Принцип автономності та тлумачення третейської угоди

Специфічним для теорії третейського застереження є питання, що у спеціальній літературі отримало назву проблеми авто­номності третейської угоди. Проблема автономності — це проблема співвідношення основного договору і третейської угоди яка його стосується, перш за все, третейського застереження, яке міститься у контракті Розв'язання цієї проблеми, потребує відповіді на наступні запитання: чи впливає недійсність, з одного боку, договору на тре­тейську угоду та, з іншого боку, третейської угоди на договір.

Поряд з цим проблема автономності третейської угоди вини­кає й у випадку закінчення терміну основного договору, розірвання йото однією чи обома сторонами, а також за неможливості його виконання.

Проблема автономності третейської угоди має загальний харак­тер незалежно від того, чи йдеться про арбітражне застереження як частину основного договору чи про третейський запис як окрему від договору угоду.

Розробка цієї доктрини відбувалася в межах теорії міжнародного комерційного арбітражу, але зараз є актуальною і для внутрішніх третейських судів.

У доктрині є переважним погляд про те, що договір і третейська угода, яка стосується його є самостійними договорами. Ми приєд­нуємось до такої наукової концепції, оскільки існує низка аргумен­тів на підтвердження такої позиції, які ми знаходимо як у націо­нальному законодавстві, так і в міжнародних конвенціях.

В більшості країн доктрина автономності третейської угоди спо­чатку з'явилась у судовій практиці і лише в подальшому була за­кріплена на рівні норми закону. Наприклад, у Франції автономність третейської угоди щодо відносин, які виникають в міжнародному комерційному арбітражі вперше була визнана Касаційним судом в 1963 р. В Нідерландах була закріплена в Акті про арбітраж в 1986р. (ст. 1053 ЦПК). В деяких європейських країнах принцип автоном­ності третейської угоди було підтримано доктриною, але він не виз­навався в судовій практиці до прийняття відповідних законодавчих норм (Австрія). Практично в усіх країнах Латинської Америки після прийняття Міжамериканської конвенції про міжнародний комер­ційний арбітраж 1975 р. принцип автономності отримав своє зако­нодавче закріплення.

В законодавстві України також закріплено принцип автоном­ності арбітражної (третейської) угоди в ст. 16 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» та в ст. 12 Закону України «Про третейські суди».

Для визнання автономності третейської угоди застосовується юридична фікція: фактично укладаючи один договір, сторони юри­дично укладають два — головний договір матеріально-правового ха­рактеру і третейська угода. Така фікція дозволяє вирішити проблему дійсності арбітражного застереження.

Практична значимість принципу автономності третейської уго­ди полягає у наступному. По-перше, дійсність основного договору не впливає на дійсність третейської угоди. Арбітражне (третейське) застереження зберігає свою силу в випадках, коли основний договір не набув чинності, був розірваний сторонами, визнаний недійсним, втратив силу в результаті спливу строку своєї дії, ненастання від-кладальної умови, і таке інше. Більш того, в літературі існує думка про те, що за загальним правилом новація основного зобов'язання не позбавляє арбітражне застереження сили, окрім випадків, коли третейський суд, зазначений в угоді не може розглядати спір, який виник із нового зобов'язання в силу обмеженості власної компетен­ції.¹ По-друге, арбітражна угода може регулюватися нормами іншого права, ніж головний договір.

В цілому, слід зазначити, що свідченням утвердження автономної третейської угоди як позитивної норми права в українській правовій дійсності став Закон України «Про третейські суди». Таким чином, можна зробити однозначний висновок про те, що законодавство про третейський суд підпорядковує третейські угоди особливому режиму регулювання. При цьому третейський суд повинен визнавати свою компетенцію на вирішення тих спорів, які сторони зобов'язались передати на його вирішення, в тому числі спорів щодо недійсності основного договору, частиною якого є арбітражне застереження. Визнання третейським судом основного договору недійсним являє собою рішення по суті майнового спору сторін, а не з приводу ком­петенції. Недійсність основного договору (або окремих його поло­жень), в якому мітиться третейське застереження, не тягне за собою (автоматично) недійсність такого третейського застереження.