тис.

В 1712 р., після невдалого Прутського походу, запорізькі козаки, які вийшли з Січі в 1709 р., оселилися під протекцією Кримського хана в Олешках. Їхнє перебування було там дуже тяжке. Відірвані від своєї економічної бази, позбавленні можливості провадити торгівлю з Україною, козаки бідували і в 1728 р. почали добиватися у російського уряду дозволу повернутися. Дозвіл їм не дано, і запорожці «самовільно» перейшли на Чортомлик. Проте, російський уряд, щоб не викликати війни з Туреччиною, категорично відмовився прийняти запорожців під свою протекцію, і вони, проживши на Чортомлику 1728 та 1729 рр., мусили повернутися під татарську протекцію. В 1733 р. обставини змінилися: Росія, побоюючись, що запорожці візьмуть участь у боротьбі Польщі за королівський престол на боці Лещинського, погодилася прийняти запорожців. Вони в квітні 1734 р. перейшли на «старі» місця і заснували Січ над р. Підпільною, допливом Дніпра.

Правління Данила Апостола тривало лише шість з половиною років, а фактично менше, бо останній рік гетьман хворів, хоч увесь цей час проводив інтенсивну боротьбу за автономію, за поновлення прав українського народу. Не зважаючи на перешкоди збоку російського уряду, за Данила Апостола в Україні встановлений був, хоч і обмежений порядок, життя стало кращим. Це відбилося на двох явищах: зменшився рух селян за Дніпро і – навпаки – збільшилося повернення втікачів на Лівобережжя, зокрема – повернення запорожців у 1734 р. вже після смерті Данила Апостола.

Данило Апостол, умираючи, хотів був передати владу генеральній старшині, до обрання нового гетьмана, але в Петербурзі вже чекали на його смерть і негайно надіслали наказ резидентові при гетьмані, генералові Наришкіну, по смерті гетьмана, перебрати владу. Російський уряд, замість обрання гетьмана, вирішив поновити центральне управління, але це рішення наказано було три­мати в таємниці від українського народу, щоб уникнути хвилювання.

Правління гетьманського уряду (1734 – 1750 рр.). Гетьман К. Розумовський (1750 – 1764 рр.)

Після смерті гетьмана відразу було створено «Правління Гетьманського Уряду» (1734-1750 рр.). Воно складалося з шести осіб: троє росіян і троє українців. Одними із перших заходів нового Правління було завершення почину гетьманів Скоропадського та Данила Апостола: укладення «Зводу» українських законів. Для цього призначено комісію з 12-ох осіб, яка засідала в Москві. «Звід» закінчено тільки в 1743 р. під назвою «Права, по которым судится малоросийский народ» З самого початку діяльність Правління Гетьманського Уряду викликала в Україні незадоволення. Старшина хотіла обрати нового гетьмана.

Князь Шаховской вважав, що російський уряд надто «панькається» з українцями і пропонував передати всю владу одному правителеві – росіянинові, очевидно, передбачаючи цю посаду для себе. Не можна забувати, що в ті роки вся Росія стогнала під тяжким режимом цариці Анни (1730-1740 рр.) та її фаворита, жорстокого і брутального німця Бірона. Терор підсилювала «Тайна канцелярія», що нелюдськими тортурами примушувала людей каятись у злочинах, яких вони не скоювали.

До загального лиха, яке принесла з собою російська влада, приєдналася руйнація господарства, спричинена війною з Туреччиною, що почалася 1735 р. На Україну впав найбільший тягар цієї війни. Крім участі козаків у бойових діях, вона мусила постачати харчі, вози, коней, волів для обозу, погоничів.

У 1740 р. цариця Анна померла і престол перейшов до її племінниці Анни Леопольдівни, під регентством Бірона. Але незабаром її усунули і престол зайняла Єлизавета, дочка Петра І.

В кінці 40-х та на початку 50-х рр. ускладнення міжнародного становища спонукало російське керівництво і безпосередньо імператрицю Єлизавету Петрівну (1741-1762 рр.) задовольнити окремі домагання козацької старшини, зокрема щодо «обрання» (фактично – призначення) нового гетьмана. Іменним указом від 16 жовтня 1749 р., виданим Колегії іноземних справ, це доручалося здійснити графові Гендрікову. Можливо, стався простий збіг обставин, але через кілька днів після виходу цього указу на ім'я імператриці було подано «Доношение» військового писаря Запорозької Січі Петра Чернявського з проханням від «всієї» низової старшини змінити порядок «виборів» кошового отамана, а саме: призначати його мала цариця, щоб позбавити «чернь» можливості обирати «ей нужного атамана» (оригінал документа датовано 22 жовтня 1749 р.).

Під час добору кандидатури гетьмана вибір впав на К. Розумовського (1728-1803 рр.), який у дитинстві випасав батьківську худобу, а після «випадку» зі старшим братом Олексієм, котрому випала доля некоронованого чоловіка цариці, став графом (з 1744 р.). Після затвердження указом від 5 червня 1750 р. на посаді гетьмана України Кирило Григорович переселився в Глухів, де, оточивши себе «двором» і охоронцями, зажив, мов «царьок». Спочатку Єлизавета Петрівна пішла на значні поступки новообраному гетьманові. Нею особисто чи з її відома були повернуті всі рангові маєтності «на булаву», відновлено право самостійного фінансового управління в регіоні, відкликані російські сановники зі старшинської адміністрації, генерального суду, Комісії економії тощо, а також скасована Канцелярія міністерського правління. 24 липня 1751 р. Сенат видав указ про підпорядкування Коша Запорозької Січі гетьманові й надіслав його до канцелярії К.Розумовського. Цими заходами практично відмінялася більшість адміністративних «реформувань» Петра І, Петра II та Анни Іоаннівни, а Гетьманщині повертався політичний статус, який вона мала в період обрання гетьманом І. Скоропадського.

Сам гетьман, незважаючи на те, що між ним і урядом власне Росії не було укладено ні «статей–угод», ні договору, почав на свій розсуд розширювати автономне управління Української держави: відновив склад генеральної старшини і суду, функціонування суспільно-політичних установ, дещо реформував торгівлю й судочинство (наприклад, скасував російський «суд по формі»). К. Розумовський взявся також за реальне підпорядкування Запорозької Січі гетьманській владі.

У 50-х рр. гетьман розгорнув справжню «боротьбу» за підкорення собі Києва, який і на той час багато в чому ще зберігав середньовічне самоврядування.

Звичайно, допомагало гетьманові приязне ставлення до нього, як і до цілої родини Розумовських, цариці Єлизавети, яка поширювала таке своє ставлення і на всю Україну. Внаслідок наполегливих заходів гетьмана справи України знову передано з Сенату до Колегії Закордонних Справ, під його управління передано Запоріжжя і Київ. Але тяжко було з фінансовою автономією України. В 1754 р. гетьманові наказано складати звіти російському урядові про прибутки та видатки державного скарбу. Не зважаючи на енергійні протести Розумовського, який покликався на часи Богдана Хмельницького та Дорошенка, йому не вдалося досягти скасування цього контролю. Не вдалося й здобути права вільних зносин з чужоземними державами, звільнити Україну від участи у війнах Російської імперії, які не стосувалися інтересів України, а також від матеріальних тягарів, зв'язаних з цими війнами. Україна примушена була брати участь в Семилітній війні Росії з Пруссією.

За Розумовського українська старшина здобула високе становище. Під час частих виїздів гетьмана з України правління передавав він генеральній старшині. За Розумовського ввійшли у звичай загальні з'їзди старшини в Глухові для обговорювання важливих справ. Ці з'їзди мали тенденцію перетворитися на постійний український шляхетський сейм. Року 1763 Розумовський скликав до Глухова Генеральні Збори – справжній шляхетський сейм – для затвердження судової реформи.

Судова реформа Розумовського; замість козацьких судів – сільського, сотенного, полкового та генерального – вводила в 1760 р. нові суди. Україну поділено на 20 повітів, і в кожному повіті були суди: земський – для цивільних справ, підкоморський – для земельних, міських – для карних. Вищою інстанцією був Суд Генеральний. Усіх суддів вибиралося з місцевої старшини, яка дістала назву шляхетства.

За Кирила Розумовського в Україні проведено значні соціальні реформи. Козацька старшина остаточно оформилася у вищий упривілейований стан – шляхетство. Розумовський ввів реформи у війську: запроваджено муштру за зразком західноєвропейським, удосконалено артилерію, введено однакове озброєння та уніформу.

Багато дбав Розумовський за освіту: в усіх полках заведено школи для обов'язкового навчання козацьких синів; крім загальної освіти, введено спеціальну освіту: «військові акзерциції». З самого початку гетьманування Розумовський вживав заходів, щоб заснувати університет в Батурині, що його гетьман хотів знову зробити столицею. Глухову надав він блиску: тут споруджено гарні будинки, серед яких відзначався будинок Генеральної Канцелярії, прикрашений статуями; сюди приїздила італійська опера, тут були кав'ярні, французькі пансіони для дітей старшини. Палац гетьмана був збудований в стилі королівських палаців, з англійським парком. Але Глухів не задовольняв гетьмана: він хотів перенести столицю до Батурина, над рікою Сеймом. Скасування гетьманства в 1764 р. поклало всьому край.

В 1754 р., дуже підозрілий до дій К. Розумовського царський уряд завдає кілька відчутних «ударів» по розбудові Української держави. У липні Сенат законодавчо ліквідовує й без того досить прозорий кордон між Україною та Московією, припиняє функціонування державних митниць у цьому районі, запроваджує на території України загальноімперську митну систему. В радянській історіографії ці заходи царизму розглядалися як цілком позитивні: мовляв, це робилося для поліпшення економічних зв'язків між Україною та Росією, сприяння їх спільному народногосподарському розвитку. Насправді ж ідеться про скасування однієї з найважливіших ознак української автономії. Втім, митниці на кордонах, підпорядковані вже чиновникам із Росії, існували й далі.

На початку 60-х рр. загострюється питання про Запорозьку Січ та про землі, які належали низовикам. У його вирішенні беруть участь як царський уряд, так і гетьманське правління. Так, у 1760 р. К. Розумовський надсилає до Сенату, а той приймає до розгляду «рішення» гетьмана щодо перенесення Січі на нове місце. 8 грудня 1761 р. кошовий отаман Григорій Федорів своїм «рапортом» сповіщає гетьмана про отримання ним «ордера» щодо прийняття у «відомство» Війська Запорозького старосамарських земель із поселеннями, за які не один рік точилися суперечки з адміністрацією Полтавського полку. В тому ж році К. Розумовський повторно ставить перед Сенатом і Кошем питання про перенесення Січі в урочище Микитне. Не були байдужими до запорозьких володінь прусський король і, зрозуміло, кримський хан. Але вступ на престол Катерини II (1762-1796 рр.) завадив здійсненню цих намірів.