Ліквідація автономних прав України

У січні 1764 р. Катерина II наказала К. Розумовському прибути до Санкт-Петербурга й під загрозою кари за «зраду» примусила його зректися гетьманства. 10 листопада того ж року вона видала указ про утворення замість старшинського управління Малоросійської колегії на чолі з графом Петром Румянцевим. А указом від 17 листопада призначила «главным малороссийским командиром» генерал-губернатора.

Таким чином, в 1764 р. Катерина здійснила план, про який писала ще кілька років перед тим: зробити так, «щоб сама назва гетьманів зникла, а не те, щоб якусь особу вибрали на цей уряд». Кирило Розумовський дістав як компенсацію рангу фельдмаршала і значні маєтки в Україні. Але жив він після скасування гетьманства в Петербурзі або за кордоном, бо Катерина побоювалась, що особа колишнього гетьмана може викликати в Україні неспокій. Проте, позбавлений булави, примушений жити далеко від Батьківщини, Розумовський залишився українським патріотом, і пишний двір його став осередком, який залюбки відвідували українці.

Третя Малоросійська Колегія (1764 – 1786 рр.) складалася з восьми членів: чотирьох українців і чотирьох росіян. Згідно з загальною інструкцією Румянцев мусив пильнувати, щоб не відчувалося різниці між росіянами та українцями, і взагалі вживати всіх заходів, щоб затерти між ними національну різницю. Румянцев одержав від цариці таємну інструкцію, в якій наказано обережно, але систематично нищити українські національні права та вольності і поступово підготовляти населення до загальноросійського ладу. Фактично вся влада була зосереджена в руках президента Колегії.

Румянцев мав добру освіту і великі маєтки. Він добре знав умови життя в Україні і мав широкі зв'язки серед старшини.

Здійснити таємну інструкцію Катерини II було тяжко. Економічний і соціальний стан України був хаотичний. Протягом останніх років, за гетьманування Розумовського, з надзвичайною швидкістю величезні обсяги державних земель, на яких мешкали вільні посполити, переходили до старшини, а це створювало з неї привілейований заможний стан; одночасно з тим вільні посполити перетворювалися на залежних від землевласників селян. Це був уже великий крок до закріпачення селянства. Мобілізація земельної власності провадилася так швидко, що кадастри, укладені 1729 р. – «Генеральні слідства про маєтності в полках» – вже не відповідали дійсному становищу, внаслідок чого доводилося укладати час від часу додаткові.

В 1765 р. Румянцев наказав перевести генеральний опис усієї Гетьманщини: кількості землі, населення, худоби, підприємств і т. д. Протягом трьох років проводили опис, викликаючи загальне хвилювання селян, які побоювались, що це погіршить їхнє становище. В 1767 р. ревізію закінчено. Наслідком її були кілька тисяч грубих томів, не використаних на практиці. Проте, цей «Румянцевський опис» має велике наукове значення, він дає докладні статистичні відомості про стан України. Лише в середині XIX ст. дослідник О. М. Лазаревський випадково натрапив на цей опис в одному з чернігівських архівів. Виявилось, що окремі його томи розкидані були по різних архівах Чернігова, Києва, Харкова, Полтави, Петербургу, Москви. Багатющий матеріал опису не був цілком досліджений до другої світової війни, під час якої частина матеріалів, треба гадати, загинула. Опис укладено дуже докладно, і він являє собою надзвичайно цінне наукове джерело, з яким не можуть рівнятися найкращі кадастри Західної Європи.

Надзвичайно важливою подією в історії не тільки України, але й цілої Російської імперії після скасування гетьманства було скликання Катериною II Комісії для укладення нових законів. Походження цієї Комісії було таке: цариця Катерина в перші роки правління утримувала тісні зв'язки з видатними письменниками та ученими Франції. Під впливом «просвітницької філософії» XVIII ст. вона проголошувала в маніфестах, що ставить метою свого правління встановити в імперії лад, який забезпечував би добробут, свободу та щастя всіх підданих. Отже, одним із перших кроків для встановлення нового ладу і було скликання Комісії 1767 р.

Населення України поставилося до справи з зацікавленням, сподіваючись довести урядові про свої бажання. Відбувалися станові збори, на яких обирали депутатів та обговорювали дані їм «накази».

Виборчі права не були однакові для всіх: шляхетство, духовенство, міщани, козаки обирали депутатів безпосередньо, а військові обивателі переводили триступеневі вибори. Румянцев ужив різних заходів, щоб вплинути на автономістів, але не мав успіху.

В 1767 р., коли в Москві почалися засідання «Комиссии для составления нового Уложения», сталася несподіванка: українські депутати вимагали поновлення того козацького ладу, який нищила Катерина, і обрання нового гетьмана. Виразником поглядів українських автономістів виступив депутат від шляхетства Лубенського полку Григорій Полетика, один із найбільш освічених людей свого часу. Крім того, серед російських депутатів знайшлися палкі противники кріпацтва.

Наслідком протиріч у Комісії виникали бурхливі дискусії. Це було несподіванкою для цариці, яка була певна, що її планами всі захоплюватимуться. Вона охолола до Комісії, і під загрозою війни з Туреччиною, Комісію «тимчасово» – нібито до закінчення війни – розпущено. Але більше її вже не скликали.

Війна з Туреччиною почалася 1769 р. На головнокомандувача російсько-української армії був призначений Румянцев. Україна знову примушена була давати козаків, погоничів, волів, коней і провіант. Війна велася з більшим успіхом, ніж війни часів Анни. Румянцев здобув Крим, Молдавію, Волощину. Російські війська перейшли за Дунай, до Болгарії, і Туреччина підписала мир.

В цілому жу ставленні Катерини II до суспільно-політичного устрою в Україні виявлялася її великодержавна, колоніальна політика, спрямована на поступову русифікацію корінного населення. Вона хотіла, щоб місцеві жителі «обрусіли і перестали б дивитися, неначе вовки в ліс». Скасовуючи ж уряд гетьманства, вона прагнула одного: щоб і цей час, і сама назва «гетьман» зникли назавжди.

У 1765 р. було ліквідовано полковий устрій Слобожанщини. Замість нього створювалась Слободсько-українська губернія (у 1780 р. – реформована у Харківське намісництво). У 1781 р. Лівобережна Україна була поділена на 3 намісництва – Новгород-Сіверське, Чернігівське та Київське. Вони в свою чергу поділялись на повіти.

Гетьманські й запорізькі війська брали широку участь у Російсько-Турецькій війні (1769-1774 рр.). За Куйчук-Кайнарджирським миром 1774 р. Росія вийшла до Чорного моря між Дніпром і південним Бугом. Це сприяло ліквідації запорізького козацтва з ненависною для царизму Січчю. В 1775 р. генерал Текелей з військом, що поверталось з турецького фронту, несподівано оточив і захопив Січ, зруйнував укріплення і всі будівлі. Частина козаків утекла на турецькі землі, де заснувала Задунайську Січ.

Знищення Запоріжжя, як осередку демократизму й антифеодального руху дозволило царизмові в 1783 р. узаконити в Україні кріпацтво. Того ж року в Україні було ліквідовано й козацький устрій: десять полків перетворено на «карабінерні» кінні полки регулярної армії. Патріотично настроєна українська старшина після скасування автономії гетьманщини хотіла навіть вдатись до іноземної інтервенції для відновлення незалежності України. В. Капніст в 1791 р. таємно їздив до Берліна, аби просити у Пруссії допомоги проти московської тиранії, однак спроба виявилася невдалою.

Протягом трьохсотлітнього існування козацтво, що виникло як новий суспільний клас, перенесло свою ідеологію на весь народ, продовжило державно-національну традицію Київської Русі й Литовсько-Руської держави. Уже наприкінці ХVІ ст. козацтво стало важливою військовою силою у боротьбі проти кримськотатарської агресії. Запорізька Січ стала центром національно-визвольного руху – центром опору полонізації і окатоличення українського народу. Створена за часів Б. Хмельницького незалежна держава, ведучі безперервні війни проти Криму, Польщі, Москви з часом упала під натиском краще організованої військової та економічної Росії. Але демократичні традиції козацтва, досвід самостійного економічного життя в Гетьманщині стали передумовою відродження українського народу.