Реформи економічної та соціальної сфер

У 50-х роках ХХ ст. УРСР посідала перше місце серед капіталістичних країн світу за рівнем виплавки чавуну, сталі, видобутку вугілля. Однак якісні показники рентабельності виробництва залишали бажати кращого. Західний світ просунувся далеко вперед щодо ефективності витрат матеріальних і трудових ресурсів. До цього додавалось диспропорційне, безсистемне моделювання економіки України, зниження темпів зростання продуктивності праці тощо.

Враховуючи це, керівництво країни бере курс на реформування економіки. У лютому 1957 р. було ліквідовано більшість галузевих міністерств і організовано замість них територіальні ради народного господарства – раднаргоспи. В Україні їх налічувалось 11. До 1957 р. під контроль раднаргоспів було передано понад 10 тис. підприємств, що становило 97 % заводів республіки (1953 р. – лише 34 %). У результаті таких змін протягом 1953-1956 pp. бюджет республіки зріс з 18 млрд. крб. до 43,7 млрд. крб. Згодом було розширено фінансово-бюджетні права України, а також права щодо поточного і перспективного планування, матеріально-технічного забезпечення, використання капіталовкладень тощо.

Реформатори були переконані, що заміна централізованого керівництва місцевим забезпечить зростання ефективності роботи підприємств, впровадження досягнень науково-технічного прогресу. Проте побудова управління промисловістю по вертикалі або горизонталі аж ніяк не торкалася суті господарського механізму.

Продовжували створюватись нові потужні промислові комплекси, особливо на Півдні України (завод важких пресів і завод бурякозбиральних комбайнів у Дніпропетровську, завод вантажних автомобілів у Кременчуці, найбільший у світі ракетобудівний комплекс у Дніпропетровську – Південмаш). Зростала експлуатація мінеральних ресурсів країни. Окрім вугільних басейнів Донбасу, освоювались нові поклади цього мінералу у Львівській, Волинській та Дніпропетровській областях. Вводились до експлуатації газові родовища Полтавської (Радченківське) та Харківської (Шебелинське) областей. В Україні випускали найбільші у світі суховантажі та рибальські траулери (Миколаїв), реактивні пасажирські літаки АН-24 (завод ім. Антонова у Києві). Республіка поринала у гігантоманію.

Не менше експериментів відчуло на собі сільське господарство. Загальний план дій у цій сфері було затверджено восени 1953 р. на пленумі ЦК КПРС. Він передбачав посилення матеріальної зацікавленості колгоспників у виробництві, збільшення закупівельних цін на зерно в 7 разів, картоплю – 8, продукти тваринництва – 5,5 рази; створення умов для розвитку особистого господарства селян; списання усіх заборгованостей; підвищення освітнього рівня керівників сільськогосподарського виробництва. Якщо в 1953 р. серед керівників колгоспів України вищу освіту мали лише 3 %, середню спеціальну – 19 %, то 1960 р. 65,5 % керівників колгоспів мали вищу та середню спеціальну освіту. Протягом п’яти років в Україні спостерігалося зростання сільськогосподарського виробництва. Однак воно тривало доти, поки держава вкладала в цю галузь кошти. Це був період найбільшого піднесення. Валова продукція сільського господарства за 1954-1958 pp. порівняно з попередньою п’ятирічкою зросла на 35,3 %. Валовий збір зерна в Україні зріс майже на 20 %, цукрових буряків – удвічі, виробництва м’яса – більш як у два рази, молока – втричі.

Такий успіх був помпезно відзначений у всьому Союзі. Лише в Україні 15 областей було нагороджено орденом Леніна, багатьом колгоспникам присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Але поза офіційними виступами відбувалися зворотні процеси. У 1955 р. розпочався наступ на селянські присадибні господарства. У 1956 р. встановлювався грошовий податок з громадян, які тримали худобу в містах, а влітку 1959 р. прийнято Указ Президії Верховної Ради УРСР про заборону утримання худоби в містах та робітничих селищах. Внаслідок цього, за 1954-1964 pp. поголів’я великої рогатої худоби в підсобних господарствах колгоспників скоротилося на 14 %, свиней – на 20 %, овець і кіз – на 53 %.

Намагаючись довести вірність обраному курсу та інтенсифікувати розвиток сільського господарства, влада вдається до реалізації деяких масштабних проектів. Першим з них стало освоєння цілинних земель Казахстану. Його суть полягала в розоренні для подальшої культивації майже 13 млн. га (пізніше цю цифру збільшили до 28-30 млн. га незайманих земель Казахстану і Сибіру). Вагома роль у цьому покладалась на Україну. Вона мала забезпечити частину матеріальних та людських ресурсів. Лише протягом 1954-1956 pp. за комсомольськими путівками з республіки на постійну роботу в цілинні райони виїхало 80 тис. осіб. Доцільність проведення таких дій ставилася під сумнів багатьма членами партії. Вони вбачали більшу ефективність вкладення коштів у збільшення рентабельності чорноземних районів України та Росії. У підсумку компанія зазнала провалу. Перші врожайні роки швидко змінилися на неврожайні, а плодючий шар ґрунту був вивітрений, надовго позбавивши ці території сільськогосподарського потенціалу.

Не кращою була ситуація і в реалізації «кукурудзяної програми». У червні 1954 р. з трибуни чергового пленуму ЦК КПРС Хрущов звернувся до працівників сільського господарства СРСР із закликом розширити посіви кукурудзи. Як наслідок, у 1955 р. посіви кукурудзи зайняли в Україні 5 млн. га. Після візиту М. Хрущова до США у 1959 р. кукурудзяна епопея набрала ще більших обертів. Неврахування кліматичних особливостей, технологій її вирощування дорого обійшлися СРСР. У 1961 р. колгоспи та радгоспи республіки «за порадою товариша Хрущова» виділили 3 млн. га кращих земель під посіви кукурудзи. Однак одержаний результат був абсолютно непропорційний затраченим зусиллям і ресурсам. Країна опинилась перед загрозою продовольчої кризи. Щоб не допустити цього, у 1963 р. СРСР вперше закуповує зерно за кордоном.

Остаточно дестабілізувала розвиток сільського господарства СРСР надпрограма у тваринництві. Її зміст полягав у тому, щоб «у найближчі роки наздогнати США у виробництві м’яса, масла і молока на душу населення». Програма була висунута навесні 1957 p., а вже у 1958 р. частина керівників радгоспів та колгоспів у прагненні вислужитись перед центром почала масово забивати худобу та звітувати про перевиконання плану. У результаті такої безгосподарності було підірвано базу тваринництва і втрачено темпи приросту. Як наслідок, виробництво продукції тваринництва в республіці 1964 р. скоротилося до 92 % від рівня 1958 р.

Рятуючи ситуацію, влада вдається до структурних змін та розгортає кампанію щодо укрупнення колгоспів, надання їм більшої господарської самостійності, реорганізації МТС у РТС (ремонтно-технічні станції). Згідно з цими нововведеннями, колгоспи мали викупити техніку, яка перебувала на балансі МТС, і замкнути на собі увесь виробничий цикл. Однак не маючи достатніх коштів для цього, вони втягнулись у боргову яму. Лише у 1964 р. Держбанк списав заборгованість колгоспів, але на цей час більшість техніки була викуплена. Внаслідок лихоманки реформ, з 1958 p. у сільськогосподарському виробництві почався спад. Якщо в період від 1950 до 1958 р. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65 %, то з 1958 до 1964 р. – лише на 3 %. Наприкінці 1963 р. М. Хрущов, усвідомивши безперспективність своїх спроб забезпечити стійке зростання сільського господарства, зробив крутий поворот в аграрній політиці партії. Рішенням двох пленумів ЦК КПРС (грудень 1963 р. та лютий 1964 р.) він заклав основи курсу на інтенсифікацію сільськогосподарського виробництва. Але ліміт часу, що відвела Хрущову історія, через кілька місяців був вичерпаний. У жовтні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС його звільнили від обов’язків першого секретаря ЦК і Голови Ради Міністрів СРСР. Його дії були кваліфіковані як волюнтаристські, що заперечували принцип колективного керівництва.

Значно більший успіх М. Хрущов досяг у реформуванні соціальної сфери. Протягом його правління зросли прибутки населення. Лише за період 1951-1958 pp. вони збільшилися на 230 %. У 1956 р. на 30 % зросли зарплати, 1957 р. було ліквідовано практику державних позик, що забирали майже 10 % заробітків трудящих. У 1960 р. скорочено робочий день і запроваджено п’ятиденний робочий тиждень, встановлено 6-годинний робочий день для підлітків, знижено пенсійний вік. Одночасно вводилися соціальні виплати: лікарняні, декретні, пенсії. Серйозні зміни відбулися на селі. Поліпшенню становища селян сприяло запровадження оплати праці (1956 р.), пенсій (1964 р.) та введення паспортів. Значних розмірів набуло житлове будівництво. Якщо протягом 1918-1940 pp. у республіці було введено в дію 78,5 тис. м загальної (корисної) площі, то за 1956-1965 pp. – понад 182 тис. м. Це означало, що одержали чи збудували собі житло майже 18 млн. осіб. У побут багатьох сімей увійшла побутова техніка – телевізори, магнітофони, пральні машини.