Лібералізація суспільно-політичного життя УРСР

Епоха тоталітаризму не могла тривати вічно. Суспільство, яке втомилося від страху, вимагало змін, тому після смерті Сталіна в країні розпочалися процеси, спрямовані на перезавантаження більшості сфер суспільних відносин. В історію ця епоха увійшла під назвою «відлига». Ініціаторами таких змін виступили наступники Сталіна, які посіли крісла керівників головних відомств СРСР: Г. Маленков (Голова Ради Міністрів СРСР), Л. Берія (очолив МВС та МДБ) та М. Хрущов (секретар ЦК КПРС – у 1952 р. ВКП(б) перейменовано на КПРС). Однак у своїх діях вони лише замінювали авторитаризм вождя на авторитарну бюрократію апарату. Першу спробу такого переходу було зроблено у 1953-1955 pp. За ініціативи Маленкова виноситься питання про необхідність «припинення політики культу особи». Причиною цього стала спроба державного перевороту Л. Берією. Роль М. Хрущова у придушенні заколоту була головною. Він очолив боротьбу із тоталітаризмом і у вересні 1953 р. став першим секретарем ЦК КПРС. Не зупиняючись на досягнутому, у 1955 р. М. Хрущов домагається відставки Г. Маленкова і на середину 50-х рр. стає одноосібним керівником СРСР.

Продовжуючи зміни, протягом 1953-1956 рр. Хрущов проводить ротації складу керівництва республік. У червні 1953 р. замість Л. Мельникова пленум ЦК КПУ обрав першим секретарем ЦК О. Кириченка (червень 1953 р. – грудень 1957 р.). Після призначення його секретарем ЦК КПРС цю посаду обійняв М. Підгорний, а з 1963 р. – П. Шелест. Одночасно зросла питома вага українців у самій КПУ та її керівних органах.

Значних успіхів було досягнуто в реабілітації репресованих. Цьому сприяла спеціальна Постанова Президії ВР СРСР (вересень 1953 р.). Згідно з нею, Верховний Суд СРСР отримав право за протестами Генерального прокурора переглядати рішення колишніх колегій ОДПУ, трійок НКВС та «особливих нарад» при НКВС-МВС-МДБ СРСР. Створювалися центральні та місцеві реабілітаційні комісії. В Україні діяло 26 комісій, які впродовж 1954 р. – початку 1956 р. звільнили 15 тис. ув’язнених. Серед них були такі письменники, як В. Еллан-Блакитний, В. Чумак, І. Микитенко. 13 березня 1954 р. Комітет державної безпеки (КДБ) було виокремлено в спеціальний орган та позбавлено судових функцій. 1 вересня 1954 р. ліквідовувалась Особлива нарада при МВС СРСР, що мала функції військового трибуналу. У 1955 р. прийнято положення про прокурорський нагляд.

Такі зміни позитивно позначилися на подальшому розвитку суспільного життя України. Характерними рисами періоду стали припинення кампанії проти націоналізму, певне уповільнення процесу русифікації, зростання ролі українського чинника в різних сферах життя. Апогеєм піднесення став 1954 р. До 300-річчя Переяславської ради (1954 р.) Президія Верховної Ради СРСР, мотивуючи своє рішення спільністю економік, територіальною близькістю та тісними господарськими і культурними зв’язками між Кримом і Україною, прийняла Указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». Це було єдине правильне рішення, враховуючи складність ситуації на півострові.

Піком лібералізації став XX з’їзд КПРС. На його закритому засіданні було заслухано доповідь М. Хрущова «Про культ особи Сталіна». Критиці піддавалась жорстокість та необґрунтованість політики Сталіна (особливо голодомор та репресії). Однак, говорячи про вади радянського суспільно-політичного життя, М. Хрущов не зачепив суті командно-адміністративної системи, не викрив її соціальної природи, зводячи усі недоліки до культу особи. На XX з’їзді було, зокрема, реабілітовано С. Косіора, П. Постишева, Ю. Коцюбинського, Й. Якіра, В. Затонського та ін.

Продовжуючи реформаторський курс, Хрущов розширює компетенції республік і у 1957 р. надає їм право самостійно вирішувати питання обласного, крайового адміністративно-територіального поділу, приймати громадянський, карний та процесуальний кодекси. Такі зміни супроводжувалися перебудовою державного апарату, удосконаленням його структури. У міністерствах, відомствах та органах управління на місцях відбулося скорочення адміністративно-управлінського апарату. Одночасно було збільшено права місцевих депутатів, надано повноваження самостійно вирішувати деякі фінансові питання.

Такі дії сприймалися неоднозначно. Вбачаючи у них загрозу дієвості партії, консервативна частина партійних функціонерів робить спробу відсторонити Хрущова від влади. У червні 1957 р. під керівництвом В. Молотова, Л. Кагановича, Д. Шепилова робиться невдала спроба державного перевороту та зняття Хрущова з посади.

Червневі події засвідчили неможливість подальшої демократизації суспільного життя. До цього додалися й масові виступи громадян. У 1958 р. в Івано-Франківську КДБ викрив групу української молоді (робітників і студентів), яка створила організацію під назвою «Об’єднана партія визволення України»; у жовтні 1959 р. було придушене повстання робітників «Казахської Магнітки»; у червні 1962 р. розстріляна семитисячна демонстрація в Новочеркаську; 1963 р. відбулися робітничі страйки та заворушення в Кривому Розі і Одесі. З’явилися перші паростки інакомислення серед інтелігенції.

У такій ситуації влада вдається до посилення тиску. У 1961 р. приймається новий Кримінальний кодекс УРСР, у якому ст. 62 передбачалося покарання за «Антирадянську агітацію і пропаганду». Невдовзі у 1961 р. було репресовано групу львівських юристів (Л. Лук’яненко, І. Кандиба, С. Вірун та ін.), які збиралися агітувати за конституційний вихід України зі складу СРСР. У цьому ж році відбулося слідство над організацією «Український національний комітет», яка складалася з робітників львівських підприємств, що займались поширенням нелегальної літератури. Отже, лібералізація суспільно-політичного життя мала велике значення, однак вона підривала політичну стабільність Радянського Союзу, вимагаючи подальших змін.