Радянізація західних областей України. Боротьба ОУН та УПА

Завершення Другої світової війни знаменувало початок нової хвилі радянізації західноукраїнських областей. Враховуючи аграрний характер економіки регіону, першочергова увага влади приділялася колективізації. На початку 1946 р. у Західній Україні налічувалося 158 колгоспів, 1948 р. – 1 762, 1949 р. – 6 098, 1950 р. – 7 190 (колгоспи об’єднували до 98 % селянських господарств). Звичними методами здійснення таких кардинальних змін стали тиск, терор, репресії, депортація.

Повернення командно-адміністративних методів управління викликало обурення серед населення. Головним противником таких змін стала ОУН-УПА. Вбачаючи у них головну загрозу реалізації ідей комунізму, влада розпочала боротьбу з місцевими проявами «буржуазного націоналізму». Для цього сюди надсилались численні військові формування (були переслані 5 бронепоїздів), підрозділи МВС, організовувалися загони самооборони. Запеклі бої між радянськими військами і бандерівцями точилися у всіх областях Західної України. Однак рішучість та організованість повстанців не давала можливості радянській владі швидко вирішити цю проблему. Активність УПА залишалась ще досить високою: так, за перше півріччя 1945 р. було здійснено 2 207 збройних акцій. У відповідь сталінський режим провів 9 238 каральних операцій, під час яких було вбито 34 тис. повстанців і 46 тис. захоплено в полон. Розуміючи, що УПА користується підтримкою місцевого населення, влада почала висилали до Сибіру сім’ї і навіть цілі села, кожного, хто був пов’язаний з опором. Усього протягом 1944-1953 pp. було депортовано понад 600 тис. осіб. Все це сприяло ліквідації оунівського підпілля й ослабленню УПА. Іншим серйозним ударом по УПА стало поширення колективізації, оскільки колгоспники перебували під суворим контролем, вони вже не могли постачати підпільникам провізію. На кінець 40-х рр. умови діяльності ОУН-УПА стали неймовірно складними. Враховуючи це, керівництво організації прийняло рішення про перехід до пропагандистської роботи та саботажу. Однак це були останні спроби. У 1950 р. оточений спецпідрозділами МВС-МДБ загинув головнокомандувач УПА Р. Шухевич. Його замінив полковник Василь Кук (Коваль). За відсутності підтримки західноєвропейських країн, посилення дії радянської репресивної системи та значних людських втрат у червні 1950 р. конференція ОУН прийняла рішення про децентралізацію УПА. Після цього уся боротьба підпілля була зведена до протистояння окремих загонів.

Витіснення підрозділів ОУН-УПА стало можливим не стільки завдяки концентрації значної кількості військових загонів, скільки систематичним репресіям та депортації населення. Проводячи їх, влада вирішувала два головні завдання: послаблення опору населення щодо колективізації та боротьба із «ворогами народу». Як результат, 7 січня 1944 р. вийшло розпорядження НКВС СРСР за підписом Л. Берії, згідно з яким «усіх виявлених пособників на території України заарештувати з конфіскацією майна і направити до Чорногорського спецтабору» (Красноярський край). Пізніше у березні 1944 р. з’явилося нове розпорядження НКВС СРСР, у якому зазначалося: «Сім’ї, у складі яких є оунівці, що перебували на нелегальному становищі, а також сім’ї засуджених оунівців взяти на облік і виселити до тилових областей Союзу». Для кращого контролю західноукраїнських територій у перші роки протистояння із ОУН-УПА М. Хрущовим було запропоновано навіть такий метод, як заручництво. Згідно з ним, на заможне селянство покладалися функції інформаторів про можливі акції підпільників. У разі невиконання цих повноважень інформатори та їхні сім’ї репресовувалися. Про значні масштаби цих акцій засвідчує той факт, що у доповідній записці МВС СРСР від 10 вересня 1947 р. згадується про виселення із західних областей України 25 тис. сімей активних націоналістів і 74 898 членів ОУН-УПА.

Найбільшою каральною акцією стала операція «Вісла», що мала три етапи.

І етап – «добровільне переселення» (вересень 1944 – серпень 1945 p.). У цей період по селах почали роботу комісії, створені з представників УРСР та Польщі, які проводили агітацію за переселення. До 1 березня 1945 р. в Україну із Закерзоння переселилася лише 81 тис. осіб.

II етап – «насильницька депортація» (вересень 1945 – серпень 1946 р.). Від другої половини 1945 р. добровільне переселення майже припинилось, і розпочався процес нелегального повернення українців додому. Відповіддю польської сторони на небажання українців залишити свої домівки та землі став терор. Акція насильницької депортації, що розпочалася у вересні 1945 p., закінчилася у серпні 1946 р. Внаслідок неї, до УРСР було переселено 482 тис. осіб – 96,8 % українського населення Закерзоння.

III етап – операція «Вісла» (квітень – липень 1947 p.). Формальним приводом для її початку стала загибель у березні 1947 р. у бою з формуваннями УПА заступника міністра оборони Польщі К. Свєрчевського. Одразу після цієї події польським керівництвом було прийнято рішення переселити українців і членів змішаних українсько-польських сімей з українських етнічних та прилеглих земель (Посяння, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя) на так звані повернуті західні та північні райони з обов’язковим розпорошенням серед польського населення. За польськими даними, депортовано було 140,5 тис. осіб, ув’язнено в концтаборі Явожно 3 800 осіб, вбито понад 650 осіб.

Не врятувалися від репресій і представники Української греко-католицької церкви (УГКЦ). До встановлення радянської влади в Західній Україні греко-католицька церква мала сильні позиції. За нею йшло понад 5 млн. віруючих. Проте зі смертю митрополита А. Шептицького на церкву було розгорнуто наступ. Намагаючись знайти спільну мову з пануючим режимом і уникнути кровопролиття, наступник Шептицького митрополит Й. Сліпий надіслав у грудні 1944 р. до Москви делегацію. Проте досягнуті домовленості були не тривалими. У середині березня 1945 р. з’явилася детальна інструкція ліквідації УГКЦ. В результаті її виконання 11 квітня 1945 р. органи держбезпеки заарештували всіх українських греко-католицьких єпископів на чолі з митрополитом Й. Сліпим та провели арешти духовенства – понад 2 тис. осіб.

Для остаточного підпорядкування духовної сфери населення Західної України за сприяння НКВС було створено ініціативну групу (Г. Костельник, М. Мельник, А. Пельвецький), що мала на меті розрив унії з Римом та возз’єднання греко-католицької церкви з Російською православною. 8-10 березня 1946 р. було скликано Собор у Львові в храмі св. Юра, у якому взяли участь 214 священиків і 19 світських осіб. Згідно з рішеннями цього зібрання, Брестська унія 1596 р. скасовувалася, а греко-католицька церква «возз’єднувалася» з Російською православною.

Терор, розгорнутий тоталітарним режимом щодо населення Західної України, призвів до того, що станом на 1 січня 1953 р. кількість українців-в’язнів у таборах ГУЛАГу збільшилася в 2,4 рази, а кількість оунівців досягла 175 тис. осіб.