Зовнішня політика І. Мазепи

Правобережне повстання збіглося в часі з початком Північної війни (1700-1721 рр.), яка велася між Московською державою і Швецією за вихід до Балтійського і моря.

Північна війна значно загострила внутрішнє становище в Україні. Зубожіле цивільне населення змушене було утримувати московську армію та працювати на спорудженні військових укріплень. Козаків, поряд із залученням до воєнних дій за інтереси царя, використовували також на будівництві фортець поза межами України.

Особливе обурення викликало підпорядкування козацьких загонів московським офіцерам, які брутально поводилися з козаками, били палицями, ґвалтували їхніх дружин та доньок, відбирали коней, запроваджували солдатську муштру. З'явилася реальна загроза перетворення козацьких полків на регулярні частини московської армії. Більше того, під час перебування Петра І у Києві влітку 1707 р. виявилися наміри царя та його найближчого оточення змінити внутрішній устрій Гетьманщини й управління нею, щоб остаточно ліквідувати її автономію.

Отже, розвиток подій відбувався таким чином, що перемога у війні кожного з могутніх противників – Швеції чи Московії – несла Українській державі загибель. У разі успіху Карла XII українські землі стали б здобиччю його союзника польського короля С. Лещинського. Перемога Петра І призвела б до остаточної ліквідації будь-якої автономії України.

Мазепа налагодив зв'язки з польським королем С.Лещинським, маючи намір через його посередництво вступити в союз зі шведським монархом Карлом XII. Робив це таємно, але вміло. Цар ні в чому не підозрював гетьмана, хоча час від часу до Москви приходили на нього доноси. Зокрема, за донос на гетьмана заплатили власним життям генеральний суддя В. Кочубей і полтавський полковник І. Іскра. Про найпотаємніші плани знали лише найближчі однодумці: генеральний писар П. Орлик, генеральний обозний І. Ломиковський, прилуцький полковник Д. Горленко, лубенський – Д. Зеленський, миргородський – Д. Апостол.

На переговорах з Карлом XII І. Мазепою була висунута головна вимога – незалежність Української держави з довічною владою гетьмана. Її територія мала охоплювати всі землі, що належали українському народові в давні часи. Йшлося й про те, що шведський король не мав права користуватися ні титулом, ні гербом Української держави.

У 1708 р. Карл XII вирішив завдати Московській державі остаточної поразки. З цією метою він розпочав похід через білоруські землі на Смоленськ і далі – на Москву. Однак, після кількох невдач змушений був завернути в Україну для відпочинку та поповнення припасів. Такий несподіваний розвиток подій зненацька захопив І. Мазепу, котрий не хотів допустити перетворення України на театр воєнних дій, і став однією з причин майбутніх невдач. Ні козаки, ні, за невеликим винятком, старшина, ні тим більше цивільне населення навіть не здогадувалися про справжні наміри гетьмана. Тому, коли він об'єднався зі шведським королем – це стало повною несподіванкою для абсолютної більшості українського населення. Воно виявилося не готовим до такої різкої зміни й залишалося пасивним до почину І. Мазепи. До того ж, більша частина українського війська на той час не мала зв'язків із гетьманською ставкою або перебувала за межами України. Як наслідок, на з'єднання зі шведами гетьман привів лише 4-6-тисячне військо. На допомогу йому прийшли 8 тис. запорожців під проводом кошового К.Гордієнка (хоча вони неодноразово виступали проти нього в попередні роки через його недемократичну політику та потурання старшині, та все ж прагнення до визволення Батьківщини було набагато сильнішим за ці розбіжності). Правда, за це рішення запорожці дорого заплатили. У травні 1709 р. московськими військами було зруйновано Січ, а також видано постійно діючий царський наказ страчувати на місці кожного спійманого запорожця.

Наказ було виконано. Заволодівши за допомогою зрадника у листопаді 1708 р. Батурином, московіти вчинили нещадну розправу над його захисниками та жителями, знищивши не тільки козаків, а й усе цивільне населення міста разом з немовлятами – всього близько 15 тис. осіб.

По всій Україні почалося винищення прихильників гетьмана. Протягом лише двох місяців 1708 р. було закатовано більше 23 тис. чол.

27 червня 1709 р. відбулася вирішальна Полтавська битва, під час якої війська Карла ХІІ та І. Мазепи зазнали поразки. Вони змушені були відступити на південь, у Молдавію, що перебувала тоді під владою Туреччини. Близько 50 чоловік козацької старшини, 500 козаків Гетьманщини і понад 4 тис. запорожців супроводжували І. Мазепу до Бендер. Ці «мазепинці» стали українськими політичними емігрантами.

Полтавська катастрофа глибоко вразила І. Мазепу. Менш ніж через три місяці, 2 жовтня 1709 р., 70-річний гетьман, прибитий горем, помер. Його поховали у Святоюрському монастирі румунського міста Галаца.

Спроба гетьмана І. Мазепи відірвати Україну від московського царизму зазнала невдачі. Однак, незважаючи на це, цей вчинок гетьмана залишив глибокий слід в українській історії, а його ім’я стало символом боротьби за незалежність України для майбутніх поколінь.

Гетьман П. Орлик (1710 – 1742 рр.)

Після смерті І.Мазепи на загальній раді старшина та Військо Запорізьке під головуванням кошового отамана К. Гордієнка 5 квітня 1710 р. обрали гетьманом України в еміграції Пилипа Орлика (1672 – 1742 рр.).

«Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», або так звана «Конституція Пилипа Орлика», яку було проголошено 5 квітня 1710 р. у день виборів гетьмана, є унікальним документом, який дослідники небезпідставно називають однією з перших у світі демократичних Конституцій. Цей документ мав вступ і 16 статей. Головною ідеєю його була повна незалежність України від Польщі і Росії.

У вступній частині Конституції стверджувалось ідея самостійності і незалежності України, подавалася історія її відносин з Московською державою. Тут заперечувалась можливість самодержавної влади чи спадковість гетьманства.

Статті договору передбачали цілу програму розбудови української державності. В першу чергу – збереження православ’я як державної релігії та заборона інших сподівань, особливо іудейства, самостійності й незалежності церкви в Україні. Передбачалося встановлення кордонів України по річці Случ, як за Хмельницького. Україна мала бути самостійною і незалежною, що забезпечувалося протекторатом шведського короля та мирною угодою з Кримом.

В разі укладення миру з царем при посередництві шведського короля мали бути звільнені всі полонені українці й відшкодовані збитки, поновлені й гарантовані права і вольності козацтва, Запоріжжю повернуто місто Трехтемирів і збудовано там госпіталь для старих, хворих і скалічених запорожців. Січі передавалися всі рибні лови та млини по Дніпру від Переволочної до Очакова і по річці Ворсклі на вічні часи.

Україна мала підлягати владі гетьмана, але влада останнього не була б самодержавною. Визначну роль в управлінні відігравала б Рада, що складалося з генеральної старшини, полковників, по одному представнику від полку. Рада повинна збиратися тричі на рік: на Різдво, на Воскресіння Христове та Покрову. Вона мала вирішувати всі найважливіші питання, без її згоди не повинно було прийматися жодне рішення. Вона ж мала право й критики діяльності гетьмана. Термінові справи вирішувалися на малих радах гетьмана з генеральною старшиною. Суд повинен був вершити не гетьман, який не мав права сам карати, а генеральний військовий суд. Гетьман був позбавлений права розпоряджатися військовим скарбом. Йому, як полковникам, визначалася певна частка прибутків. На чолі казни стояв виборний генеральний підскарбій. Гетьман здійснював загальний нагляд за діяльністю адміністрації, не допускав зловживань і несправедливості.

Всі адміністративні посади мали бути виборні, гетьман лише затверджував обрані кандидатури. Пункти 11-16 містили конкретні постанови про вольності козацьких вдів, сиріт, дружин; про генеральну ревізію маєтностей.

Отже, у Конституції проводилися важливі ідеї про українську державність та її конституційні принципи. Визначалися кордони України. Встановлювалась колегіальна форма управління та виборність усієї адміністрації. Визначалися права, вольності та обов’язки гетьмана, старшини, війська. І хоча ці плани не знайшли реального втілення в життя, вони відіграли важливу роль, бо формували в свідомості багатьох українців ідею, яким саме шляхом за інших обставин міг би піти державотворчий процес в Україні.