Поняття агентського договору

В умовах розвитку підприємництва зростає роль посередника-професіонала, для якого заміщення собою іншого суб'єкта підприємництва стає особливим видом підприєм­ницької діяльності. На сьогодні посередницькі договори, які містяться в чинному Цивільному кодексі, а це —догово­ри доручення, комісії та довірчого управління, стають «тісними» і не охоплюють своїм регулюванням усієї різно­манітності зв'язків, які виникають у процесі діяльності під­приємців. Це можна відчути в міру того, як дедалі більшим попитом користується потреба в обслуговуванні, яке при­пускає стійкі довготривалі зв'язки між контрагентами. У зв'язку з цим сторони прагнуть створити таку модель посе­редницьких відносин, яка давала б можливість максималь­но зняти обмеження та вимоги, що пред'являються до зобов'язань за договорами комісії й доручення. Важливого значення набуває той фактор, що бізнес швидкими темпа­ми поширюється на різні регіони, втрачаючи свою «націо­нальність». Активізація відносин у зовнішньоекономічній сфері стала другим фактором поширення агентських відно­син у правозастосовчій практиці України. Одночасно усклад­нюються різноманітні за своїм характером послуги, які на­даються одним контрагентом іншому в сфері торгового обороту, при цьому не розмежовуючи, чи це дії фактично­го, чи юридичного характеру. Таким чином, поступово створюються умови для виокремлення ще одного виду по­середницького договору — агентського. Під агентським до­говором (agency) розуміють договір на здійснення однією особою — агентом — юридичних дій в інтересах іншої осо­би — принципала.

Вважається, що агентський договір є прикладом запо­зичення окремих інститутів англо-американської правової системи. Безперечно, агентський договір, у першу чергу, відомий праву США, Англії, а також державам, які сприйняли цивільно-правові інсти­тути цих країн. Він своїм регулюванням охоплює інститути, які в краї­нах континентальної Європи та Японії регулюються договором дору­чення та комісії. У США й Англії агентський договір базується на пра­вилах, що створені судовою практикою. Відмічаючи наявні відмінності у визначенні правової природи агентських правочинів у праві різних країн, А. Томазі справедливо писав: «У більшості випадків це залежить від того, що у внутрішньому праві держав правова природа представ­ництва пов'язана із загальною юридичною системою і тому є її части­ною. Кожна правова система має свою власну концепцію договорів, які укладають посередники. Існуючі в різних країнах інститути виконують одну і ту ж економічну функцію, але мають неоднакову юридичну при­роду»¹.

Усе вищезазначене, з одного боку, окреслює особливості цього інс­титуту в країнах загального права, а з іншого — осіб, які діють за дого­ворами доручення та комісії у праві континентальних країн, можна на­звати «агентами», а договори, на підставі яких вони діють, — «агентськи­ми угодами». Адже відносини, що регулюються в англо-американському праві агентським договором, у континентальному праві охоплюються договорами доручення і комісії. Таким чином, якщо укладається агент­ський договір, то до правовідносин, що виникають із нього, застосову­ються норми, що регулюють договори доручення та комісії.

Тому виходячи з наведеного можна зробити висновок, що для англо-американського права характерним є розуміння агентського договору як родового, при якому доручення і комісія виступають спеціальними вида­ми, що підпорядковуються інституту агентування.

Новий Цивільний кодекс Російської Федерації, прийнятий Держав­ною думою 22 грудня 1995 p., містить гл. 52, яка називається «Агенту­вання». Стаття 1005 названого Кодексу дає поняття агентського догово­ру, згідно з яким одна сторона (агент) зобов'язується за винагороду здійснити за дорученням іншої сторони (принципала) юридичні чи інші дії від свого імені, але за рахунок принципала, або від імені і за рахунок принципала. Це при тому, що у цьому кодифікованому акті врегульо­вані як самостійні і договір доручення, і договір комісії. Жоден із них не виступає загальним для інших, оскільки всі вони юридично рівні. Ясність із цього приводу вносить думка авторів монографії «Договірне право», які зазначили, що не йдеться про повне запозичення цього інс­титуту з англо-американського правопорядку, хоч вплив останнього не можна заперечувати².

На сьогодні новий ЦК України не легалізував агентського договору як конструкції, яка має право на самостійне існування. Тому слід звер­нутися до Господарського кодексу України, який присвятив агентським відносинам гл. 31. Усе комерційне посередництво у сфері господарю­вання в ГК ототожнюється з агентськими відносинами. Під агентським договором розуміють зобов'язання, за яким одна сторона (комерційний агент) зобов'язується надати послуги другій стороні (суб'єкту, якого представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню (надання фактичних послуг) від імені цього суб'єкта і за його рахунок. У загаль­ному вигляді можна було б погодитися з таким визначенням, якби не положення про те, що агент повинен виступати тільки від імені пред-ставлюваного і що всі посередницькі відносини у сфері господарювання є агентськими (п. З ст. 295 ГК України). А як тоді бути з правом посе­редника виступати і від власного імені? Чи тоді такі відносини будуть регулюватися положеннями ЦК України щодо договору комісії? Чи це не зробить їх некомерційними? Перелік запитань можна продовжити, однак причина такого становища у безсистемному регулюванні. Свід­ченням цього є факт закріплення у параграфі 3 гл. 35 права посередни­ків при здійсненні операцій з цінними паперами виконувати доручення «від імені та за рахунок емітента» і «від свого імені та за рахунок іншої особи». Не можна продовжувати ігнорувати регулювання інституту, який вже певною мірою склався на практиці і з приводу якого існують розрізнені положення в різного роду нормативних актах. На можливість надання агентських послуг указує ст. 4 Закону України «Про зовніш­ньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р., п. 2.1.4 ст. 2, пункти 13.1 і 13.9 ст. 13 Закону України «Про оподаткування прибугку підприємств» від 28 грудня 1994 р. з наступними змінами; ст. 2 Закону «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгів­лі, громадського харчування і послуг» від 16 липня 1995 р.; п. 4.3 ст. 4 Закону України «Про податок на додану вартість» від 4 квітня 1997 р. Окремо регламентується морське агентування: статті 116—119 Кодексу торговельного мореплавства; Умови й правила здійснення агентування та фрахтування морського торговельного флоту і контроль за їх дотри­манням, затверджені наказом Міністерства транспорту України від 17 травня 1994 р. № 247^і. Цей перелік нормативних актів, де не стільки регулюються, скільки перераховуються агентські договори як окремий договірний вид, можна було б продовжувати. Але відсутність чітко виз­наченого місця агентського договору в системі цивільно-правових зобов'язань призводить або до ототожнення агентського договору з до­говором доручення, або до комерційного представництва, що, з ураху­ванням необхідності надання таким відносинам форми договору, одне і те саме. На практиці агентський договір часто ототожнюють із догово­ром доручення та застосовують щодо нього положення, аналогічні до тих, що регулюють договір доручення. Так, постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок провадження діяльності страховими посередни­ками» від 18 грудня 1996 р. визначає агентську угоду (договір про надан­ня страхових агентських послуг) як письмову угоду (правочин) між страховиком і страховим агентом, у якій визначаються права й обов'язки сторін щодо порядку укладення, обслуговування та виконання дого­ворів страхування, порядок внесення страхових платежів, умови здійс­нення взаєморозрахунків між ними, відповідальність сторін за невико­нання або неналежне виконання умов зазначеної угоди, а також інші умови за згодою сторін. Тут же визначається агентська діяльність як діяльність суб'єктів підприємницької діяльності, уповноважених діяти від імені та на підставі доручення одного або більше страховиків щодо рекламування, консультування, пропонування страхувальникам страхо­вих послуг і проведення робіт, пов'язаних з укладенням і виконанням договорів страхування (підготовка й укладення договорів страхування, виконання робіт з обслуговування договорів, у тому числі оформлення всіх необхідних документів для своєчасної виплати страхових сум або страхового відшкодування, а також здійснення цих виплат)¹.

Наведена конструкція, з урахуванням предмета договору (дії юри­дичного і фактичного характеру), відповідає одному з варіантів побудо­ви агентського договору. Однак нова редакція Закону України «Про страхування»² визначає дещо інший предмет діяльності агента. Від­повідно до ст. 15 цього Закону страхові агенти — це громадяни або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика і вико­нують частину його страхової діяльності, а саме: укладають договори страхування, одержують страхові платежі, виконують роботи, пов'язані зі здійсненням страхових виплат і страхових відшкодувань. Страхові агенти є представниками страховика і діють у його інтересах за винаго­роду на підставі договору доручення із страховиком (потрібно зазначи­ти, що стара редакція цієї статті залишала сторонам право вибору до­говірної моделі, і відносини між страховиком і агентом могли набувати форми агентського договору). Слід звернути увагу, що перераховані дії, які має вчиняти агент, виходять за межі договору доручення, оскільки це дії не тільки юридичного характеру, а й фактичного. Аналогічно вис­ловився з приводу використання договірної моделі доручення і Націо­нальний банк для оформлення агентських відносин, зазначивши в листі №13-135/1537 від 8 серпня 1998 p., що агентська угода за своєю суттю є договором доручення. Звичайно, така позиція виправдана з огляду на те, що відсутнє законодавче регулювання цього договору. Але вона зву­жує межі застосування агентських відносин або змушує дещо неадек­ватно регулювати їх.

Співвідносячи модель агентського договору і договорів комісії й агентування, Г. Є. Авілов звернув увагу на те, що спосіб участі агента у відносинах із третіми особами, який є конструктивним для договорів доручення і комісії і який покладено в основу їх розмежування, для агентського договору, навпаки, значення не має. Суть агентських відно­син полягає у тому, що діяльність у будь-якому випадку породжує для принципала правові наслідки. А щодо характеру взаємовідносин агента з третіми особами, то сторони вправі обрати будь-який з варіантів або їх поєднання¹. І хоч легальна конструкція договору поєднує елементи договорів доручення і комісії, однак він не може бути віднесений до категорії змішаних, оскільки принциповою ознакою його самостійності є те, що вибір форми посередництва залишається за учасниками. Так, якщо договір укладений агентом від свого імені, то стороною договору буде власне він, а якщо договір укладений від імені принципала, то він і стає зобов'язаним за цим договором.

Відмінності договорів доручення, комісії, агентського правочину обумовлені сферою застосування, предметом, змістом прав та обов'язків сторін. Головним чинником, що підкреслює посередницькі функції агента, є здійснення ним дій за рахунок принципала. Однак агентський договір може здійснюватися у більш широкій сфері відносин, ніж ко­місія і доручення. Це є наслідком охоплення його предметом дій будь-якого характеру, за умови їх правомірності й базуванні на наданих пов­новаженнях. Сказане свідчить про те, що інститут агентського договору, з огляду на його роль у правовій системі України, має базуватися на таких принципах:

1) він спрямований на надання однією особою сприяння в реалізації суб'єктивних прав та обов'язків і реалізацію цих прав у відносинах із третіми особами;

2)межі правових можливостей агента визначаються повноваження­ми — можливістю реалізувати своє суб'єктивне право щодо здійснення правомірних дій в інтересах іншої особи незалежно від імені, від якого вона виступає, але з юридичними наслідками для неї;

3)вчиняючи дії в інтересах іншої особи (принципала), агент завжди виражає власну волю;

4)агентом може бути тільки правосуб'єктна особа. Основа його повноважень — це юридичний факт укладення договору, на підставі якого він може заміщати іншу особу в усіх випадках, крім тих, коли законом вимагається особиста участь;

5) агентські відносини — це відносини з надання будь-яких посе­редницьких послуг, окрім тих, що охоплюються договором доручення, комісії, довірчого управління майном. Тому з предмета договору мають бути виключені відносини, які вже врегульовані нормами інших до­говірних інститутів;

6) ознакою агентського договору є те, що відносини між сторонами порівняно з правовідносинами за договорами комісії та доручення но­сять триваючий характер. Це є підставою стверджувати, що одна сторо­на за договором — агент — завжди є суб'єктом підприємницької діяль­ності.

Проведений аналіз дозволяє констатувати, що агентський договір є самостійною договірною моделлю, котра має низку особливих рис, які відрізняють його від суміжних, таких як договір комісії і доручення. Одночасно за своєю юридичною природою агентський договір є видом договорів про надання посередницьких послуг, де агент діє завжди в інтересах принципала, на підставі наданих ним повноважень і за його рахунок. Предметом агентського договору охоплюються будь-які право­мірні дії посередника.

Вищесказане є свідченням того, що немає досить вагомих аргумен­тів проти включення в цивільне законодавство України норм, присвя­чених регулюванню агентських договорів. Це, у свою чергу, дало б змо­гу легалізувати відносини, які склалися в комерційному обороті, але внаслідок недосконалості законодавства примусово звужуються до меж існуючих правових конструкцій, таких як доручення і комісія; або при­мушують за аналогією застосовувати норми права; або ж узагалі розми­вають правову природу цього інституту, «розтягуючи» його по різних відомчих актах.