Поняття договору на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

Особливою правовою формою використання творів на­уки, літератури, мистецтва і об'єктів промислової власності є цивільно-правові договори, що їх називають договорами на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. Особливими ці договори є тому, що їх об'єкт — нематеріальні блага, а саме: твори науки, літератури, мистецтва, винаходи тощо. При цьому вони можуть бути об'єктом договору за умови, якщо виражені в такій об'єктивній формі, яка дає змогу не тільки відтворювати, а й розмножувати їх.

Договори у сфері інтелектуальної власності мають від­повідати загальним цивільно-правовим вимогам, установ­леним до договорів. Так, договір — це правочин двох або більше осіб, спрямований на виникнення, зміну чи припи­нення правовідносин між ними, при цьому обов'язковим є волевиявлення усіх сторін, які укладають договір. Договір повинні укладати дієздатні особи в установленій законом формі, й предметом його регулювання мають бути майнові відносини.

Найпоширенішим різновидом договорів на використан­ня об'єктів інтелектуальної власності є ліцензійні договори. Усі договори такого типу мають відповідати певним прин­циповим умовам, визначеним чинним законодавством Ук­раїни.

Першим принциповим положенням чинного законодав­ства України про інтелектуальну власність є припис, за яким використання об'єкта інтелектуальної власності можливе лише на підставі договору користувача з власником зазначеного об'єкта. Будь-яке позадоговірне використання об'єкта чинне законодавство ро­зуміє як порушення прав на цей об'єкт.

Другим принциповим положенням договорів на використання об'єктів інтелектуальної власності є їх платний характер. Право розпо­ряджатися об'єктом має його власник, тому він може надати дозвіл і на безплатне використання. Це право власника об'єкта. Проте здебільшого договори на використання інтелектуальної власності є платними, взає­мовигідними, двосторонніми. Плата за використання може здійснювати­ся у різних правових формах. Розмір винагороди, порядок її обчислення, строки виплати визначаються угодою сторін. Це є принципово нове по­ложення чинного законодавства України про інтелектуальну власність.

За законодавством, що було чинним раніше, розмір винагороди, по­рядок обчислення, строки виплати та решта питань щодо винагороди ретельно регламентувалися нормативними актами. Будь-яка свобода дій у цьому питанні не допускалася. Це загальне правило стосувалося як авторського, так і патентного права. Чинне законодавство України ви­рішення цих питань віддало на розсуд сторін договору.

Закон містить суттєві обмеження щодо використання об'єктів інте­лектуальної власності, визнаних в установленому порядку секретними. Такі обмеження стосуються лише об'єктів промислової власності. За наявності відповідних умов твір науки можна було б в установленому порядку визнати секретним, але ЗУ «Про авторське право і суміжні права» не містить такої норми. Між тим вона не була б зайвою, адже є закриті літературні фонди.

Об'єкти інтелектуальної власності визнаються секретними, якщо містять інформацію, в установленому порядку віднесену до державної таємниці. Порядок визнання того чи того об'єкта секретним визначає ЗУ «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 p., нову редакцію якого було прийнято 21 вересня 1999 р.

За цим Законом державна таємниця (далі також — секретна інфор­мація) — вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборо­ни, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди на­ціональній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою.

Віднесення інформації до державної таємниці — процедура прий­няття (державним експертом з питань таємниць) рішення про віднесен­ня категорії відомостей або окремих відомостей до державної таємниці з установленням ступеня їх секретності шляхом обґрунтування та виз­начення ймовірної шкоди національній безпеці України у разі розголо­шення цих відомостей, із включенням цієї інформації до Зводу відомос­тей, що становлять державну таємницю, та з опублікуванням цього Зво­ду, змін до нього.

Особливим пунктом договорів на використання об'єктів інтелекту­альної власності, безперечно, є результати інтелектуальної діяльності. Причому предметом таких договорів мають бути лише результати, ви­знані об'єктами правової охорони. Але це не виключає можливості ук­ладення договору і на результат, що не є таким об'єктом.

Норми ч. 1 ст. 1107 ЦК України запроваджують п'ять видів дого­ворів на розпорядження правами інтелектуальної власності:

—ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ст. 1108 ЦК);

—ліцензійний договір (статті 1109—1111 ЦК);

—договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності (ст. 1112 ЦК);

—договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності (ст. 1113 ЦК);

—інший договір щодо розпорядження майновими правами інтелек­туальної власності.

Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності.Згід­но зі ст. 1108 ЦК України ліцензія на використання об'єкта права інте­лектуальної власності може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору. При цьому особа, яка має виключне право дозволяти використання твору (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке дає їй право на використання цього об'єкта у певній обмеженій сфері. Ліцензія може бути виключною (видається лише одному ліцензіату і виключає мож­ливість використання твору ліцензіаром та видачу ним ліцензії іншим особам), одиничною (видається лише одному ліцензіату, але не виклю­чає можливості використання твору ліцензіаром) та невиключною (лі­цензіар може використовувати твір та видавати ліцензії іншим особам).

Ліцензія (письмовий документ-дозвіл без укладення письмового до­говору), як правило, видається на право використання таких творів, як комп'ютерні програми чи електронні бази даних, а з метою надання прав на використання літературних письмових творів укладається ліцензійний договір. Останній може передбачати право ліцензіата видавати (укладати) субліцензійний договір, за яким субліцензіат надає іншій особі (субліцен-зіату) субліцензію на використання об'єкта права інтелектуальної влас­ності. У цьому разі відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо інше не встановлено ліцензійним договором.